Архітектура Месопотамії — це стародавня архітектура регіону річкової системи Тигр—Євфрат (також відомого як Межиріччя), що охоплює кілька різних культур у період від X тисячоліття до нашої ери (коли були збудовані перші постійні споруди) до VI століття до нашої ери. Серед месопотамських архітектурних досягнень — розвиток містобудування, будинків із внутрішнім двором і зикуратів. Писарі відігравали роль архітекторів у проєктуванні та керуванні будівництвом для уряду, знаті чи царської родини.

Вивчення давньої месопотамської архітектури ґрунтується на наявних археологічних даних, мальовничих зображеннях будівель і текстах про будівельні практики. За словами Арчибальда Сейса, примітивні піктограми періоду Урука свідчать, що «камінь був рідкісним, але його вже розрізали на блоки та печатки. Цегла була звичайним будівельним матеріалом, і з неї будували міста, фортеці, храми та будинки. У міста були вежі, і воно стояло на штучній платформі; будинок також мав вигляд вежі. У будинку були двері, що оберталися на завісах і могли бути відчинені своєрідним ключем; міська брама була більшою й, здавалося, подвійною… Демонів, які мали крила, як у птаха, боялися, а фундаментні камені — чи радше цеглини — будинку освячували певними предметами, які клали під нихSayce, Rev. A. H., Professor of Assyriology, Oxford, „The Archaeology of the Cuneiform Inscriptions“, Second Edition-revised, 1908, Society for Promoting Christian Knowledge, London, Brighton, New York; at pages 98–100 Not in copyright».

Наукова література зазвичай зосереджується на архітектурі храмів, палаців, міських стін і воріт, а також інших монументальних будівель, але іноді трапляються й дослідження житлової архітектури. Археологічні поверхневі дослідження також дали змогу вивчити форму міст у ранніх месопотамських поселеннях.

Будівельні матеріали

Шумерська кладка зазвичай була без розчину, хоча іноді використовували бітум. Стилі цегли, що значно змінювалися з часом, класифікують за періодамиHarmansah, 2007:

патцен (80 × 40 × 15 см) — пізній урукський період (3600—3200 рр. до н. е.); рімхен (16 × 16 см) — пізній урукський період (3600—3200 рр. до н. е.); плоскоопукла (10 × 19 × 34 см) — ранньодинастичний період (3100—2300 рр. до н. е.).

Улюбленим різновидом були округлі цеглини, дещо нестійкі за формою, тому месопотамські муляри клали один ряд цегли перпендикулярно до решти кожні кілька рядів. Перевагами плоскоопуклої цегли були швидкість виготовлення, а також нерівна поверхня, яка краще утримувала фінішний шар штукатурки, ніж гладка поверхня інших видів цегли.

Цеглу сушили на сонці, щоб вона затверділа. Такі вироби були значно менш довговічними, ніж випалені в печі, тому будівлі з часом руйнувалися. Їх періодично зносили, зрівнювали із землею та відбудовували на тому самому місці. Цей запланований життєвий цикл споруд поступово підвищував рівень міст, унаслідок чого вони почали вивищуватися над навколишньою рівниною. Утворені таким чином кургани, відомі як телі, трапляються по всьому стародавньому Близькому Сходу. Громадські будівлі сповільнювали руйнування завдяки використанню конусів із кольорового каменю, теракотових панелей і глиняних цвяхів, вбитих у сирцеву цеглу, що створювало захисну оболонку й водночас прикрашало фасад. Особливо цінувалися імпортні будівельні матеріали, такі як кедр із Лівану, діорит з Аравії та лазурит з Індії.

Вавилонські храми — це масивні споруди із сирцевої цегли, укріплені контрфорсами, а дощову воду відводили через дренажні канали. Один із таких дренажів в Урі був зроблений зі свинцю. Використання цегли сприяло ранньому розвитку пілястр, колон, фресок і глазурованих плиток. Стіни яскраво фарбували, а іноді покривали цинком чи золотом, а також облицьовували плитками. У штукатурку також вмуровували пофарбовані теракотові конуси для факелів. Ассирія, наслідуючи вавилонську архітектуру, також будувала свої палаци та храми з цегли, навіть коли природним будівельним матеріалом країни був камінь; при цьому вона зберігала цегляну платформу, необхідну на болотистих ґрунтах Вавилонії, але майже непотрібну на півночі.

Оздоблення Згодом ассирійські архітектори поступово почали звільнятися від вавилонського впливу та використовувати і камінь, і цеглу. Стіни ассирійських палаців облицьовували різьбленими й кольоровими кам'яними плитами, а не розписували, як у Халдеї. У мистецтві цих барельєфів можна виокремити три етапи: енергійний, але простий — за Ашшур-назір-апала II; ретельний і реалістичний — за Саргона II; вишуканий, проте менш сміливий — за Ашшурбаніпала.

У Вавилонії, на відміну від Ассирії, замість барельєфів частіше використовували тривимірні круглі фігури. Найдавнішими прикладами є статуї з Гірсу — реалістичні, хоча й дещо незграбні. Брак каменю у Вавилонії робив кожен камінь цінним і сприяв розвитку високої майстерности в мистецтві огранювання дорогоцінного каміння. Дві циліндричні печатки часів Саргона Аккадського є одними з найкращих зразків цього виду мистецтва. Одним із перших визначних зразків ранньої металургії, відкритих археологами, є срібна ваза Ентемени. У пізніший період досягли великої майстерности у виготовленні ювелірних виробів, зокрема золотих сережок і браслетів. Мідь також обробляли вправно; можливо, саме Вавилонія була колискою мистецтва обробки міді.

З давніх часів народ славився своїми вишивками та килимами. Форми ассирійського посуду вирізнялися витонченістю. Порцеляна, подібна до скла, знайденого в палацах Ніневії, створювалася за єгипетськими зразками. Прозоре скло вперше почали виготовляти за правління Саргона. Для виготовлення ваз використовували камінь, глину та скло; у Гірсу були знайдені вази з твердого каменю, подібні до виробів ранньодинастичного періоду Єгипту.

Міське планування Шумери були першим суспільством, яке задумало й побудувало місто як сплановану структуру. Про те, що вони пишалися цим досягненням, свідчить «Епос про Гільгамеша», який починається з опису Урука — його масивних стін, вулиць, ринків, храмів і садів. Урук став взірцем міської культури, що поширилася по всій Західній Азії через колонізацію та завоювання, а ширше — у міру зростання й ускладнення суспільств.

Будівництво міст стало кінцевим результатом тенденцій, що зародилися під час неолітичної революції. Зростання міст було частково наслідком планування, а частково — органічного розвитку. Ознаки планування простежуються в міських мурах, храмовому районі, головному каналі з гаванню та на головній вулиці. Натомість дрібніша структура житлових і торговельних просторів формувалася під впливом економічних чинників і просторових обмежень, заданих спланованими районами, що призводило до нерегулярної забудови з окремими регулярними елементами.

Оскільки шумери фіксували операції з нерухомістю, клинописні джерела дають змогу реконструювати значну частину моделей міського зростання, щільности забудови, вартости власности та інших показників. Типове місто поділялося на житлові, багатофункціональні, комерційні та громадські зони. Житлові райони групувалися за професійною ознакоюCrawford 2004, p.77. У центрі міста розташовувався високий храмовий комплекс, який зазвичай був дещо зміщений від географічного центру. Цей храм, як правило, передував заснуванню міста й ставав ядром, навколо якого формувався міський простір. Райони, що прилягали до воріт, виконували спеціальні релігійні та економічні функції.

Місто завжди охоплювало пояс зрошуваних сільськогосподарських земель, до складу якого входили також невеликі поселення. Мережа доріг і каналів поєднувала місто з цими територіями. Транспортна система була організована на трьох рівнях: широкі процесійні вулиці (аккадською: sūqu ilāni u šarri), громадські транзитні вулиці (аккадською: sūqu nišī) та приватні глухі провулки (аккадською: mūṣû). Громадські вулиці, що формували квартали, змінювалися мало, тоді як глухі провулки були значно динамічнішими. За сучасними оцінками, близько 10 % площі міста займали вулиці, а 90 % — забудоваBryce, T. (2009). The Routledge handbook of the peoples and places of ancient Western Asia: the near East from the early Bronze Age to the fall of the Persian Empire. London: Routledge.. Водночас канали були важливішими за дороги для ефективного транспортного сполучення.

Будинки

Матеріали, які використовували для будівництва месопотамського будинку, були подібні до сучасних, але не ідентичні їм: очерет, камінь, дерево, тесаний камінь, глиняна цегла, глиняна штукатурка та дерев'яні двері — усе це природно було доступним поблизу міста, хоча в деяких містах Шумеру дерево не було поширеним. Більшість будинків зводили з глиняної цегли, глиняної штукатурки та тополі. Вони могли мати тричастинну, круглу або прямокутну форму. Будинки мали довгі центральні коридори з дахом, внутрішні двори та поверхи. У більшості з них була квадратна центральна кімната, до якої примикали інші приміщення; проте значна різноманітність у розмірах і матеріалах свідчить про те, що їх зводили самі мешканці. Найменші кімнати не обов'язково належали найбіднішим жителям; імовірно, найбідніші люди будували оселі з швидкопсувних матеріалів, таких як очерет, на околицях міста, однак прямих свідчень цього дуже мало. У будинках могли бути крамниці, майстерні, склади та приміщення для худоби.

Дизайн житла був безпосереднім продовженням убейдських будинків. Хоча на шумерських циліндричних печатках зображено будинки з очерету, переважав тип будинку з внутрішнім двором, який використовується в Месопотамії донині. Такий будинок, званий é (клинопис: , ; шумерською: ; аккадською: ), був орієнтований усередину — на відкритий двір, що забезпечував охолоджувальний ефект завдяки створенню конвекційних потоків. Цей двір, названий tarbaṣu (аккадською), був основним організаційним елементом будинку, до якого виходили всі кімнати. Зовнішні стіни були глухими, маючи лише один отвір, що з'єднував будинок із вулицею; пересування між будинком і вулицею вимагало повороту на 90° через невеликий передпокій. Із вулиці через відчинені двері було видно лише задню стіну передпокою; так само з двору не було видно вулиці — це пояснюється тим, що шумери суворо розмежовували громадський і приватний простір. Типова площа шумерського будинку становила 90 м².

Будівництво Прості будинки зводили з пучків очерету, які зв'язували між собою та вкопували в ґрунт. Складніші споруди будували на кам'яних фундаментах, а надземну частину виконували з глиняної цегли. Для зведення також широко використовували деревину, блоки тесаного каменю та щебінь. Глиняну цеглу виготовляли з глини й подрібненої соломи: суміш утрамбовували у форму, після чого залишали висихати на сонці. Стіни вкривали глиняною штукатуркою, а для даху застосовували глину та тополю. В убейдський період у стіни будинків утискали вогнетривку глину. Стіни також прикрашали настінними розписами. Дахи могли споруджувати з дощок пальмового дерева, накритих очеретом. На дах піднімалися за допомогою цегляних або дерев'яних сходів. Обпалена цегла була дуже дорогою, тому її використовували лише для зведення розкішних споруд. Двері та дверні рами виготовляли з дерева, іноді — з волової шкіри. Дверні прорізи між кімнатами часто були настільки низькими, що люди мусили пригинатися. Будинки зазвичай не мали вікон; якщо вони й були, то мали вигляд глиняних або дерев'яних ґрат. Підлогу здебільшого робили з ущільненої землі. Месопотамські будинки часто руйнувалися й потребували частого ремонту.

Дизайн

В убейдський період будинки зазвичай мали тричастинне планування: довгий центральний коридор із дахом, до якого з обох боків примикали менші кімнати. Імовірно, цей коридор використовували для прийому їжі та спільних заходів. Будинки цього періоду вирізнялися значною різноманітністю; деякі містили багатші набори артефактів порівняно з іншими. Вони також могли бути з'єднані між собою. Архітектура житла майже не відрізнялася від храмової архітектури того часуUr, Jason. 2014. «Households and the Emergence of Cities in Ancient Mesopotamia.» Cambridge Archaeological Journal 24 (02) (June): 249—268..