Граната № 69 () — британська ручна наступальна граната часів Другої світової війни. Її розробили через потребу в боєприпасі з меншим радіусом ураження, ніж у «бомби Міллса» № 36M, що дозволяло бійцю безпечно застосовувати її на відкритій місцевості без використання укриття.

Конструкція

Корпус гранати був виготовлений з бакеліту, осколки якого, на відміну від металевих, через свою малу вагу швидко втрачали швидкість і не завдавали серйозних поранень на великій відстані. Основне ураження відбувалося за рахунок фугасної дії самого вибуху, а в разі необхідності підвищення летальності на корпус можна було встановити додаткову металеву осколкову гільзу.

Розривний заряд містив приблизно 90 г вибухової речовини. Тип спорядження позначався кольоровим маркуванням: Зелена смуга під центральним кільцем — аматол 80/20 Білі літери «BAR» на зеленій смузі — баратол 20/80 Літери «LYD» на зеленій смузі (або відсутність смуги) — ліддит Червоне кільце з позначкою «XXX» зверху — спорядження, придатне для вологого тропічного клімату (зазвичай на основі баратолу)

Запал № 247 У гранаті № 69 вперше застосували інерційний запал всебічної дії () № 247. Пізніше цей механізм став стандартним для цілої серії британських гранат: № 70 (експериментальна, у масове виробництво не пішла), № 73 («бомба-термос»), № 77 (запалювальна/димова, з білим фосфором), № 79 (димова) та № 82 («бомба Геммона»). Особливість «всебічної дії» полягала в тому, що граната детонувала при влучанні в ціль будь-яким боком — дном, верхівкою чи боковою частиною. Звичайні ударні запали потребують влучання суворо певною точкою (носовою частиною), тоді як механізм № 247 спрацьовував від інерційного зсуву деталей за будь-якого вектора удару.

Механізм запалу складався з вільно плаваючої комбінації детонатора та ударника, підвішеного на слабкій пружині. Згори знаходилася металева інерційна кулька, притиснута до конічного корпусу ударником. Будь-який удар по вертикальній осі надавав прискорення ударнику або детонатору, внаслідок чого відбувався накол. При ударі по горизонтальній осі кулька під впливом інерції рухалася вздовж нахилу конічного корпусу, перетворюючи горизонтальне прискорення на вертикальне, що також призводило до вибуху.

Для приведення гранати в дію користувач спочатку відкручував пластиковий ковпачок, під яким знаходилася вузька тканинна стрічка зі свинцевим важком на кінці. Після кидка стрічка розмотувалася під дією опору повітря, витягуючи із запалу запобіжну чеку. Тільки після того, як чека виходила з корпусу, ударник вивільнявся і наколював капсуль під час зіткнення з перешкодою, капсуль вистрілював у детонатор, який у свою чергу посилав сильну ударну хвилю в основну вибухову начинку. Таким чином граната вибухала миттєво при контакті з ціллю, без затримки.

Використання Попри масове виробництво і широке застосування під час війни, вибухова потужність № 69 часто вважалася недостатньою. У 1947 році гранату визнали застарілою та зняли з озброєння.

Після війни її певний час використовували як навчальну, проте з обмеженнями через небезпечний недолік конструкції запалу: виявилося, що сталева інерційна кулька (розміром приблизно з кулю калібру .50) при вибуху відлітала з великою швидкістю і могла поранити самого метальника, якщо він знаходився на відкритому місці.

Примітки