Суплетивізм — утворення граматичних форм одного й того ж слова від різних основ або коренів. Наприклад:
брати (недоконаний вид) — взяти (доконаний вид) говорити (недоконаний вид) — сказати (доконаний вид)
Суплетивізм як єдиний засіб вираження граматичних значень характерний для парадигми особових займенників у індоєвропейських мовах:
У індоєвропейських мовах суплетивізм також використовується при творенні ступенів порівняння прикметників:
В українській мові суплетливість виступає найчастіше у відміні займенників (я: мене; ти: тебе; він: його; ми: нас; хто: кого; що: чим), при ступенюванні прикметника (добрий: кращий), при творенні дієслів доконаноного виду (брати: взяти; говорити: сказати) чи їхніх часів (йду: йшов) та множинних форм іменника (дитина: діти). Суплетивність проявляється широко й у давньому називанні деяких чоловічих і жіночих осіб і тварин замість суфіксово-парних відповідників (кінь: кобила, хоч лош-ак: лош-иця; син: дочка, хоч учень: учениця). Суплетивність досліджував Ю. Касім.
Література
Кочерган М. П. Вступ до мовознавства. — К.: Видавничий центр «Академія», 2005, стор. 106–110 Посилання