Займе́нник — самостійна частина мови, що вказує на особу, предмет, ознаку, кількість, але не називає їх. Наприклад: він, ми, щось (вказують на особу, предмет); той, мій, всякий (вказують на ознаку); скільки, стільки (вказують на кількість). Займенники відповідають на питання хто? що? який? чий? скільки? Усі займенники змінюються за відмінками, а деякі, як і прикметники, — ще й за родами та числами. У реченні займенник найчастіше виступає підметом, додатком або означенням, рідше — частиною присудка.
Термін Термін займенник — калька з (від pro — «за», «замість» + nomen — «ім'я»), Мелетій Смотрицький у своїй праці «Грамматіка славєнскиѧ правилноє Сѵнтагма» вживав аналогічний термін .
У багатьох мовах терміни, що сходять до pronomen, вживаються тільки щодо займенників-іменників, а займенники загалом називаються «проформами».
Історія
Особові займенники У давньоруській мові особові займенники були тільки в 1-й і 2-й особах. Сучасні особові займенники 3-ї особи сходять до праслов'янських і давньоруських вказівних займенників. До особових належав і зворотний займенник : він, як і в сучасній мові, не мав форми називного відмінка. 1 особа однини 2 особа однини 1 особа двоїни 2 особа двоїни 1 особа множини 2 особа множини Зворотний займенник Називний — Родовий Давальний Знахідний Орудний Місцевий
Давньоруський займенник відповідав церковнослов'янському . Вже у XI—XII століттях на письмі спостерігають тенденцію скорочення його до .
Форми двоїни зникли, витіснившись формами множини.
Архаїчні форми давального відмінка були енклітичними, тобто не мали самостійного наголосу і приєднувалися в усній мові до попереднього слова. Саме через цю особливість вони не могли вживатися з прийменниками, бо останні були проклітиками, які також не мали власного наголосу й фонетично приєднувались до наступних слів. Архаїчні форми знахідного відмінка , очевидно, енклітиками не були, маючи свій власний наголос. У пам'ятках вживаються переважно саме ці форми, форми родового у значенні знахідного рідкісні. Раніше за все вийшов з ужитку займенник , з XV ст. — займенник , з XVII ст. — . Втрата коротких форм найраніше проходила в північних і північно-східних говорах.
У сучасній українській мові вживаються лише повні форми давального відмінка (мені, тобі, собі), короткі форми, що походять від збереглися лише в деяких закарпатських (дайте ми гусочку) або лемківських (то мі ся подоба, він поміг мі) говорах. Замість форм знахідного в сучасній мові вживані форми родового (мене, тебе, себе), архаїчні ж, похідні від залишаються як релікти в гуцульському говорі (на біду-сь мя полишив), а також у закарпатських (обі ноги ня боліли, я додому тя доведу).
Форма знахідного відмінка зворотного займенника себе перетворилася на частку -ся зворотних дієслів. Первісно її положення в реченні було вільним (як у сучасній польській, чеській, а також в деяких західних українських діалектах), потім вона закріпляється після дієслова і зливається з ним. У низці говорів частка -ся має вимову як -си, що може бути реліктом форми давального відмінка .
Присвійні займенники
Відмінок Однина Двоїна Множина Чоловічий рід Середній рід Жіночий рід Чоловічий рід Середній рід Жіночий рід Чоловічий рід Середній рід Жіночий рід Називний
Родовий
Давальний
Знахідний
Орудний
Місцевий
Відмінювання присвійних займенників майже не відрізнялося від сучасного, але розрізнювалися родові форми множини.
У процесі фонетичних змін в закритому складі перейшло в [і] ( > ), у закритому складі через «новий ять» — в [ji] і позначається як ї ( > ), ѣ у положенні після голосної — також в [ji] ( > ), прикінцевий зараз записують як й ( > ).
Вказівні займенники До вказівних займенників належали . У сучасній мові збереглись похідні від («сей», «цей»), («той»), («він»), («такий»).
Деякі вказівні займенники були трьох ступенів: займенник першого ступеня вживався для вказання на близькорозташований предмет, займенник другого ступеня — для вказання на більш віддалений, займенник третього ступеня — для вказання на далекий предмет.
Від родових форм займенника походять сучасні вказівні займенники цей, ця, це, ці (заст. сей, ся, се, сі), а також вказівна частка ось, від форм займенника — вказівні займенники той, та, те, ті (форма середнього роду те утворена стягненням складеної форми ), а також вказівна частка от, від форм займенника — особові займенники 3-ї особи він, вона, воно, вони, а також вказівна частка он.
Відмінок Однина Двоїна Множина Чоловічий рід Середній рід Жіночий рід Чоловічий рід Середній рід Жіночий рід Чоловічий рід Середній рід Жіночий рід Називний
Родовий
Давальний
Знахідний
Орудний
Місцевий
Нарівні з вищепереліченими вказівними займенниками в давньоруській мові існували й форми вказівного займенника третього ступеня (форми жіночого та середнього роду відповідно ), праслов'янську форму якого відновлюють як *jь, де *j з походження є протетичним. Форми називного відмінка цього займенника невідомі в письмових пам'ятках, але форми непрямих відмінків представлені дуже широко. У сучасній мові від них походять форми непрямих відмінків особових займенників 3-ї особи (його, її, йому, їй, ним, нею, на ньому, на ній). Саме цим пояснюється те, що займенники він, вона, воно, вони мають незвичайну парадигму відмінювання: називний і непрямі відмінки в них утворюються від різних основ (суплетивні форми).
До форм вказівного займенника в називному й інших відмінках сходять і закінчення повних прикметників. Первісно вказівні займенники вживалися постпозитивно з короткими прикметниками, граючи роль визначених артиклів, потім злилися з ними, передавши їм і свою парадигму відмінювання.
Відмінок Однина Двоїна Множина Чоловічий рід Середній рід Жіночий рід Чоловічий рід Середній рід Жіночий рід Чоловічий рід Середній рід Жіночий рід Називний
Родовий
Давальний
Знахідний
Орудний
Місцевий
Відповідно до тенденції заміни форм знахідного відмінка формами родового замість часто вживалося , а форма була згодом витіснена формою (сучасне написання її).
Наявність у сучасній мові форм займенників з початковим «н-» (у нього, на ньому, на ній) пов'язана з давнім процесом перегрупування звуків у складах. Первісно був прикінцевим звуком деяких прийменників — («в», «у»), («з»), («к», «до»). Прикінцевий сонант мав ще праіндоєвропейське походження, що підтверджується порівнянням з лексичним матеріалом інших індоєвропейських мов: — , — , — вед.-санскр. kam. Відповідно до закону відкритого складу -n наприкінці прийменників зник майже в усіх позиціях (), зберігшись лише в положенні перед голосними: . Згодом став сприйматися не як частина прийменника, а як складова займенника (), а надалі початковий «н-» в займенниках стали вживати за аналогією і після інших прийменників, що ніколи не мали прикінцевого -n: .
Після прийменників замість форми знахідного відмінка чоловічого роду вживалася форма , що являє собою сполучення *ь (без протетичного j) з тим же прикінцевим сонантом прийменника (наприклад, < *vъn + ь — «у нього»). Надалі займенник став вживатися за аналогією і після інших прийменників ().
Інші види займенників Окрім особових, присвійних і вказівних, у давньоруській існували ще кілька видів займенників: Означальні: . У сучасній мові від них походять весь (вся, все, всі), кожен (кожна, кожне, кожні), інший (інша, інше, інші). Питально-відносні: . У сучасній мові від них походять хто, що, який (яка, яке, які, також застаріле і розмовне кий), чий (чия, чиє, чиї), котрий (котра, котре, котрі). Заперечні: . У сучасній мові фонетично уподібнилися неозначеним: ніхто, ніщо, ніякий, нічий. Неозначені: . У сучасній мові замінені сполученнями з приставкою де-: дехто, дещо, деякий, декотрий.
Лексичне значення
Конкретне лексичне значення займенників виявляється тільки в контексті, коли мовець співвідносить їх з певними іменниками, прикметниками, прислівниками або числівниками.
Коли б ти, нічко, швидше минала… Вибач, коханая… Це ж я не знала Днини такої, щоб була щасна Так, як ти, ніченько, так, як ти, ясна… Чом ти, березо, така журлива? Глянь, моя сестренько, та ж я щаслива Не рони, вербо, сліз над водою, Буде ж, матусенько, милий зо мною… Батьку мій рідний, темненький гаю як же я ніченьку свою прогаю… Нічка коротка — довга розлука… Що ж мені суджено — щастя чи мука? (Леся Українка)
Попри те, що займенників у мові небагато, частота їх вживання у розмовній мові досить велика.
Класифікація займенників за граматичними ознаками
За значенням і граматичними ознаками займенникові слова поділяють на чотири групи: Ті, що співвідносяться з іменниками (відповідають на питання хто?, що?) я, ти, ми, ви, він, вона, воно, вони, себе, хто, що, хтось, щось, абихто, абищо, дехто, дещо, хто-небудь, що-небудь, будь-хто, будь-що, казна-що, казна-хто, ніхто, ніщо Ті, що співвідносяться з прикметниками (відповідають на питання який? чий?) мій, твій, ваш, наш, їхній, той, цей, дечий, чийсь, нічий, ніякий Ті, що співвідносяться з числівниками (відповідають на питання скільки? котрий?) скільки, стільки, скількись, казна-скільки, котрий, котрийсь, декотрий, котрий-небудь, ніскільки Ті, що співвідносяться з прислівниками (відповідають на питання як? де? коли? куди? звідки? з якою метою?): так, там, тут, туди, тоді, звідти.
Синтаксична роль
У реченні займенники можуть виконувати різні синтаксичні функції. Вони можуть виступати тими самими членами речення, що й іменники, прикметники, числівники, прислівники.
підметом: Я не нездужаю нівроку… (Тарас Шевченко) Ти знаєш, що ти людина. (Василь Симоненко) Рано ми вмієм любити, пізно — любов шанувати (М. Луків) Так ніхто не кохав (Володимир Сосюра) Він подав руку й мовчки вийшов. За ним виходили інші — хлопці й дівчата. ([Улас Самчук]) А ми живі, нам треба поспішати… (Ліна Костенко) присудком: Ми з тобою просто ти і я. І тому для мене так трагічно те, що ти чиясь, а не моя. (Василь Симоненко) Ах, очі, ті очі… Кохана, чом серце твоє не таке? (Павло Тичина) Страшні слова, коли вони мовчать, коли вони зненацька причаїлись, коли не знаєш з чого їх почать, бо всі слова були уже чиїмись. (Ліна Костенко) означенням Десь на дні мого серця заплела дивну казку любов. (Павло Тичина) Не зневажай душі своєї цвіту, бо з нього виросло кохання наше (Леся Українка) додатком: Я люблю тебе, друже, за те, що не можу тебе не любити! (Володимир Сосюра) Мене любов ненависті навчила (Леся Українка) обставиною Людині треба, щоб її робота залишалася після неї самої жити (Ю. Яновський).
Розряди займенників
За лексичним значенням і морфологічними ознаками займенники поділяють на розряди:
особові я, ми, ти, ви, він, вона, воно, вони зворотний себе взаємні одне одного, одне другого присвійні мій, твій, ваш, наш, його, її, їхній вказівні цей, сей, осей, той, такий означальні весь, всякий, кожен, самий, сам, жодний, інший питальні хто?, що?, скільки?, котрий?, чий? відносні хто, що, скільки, котрий, чий (інколи два розряди об'єднують у питально-відносний) неозначені абихто, абищо, деякий, дечий, хтось, щось, котрийсь, будь-хто, будь-що, скільки-небудь, казна-скільки, хтозна-як заперечні ніхто, ніщо, ніяк, ніскільки, аніщо, анічий, аніякий Особові
Особовими називаються займенники, які вказують на осіб, інших істот, предмети, явища поняття.
І особаІІ особаIII особаоднинаятивін, вона, вономножинамививони
Особливості вживання
І особа
Займенники І особи я, ми вказують на особу, що говорить: Я люблю свою хату поліську… Я люблю свій зажурений ліс (Д. Фальківський).
З указівкою на одну особу виступає авторське «ми», дуже поширене у науковому й публіцистичному стилях. Наприклад, Ф. Медвєдєв у вступі до посібника «Українська фразеологія. Чому ми так говоримо?» пише: Ми зупиняємося докладніше у своїй праці на вивченні активних фразеологізмів, уживаних у різних стилях літературної мови, а також звертаємо увагу на фразеологічні вислови, поширені в усному мовленні.