Сучасна історія, в англомовній історіографії є підрозділом новітньої історії, що описує історичний період приблизно від 1945 року до сьогодення. У соціальних науках сучасна історія також безперервно пов'язана з виникненням постмодерності.

Сучасна історія політично визначається Холодною війною (1947—1991) між Західним блоком, очолюваним Сполученими Штатами, і Східним блоком, очолюваним Радянським Союзом. Це протистояння породило страхи перед ядерною війною. Повномасштабної «гарячої» війни вдалося уникнути, однак обидві сторони втручалися у внутрішню політику менших держав у прагненні до глобального впливу, зокрема через проксі-війни. Холодна війна зрештою завершилася Революціями 1989 року та розпадом Радянського Союзу у 1991 році. Пізні етапи й наслідки Холодної війни сприяли демократизації значної частини Європи, Африки та Латинської Америки. Іншою важливою тенденцією була деколонізація в Південно-Східній Азії, на Близькому Сході, та в Африці, коли нові держави здобували незалежність від європейських колоніальних імперій у період 1945—1975 років. Близький Схід також став ареною конфліктів, пов'язаних із новою державою Ізраїль, зростанням ролі , збереженням провідної ролі, а згодом і занепадом арабського націоналізму, а також посиленням ісламізму. У період після 1945 року виникли перші наднаціональні організації державного управління, такі як Організація Об'єднаних Націй та Європейський Союз.

Контркультури набули поширення, а сексуальна революція трансформувала соціальні відносини в західних країнах у період між 1960-ми та 1980-ми роками, що, зокрема, проявилося в протестах 1968 року. Рівень життя різко зріс у всьому розвиненому світі завдяки . Японія та Західна Німеччина постали як надзвичайно потужні економіки. Культура Сполучених Штатів широко поширилася: американське телебачення й кіно розповсюдилися по всьому світу. Деякі західні країни розпочали повільний процес деіндустріалізації у 1970-х роках; глобалізація спричинила появу нових фінансових і промислових центрів в Азії. Японське економічне диво згодом було доповнене успіхами чотирьох азійських тигрів — Гонконгу, Сінгапуру, Південної Кореї та Тайваню. Китай з 1978 року розпочав масштабні економічні реформи, відомі як «політика реформ і відкритості», і став одним із провідних експортерів споживчих товарів у світі.

Після 1945 року наука досягла нових успіхів, серед яких , ядерні технології, лазери, напівпровідники, молекулярна біологія, генетика, фізика елементарних частинок, та стандартна модель квантової теорії поля. Було створено перші комерційні комп'ютери, після чого виник Інтернет, що поклало початок інформаційній добі.

Політична історія

1945–1991

У 1945 році союзники Другої світової війни перемогли всі значні сили, що їм протистояли. Вони заснували Організацію Об'єднаних Націй для регулювання міжнародних відносин і врегулювання конфліктів. Постало важливе питання: як поводитися з переможеними державами Осі та спустошеними країнами, які вони завоювали. Після Ялтинської конференції території було поділено на зони, за які відповідали союзні держави і які вони мали відбудовувати. Хоча ці зони теоретично вважалися тимчасовими (як, наприклад, у випадку окупованої Австрії, яка згодом отримала незалежність як нейтральна держава), зростання напруженості між Західним блоком, очолюваним Сполученими Штатами, і Східним блоком, очолюваним Радянським Союзом, призвело до того, що багато з цих поділів закріпилися. У країнах Східної Європи, що опинилися в радянській зоні, були встановлені комуністичні режими як держави-сателіти. Блокада Західного Берліна 1948 року спричинила Берлінський повітряний міст, організований західними державами для підтримки Західного Берліна, і стала ознакою погіршення відносин між Сходом і Заходом. У 1949 році Німеччина була поділена на дві держави — ліберально-демократичну Західну Німеччину і комуністичну Східну Німеччину. Загалом це протистояння отримало назву Холодна війна. Західний блок створив НАТО у 1949 році, тоді як Східний блок утворив Варшавський договір у 1955 році. Прямого військового зіткнення між новими наддержавами загалом уникали, однак відбувалися проксі-війни в інших країнах, де сторони підтримували протилежні сили. Водночас тривала гонка озброєнь зі створення та накопичення ядерної зброї оскільки політичні керівники прагнули забезпечити перевагу своєї сторони у випадку війниGaddis 2005, p. 33-60.

У Східній Азії Республіка Китай під керівництвом Чан Кайші була повалена в ході Китайської комуністичної революції 1945—1949 років. , однак як націоналістичний уряд Гоміндану, так і новий комуністичний уряд материкового Китаю під керівництвом Мао Цзедуна продовжували претендувати на владу над усім Китаєм. Корея була поділена подібно до Німеччини: Радянський Союз окупував Північ, а Сполучені Штати — Південь (майбутні Північна Корея та Південна Корея). На відміну від Німеччини, конфлікт там перейшов у гарячу фазу — спалахнула Корейська війна 1950—1953 років. Однак Корея не була возз'єднана під владою жодного з урядів через сильну підтримку з боку США та Китаю відповідних сторін; натомість конфлікт набув характеру замороженого конфлікту. Японія у 1947 році отримала нову конституцію, яка відмовлялася від ведення агресивної війни, а американська окупація завершилася у 1952 році, хоча невдовзі було укладено договір про взаємну допомогу зі США. Сполучені Штати також надали Філіппінам незалежність у 1946 році, зберігши при цьому тісні відносини.

Близький Схід став осередком нестабільності. Нова єврейська держава Ізраїль проголосила незалежність, яку визнали як Сполучені Штати, так і Радянський Союз, після цього розпочалася Арабо-ізраїльська війна 1948 року. Слабкого й неефективного короля Єгипту Фарука було повалено під час Єгипетської революції 1952 року і замінено генералом Насером; в результаті державного перевороту в Ірані 1953 року проамериканський шах Мохаммед Реза Пахлаві усунув демократичні обмеження своєї влади й встановив особисте правління; в Іраку прозахідна монархія була повалена під час революції 14 липня 1958 року. Єгипет під керівництвом Насера згодом зіткнувся з Суецькою кризою 1956 року, тимчасово об'єднався із Сирією в Об'єднану Арабську Республіку (ОАР) у 1958—1961 роках, а також здійснив затратне втручання в громадянську війну в Північному Ємені у 1962—1970 роках.

Деколонізація була найважливішим процесом у Південно-Східній Азії та Африці в період 1946—1975 років, оскільки старі колоніальні імперії — британська, французька, нідерландська та португальська — припинили існування. Багато нових держав здобули незалежність, але незабаром опинилися перед вибором: приєднатися до Західного блоку, Східного блоку, або намагатися зберігати нейтралітет як члени Руху неприєднання. Британська Індія отримала незалежність у 1947 році без повномасштабної війни за незалежність. Її було поділено на переважно індуїстську Індію та переважно мусульманський Пакистан (Західний Пакистан і Східний Пакистан — майбутні Пакистан і Бангладеш); індо-пакистанські війни відбувалися у 1947, 1965 і 1971 роках. Сукарно встановив контроль над незалежною Індонезією у 1950 році, після того як спроби відновити нідерландське панування в 1945—1949 роках зазнали невдачі, і зайняв незалежну, але схильну до Східного блоку позицію. Згодом його було повалено Сухарто у 1968 році, який дотримувався прозахідного курсу. Малайська Федерація отримала незалежність у 1957 році, одночасно з тривалою боротьбою проти комуністичних сил під час Малайської надзвичайної ситуації 1948—1960 років. Франція безуспішно вела Першу індокитайську війну, намагаючись зберегти контроль над Французьким Індокитаєм; на Женевській конференції 1954 року було створено нові держави — , Лаос, Демократичну Республіку В'єтнам, і майбутню Республіку В'єтнам. Поділ Індокитаю зрештою призвів до В'єтнамської війни у 1960–1970-х роках (а також до громадянської війни в Лаосі та громадянської війни в Камбоджі), яка завершилася тим, що комуністичний Північний В'єтнам об'єднав країну у 1975 році.

В Африці Франція вела виснажливу Алжирську війну 1954—1962 років, яка призвела до ліквідації французького Алжиру та появи нової незалежної держави — Алжиру. Велика Британія і Франція поступово відмовлялися від своїх великих колоніальних володінь, що привело до створення нових держав, зокрема у 1963 році. Португалія, натомість, наполегливо намагалася зберегти свою імперію, що спричинило Португальську колоніальну війну 1961—1974 років в Анголі, Гвінеї-Бісау, та Мозамбіку аж до падіння режиму Нової держави. Тим часом Південно-Африканська Республіка в епоху апартеїду залишалася різко антикомуністичною, але вийшла зі складу Британської Співдружності у 1961 році та підтримувала різні проколоніальні сили по всій Африці, які втратили підтримку своїх «метрополій» у Європі. Багато нових незалежних африканських урядів стикалися з труднощами у пошуку балансу між надмірною слабкістю — що робило їх вразливими до повалення амбітними змовниками — і надмірною силою, яка могла призвести до встановлення диктатур.

У Латинській Америці спостерігалося поступове економічне зростання, але водночас — нестабільність у багатьох країнах, оскільки загроза державних переворотів і військових режимів (хунт) залишалася значною. Найвідомішою подією стала Кубинська революція, яка повалила проамериканський уряд Фульхенсіо Батісти і привела до влади прорадяньский уряд Фіделя Кастро. Це зрештою призвело до Карибської кризи 1963 року, яку зазвичай вважають одним із моментів, коли Холодна війна була найближчою до перетворення на прямий військовий конфлікт. також привів до встановлення уряду, дружнього до Радянського Союзу. Попри це, регіон у цей період загалом схилявся до Сполучених Штатів, причому ЦРУ підтримувало проамериканські сили під час державного перевороту в Гватемалі 1954 року, , державного перевороту в Чилі 1973 року та інших. Найбільше постраждала Нікарагуа: супроводжувалася значною військовою допомогою обох наддержав своїм союзним силам, що продовжило громадянську війну в країні на десятиліття. Мексика уникла подібної нестабільності, хоча фактично функціонувала як однопартійна держава, в якій домінувала Інституційно-революційна партія. Аргентина пережила низку своєрідних урядів, які балансували між США та СРСР, але загалом неефективно управляли економікою.

Близький Схід пережив події, що передвіщали подальші конфлікти 1970–1980-х років. Через кілька років після завершення союзу Об'єднаної Арабської Республіки між Єгиптом і Сирією, сирійський уряд було повалено під час і замінено необаасистським режимом, що зрештою привело до встановлення влади родини Асадів. Ізраїль і його сусіди вели Шестиденну війну у 1967 році та війну Судного дня 1973 року. За правління Анвара Садата, а згодом Хосні Мубарака, Єгипет відійшов від і почав орієнтуватися на Західний блок, підписавши мирний договір з Ізраїлем. Ліван, який раніше був однією з найбільш процвітаючих країн регіону та культурним центром, занурився в тривалу громадянську війну 1975—1990 років. В Ірані непопулярний проамериканський уряд було повалено під час Ісламської революції 1979 року після чого було створено нову Ісламську Республіку, очолену Рухоллою Хомейні. Іран і баасистський Ірак під керівництвом Саддама Хусейна вели Ірано-іракську війну 1980—1988 років, яка завершилася без вирішального результату.