Болгаро-угорські війни (; ) — серія конфліктів, що відбувалися протягом IX—XIV століть між Першим та Другим Болгарськими царствами та угорськими племенами, Угорським князівством, а пізніше Угорським королівством. Майже 500-літній конфлікт охоплював регіон Південно-Східної Європи, або те, що сьогодні відомо як північно-західна Сербія, Румунія, Молдавія, північно-західна Болгарія та південно-західна Україна.
Перші зіткнення відбулися наприкінці IX століття, в результаті чого угорців було витіснено на захід. Пізніше, протягом X століття, угорці захопили землі болгарських князівств на території сучасної Трансильванії та завоювали східні частини Паннонської рівнини. Їхні набіги на Болгарію тривали до середини століття, коли було відновлено мир. Обидві країни підтримували дружні стосунки до 1003 року, коли спалахнула ще одна війна, яка ще більше послабила болгарську владу у Східній Європі.
У 1185 році, після відновлення Болгарського царства, обидві держави вели численні конфлікти за контроль над провінціями Белград, Браничево, Видин та Северин.
Угорське завоювання (війна 894—896 рр.)
У 862 році, на запрошення свого союзника, моравського князя Растислава, угорці вперше здійснили набіг на Нижню Паннонію. Наступного року Людовик II Німецький, король Східної Франкії, відповів на це, уклавши союз з болгарами. Борис I Болгарський відправив кінні війська, щоб допомогти перемогти Растислава. Ця відплата започаткувала безперервний конфлікт, який тривав 25 років, протиставляючи угорсько-моравський союз союзу болгарів та франків.
Угорське завоювання було одним із факторів, що порушили цю військову рівновагу. У 881 році, ще до завоювання, моравський князь Святополк отримав допомогу від угорців, які просунулися аж до Відня. Два роки по тому Святополк зазнав нищівного удару від болгар. У 892 році, коли Святополк знову відмовився висловити свою повагу франкам, його угорські союзники продовжували допомагати йому, але болгари знову завдали удару помсти.
Ситуація набула вирішального повороту у вересні 892 року, коли болгарський князь Володимир повідомив посланців франкського короля Арнульфа, що франки більше не можуть розраховувати на його військову допомогу в Карпатському басейні. Болгари готові лише припинити поставки ворогу солі. Франкська делегація все ще перебувала там, коли Симеон I Болгарський зійшов на болгарський престол.
У відповідь посланець візантійського імператора Лева VI Микита Склерос зустрівся на Нижньому Дунаї з угорськими князями Арпадом і Курсаном. Вони домовилися про укладення союзу. В результаті угорські війська (армія допоміжних військ угорських кабарів і, можливо, секеїв) на чолі з сином Арпада, Ліюнтікою (Левенте), візантійцями були переправлені через Дунай та атакували болгар Симеона з тилу. Симеон призупинив свою кампанію проти Візантії, щоб розвернутися проти угорців. Зазнавши поразки від угорців, він шукав притулку в замку Доростол(Сілістра).
Того ж року, у 894 році, угорські вояки просунулися до Карпатського басейну та Паннонії, щоб допомогти моравам у боротьбі проти франкських союзників болгар. Дізнавшись про смерть Святополка, угорці відступили, хоча й лише до району Верхньої Тиси. Навесні 895 року Арпад пішов за ними зі своєю армією і, після кількох сутичок на Великій рівнині, розбив болгарську армію. Поспішно уклавши мир з Візантією, болгари зосередили свої сили для перемоги над угорцями Люнтіки.
Після відступу угорців Симеон вдав, що погоджується на переговори, але візантійського посланця Лева Хіросфакта, який прибув до болгарської столиці Преслава, було взято під варту, і Симеон навмисно затягував мирні переговори. Тим часом він об'єднався з печенігами та одночасно розпочав атаки на угорські табори в Ателькузі. У кривавій битві на Південному Бузі болгари під проводом Симеона I та його батька Бориса I завдали рішучої перемоги угорцям. Подальший масований відступ угорців завершився «завоюванням», а точніше заселенням, того, що стало постійною батьківщиною угорців. Невдовзі після болгарської перемоги Симеон припинив переговори, і влітку 896 року візантійська армія була розгромлена під Булгарофігом.
Коли угорці прибули оселитися в Карпатському басейні, вони зустріли незначний опір з боку болгар. Невеликі, але варті уваги громади, засновані болгарами в Трансильванії та між Тисою та Дунаєм, навіть не мали можливості втекти від угорців, які прийшли з переважаючою силою. Так само морави потрапили під владу Угорщини, але продовжували використовувати свої могильники (наприклад, Марошкарна) до початку X століття.
Конфлікти у Х столітті
З утвердженням династії Арпадів після смерті Курсана над угорцями почав панувати новий клан. Немає жодних свідчень про те, коли саме правлячі дюли перенесли свою ставку та резиденцію в долину середньої течії річки Марош. Дюла, очевидно, відповідав за східні та південні справи, оскільки саме він керував набігами на Візантію та Болгарію у квітні 934-го та квітні 943 року.
Поразки, завдані печенігами та болгарами у 895—896 роках, змусили угорців діяти з надзвичайною обережністю, і Костянтин Багрянородний неодноразово зауважував, що вони боялися печенігів, яких болгари використовували для стримування угорської експансії. Коли на початку X століття візантійські посли закликали угорських вождів напасти на печенігів, ця пропозиція була відхилена через надто високі ризики. До того ж угорці не мали наміру знову відвойовувати Ателькузу, де на той час аж до дельти Дунаю панували печеніги. Вони прагнули підтримувати мирні відносини з печенігами, щоб мати змогу зосередитися на західних цілях, тоді як самі печеніги воліли здійснювати набіги на багатші землі болгар і візантійців, аніж на бідніший Карпатський басейн, де після угорського завоювання панував певний розбрат. Таким чином, антиугорський союз Болгарії та Візантійської імперії поступово розпався, а колишні вороги — угорці та печеніги — пішли на зближення перед викликом зростаючої могутності Болгарії.
У 913 році Симеон розпочав першу з низки військових кампаній, завдяки яким він відібрав у візантійців більшу частину Балканського півострова; шість років по тому він замінив свій титул Великого хана на титул царя. Він не був людиною, яка б дозволила соляним копальням і золотим родовищам південної Трансильванії без бою перейти до рук угорців. Щоб завоювати решту Трансильванії, а також регіон між річками Марош, Тиса та Дунай (за словами Аноніма — «володіння Глада», але, найімовірніше, під владою болгар), угорцям потрібно було укласти союз з печенегами проти болгар. Болісні наслідки союзу болгар і печенегів у 895 році ще були свіжі в пам'яті угорців. Доки печенеги залишалися ворожими, угорці не наважувалися провокувати Симеона, захоплюючи його землі на північ від Карпат і Дунаю.
Ця можливість виникла з утворенням (близько 932 року) союзу печенігів та угорців. Можливо, дьюла Боґат діяв раніше, але якщо ні, то він мав скористатися цією нагодою, щоб окупувати південну Трансильванію. Зламати опір болгар угорцям допомогли не лише їхні союзники-печеніги, а й внутрішня боротьба, загострена втручанням Візантії, за спадкоємство царя Симеона, який помер у 927 році. Це, можливо, дало наступнику Богата, дьюлі Зомбору, можливість окупувати землі, розташовані між річками Марош, Тиса та Дунай.
Захопивши у болгарів південну Трансильванію, воїни Богата та їхні слуги оселилися у слов'янських селах вздовж пониззя річок Кукюлле.
Регіон між річками Марош, Тиса та Дунай, мабуть, потрапив під владу угорського дьюли до 948 року, оскільки саме тоді імператор Костянтин записав, що болгарські міста Оршова, Белград та Сірміум розташовані поблизу кордонів Угорщини.
Ознакою посилення могутності дьюлів було те, що вони розпочали перші угорські кампанії проти Візантії, пробивши ослаблену оборону болгар. Згідно з візантійськими хроніками, перша кампанія відбулася в 934 році.History of Hungary, 895—970 Аона завершилася мирним договором між царемБолгарії Петром I та угорцями. Інша кампанія, в 943 році, була завершена подібним чином, і візантійцям, ймовірно, довелося сплатити данину.
У 948 році раптовий поворот подій змусив трансильванського дьюлу прийняти політику, відмінну від політики правлячого князя, який відправив свого племінника та харку Булчу до Константинополя для поновлення мирного договору. Посланці надавали цьому завданню такого значення, що самі охрестилися. Ймовірно, цей жест був мотивований рішенням Булчу розпочати нові західні набіги; тому він хотів захистити свій тил від візантійського нападу. Через деякий час після 952 року дьюла Зомбор також з'явився до Константинополя, але він прибув сам, а не як посланець правлячого князя. Він також охрестився,History of Hungary, 955—1196 але його політична мета відрізнялася від мети Булчу. Зомбора цікавили не західні набіги, а антиболгарські плани візантійського двору. Останній ніколи не відмовлявся від своїх амбіцій знищити болгар та відновити старі імперські кордони на річках Сава та Нижній Дунай. Дюли також вважали болгар, у яких вони захопили території на північ від Дунаю та Карпат, своїм головним ворогом. Правлячі князі Арпадів були б задоволені візантійським нейтралітетом, але дюли прагнули союзу проти болгар.
Війна 1003 року З моменту падіння болгарської столиці Преслава у 971 році Болгарське царство та Візантійська імперії перебували у стані постійної війни. Візантійсько-болгарський конфлікт досяг свого апогею у 1003 році за участю Угорщини. У той час правителем північно-західних частин Болгарії був князь Ахтум, онук князя Глада, який був розбитий угорцями у 930-х роках. Ахтум командував сильною армією та міцно захищав північно-західні кордони імперії. Він також побудував багато церков та монастирів, через які поширював християнство в Трансильванії.Legenda Saneti Gerhardi episcopi, p. 489.Venedikov, p. 150.
Хоча шлюб спадкоємця болгарського престолу Гаврила Радомира з дочкою угорського правителя встановив дружні стосунки між двома найсильнішими державами в Придунав'ї, після смерті Гези вони погіршилися. Болгари підтримували Дьюлу та Коппаня як правителів замість сина Гези, Стефана I. В результаті конфлікту шлюб між Гаврилом Радомиром та угорською принцесою було розірвано. Потім угорці напали на Ахтума, який безпосередньо підтримував претендентів на угорську корону. Стефан I переконав Ханадіна, праву руку Ахтума, допомогти в атаці. Коли змову було розкрито, Ханадін утік і приєднався до угорських військ.Legenda Saneti Gerhardi episcopi, p. 492—493. У той же час сильна візантійська армія обложила Видин, резиденцію Ахтума. Хоча для участі в обороні міста було потрібно багато солдатів, Ахтум був зайнятий війною на півночі. Через кілька місяців він загинув у бою, коли його війська були розбиті угорцями.Venedikov, pp. 151—152. У результаті війни болгарський вплив на північний захід від Дунаю зменшився.
Конфлікти у ХІІІ столітті Калоян Болгарський близько 1199 року окупував регіон між річками Черна та Олт. На початку ХІІІ століття Угорське королівство також розширювалося на південь через Карпати, що призвело до конфліктів між двома країнами. У листі, написаному в 1203 році, цар Калоян повідомив Папу Інокентія III, що король Угорщини Імріх окупував п'ять областей Болгарії, і Калоян вимагав втручання Папи. Скориставшись громадянською війною в Угорщині між Імріхом та його молодшим братом Андрашем, Калоян вторгся та захопив Белград, Баранч (нині Бранічево в Сербії) та інші фортеці. Імріх готувався до походу проти Болгарії, але на вимогу Папи Інокентія розпустив свою армію. Папа Римський, який вів переговори про церковну унію з Калояном, надіслав йому королівську корону, але коли папський легат проїжджав через Угорщину та віз корону до Болгарії Імріх його ув'язнив.