Перша болгарська держава (), також Перше болгарське царство або Перша болгарська імперія () — історіографічна назва для болгарської держави на півночі Балканського півострова, що існувала у період між 681 та 1018 роками. Болгарське царство заснували три етнічні групи: протоболгари — тюрські племена під проводом хана Аспаруха, що прийшли на Балкани у VII столітті з Центральної Азії; слов'яни — севери, смоляни, драговіти, ринхіти, з кінця V століття вони заселяли Родопи, Македонію, північ Болгарії; фракійці — одриси, бессі, астіси, мези, гети, трибали — автохтонні мешканці Фракії. Найбільшого розквіту досягло за царя Симеона I. Столицею держави спочатку було місто Плиска, потім з 893 року — Преслав. До складу держави входила і частина території сучасної України, зокрема Закарпатська область та південь сучасної Одещини — історичний Буджак.

Історія Формування держави Перше болгарське царство виникло у часи, коли болгари перебували на стадії переходу від кочового до осілого способу життя, сформувався дієздатний прошарок знаті, склалося стійке військове об'єднання, завдяки якому вони здобули перемогу над Візантією. Відтак союз кочових племен почав набувати ознак ранньої держави. У цей час формування передумов виникнення держави у слов'янських племен на цій території гальмувався домінуванням Візантії. Слов'яни були розрізнені, жили часто на значній відстані одні від одних, і не могли консолідуватися навіть для боротьби з Візантією.

Більшість істориків схиляється до того, що до початку ІХ століття Болгарія мала федеративний характер: поряд з болгарами, які становили замкнену військово-адміністративну структуру, до неї входили слов'янські родоплемінні об'єднання. Домінуюче становище мали болгари і новостворена держава отримала назву Болгарія. Столицею держави стала Плиска, яка поступово зі звичайного військового табору перетворилась на фортецю і адміністративно-політичний центр.

Слов'янські племена, хоч і визнали владу хана Аспаруха, зберігали територіальну окремішність. Слов'яни брали участь у військових походах та в охороні кордонів, платили данину та виконували трудову повинність, але мали самостійність у внутрішньому управлінні.

Правління Аспаруха Внутрішня політика хана Аспаруха майже не відображена в джерелах. У зовнішньополітичній центральне місце мали відносини з Візантією, яка після угоди 681 року декілька років сплачувала Болгарії данину. 689 року Візантія перемогла болгарське військо, але хан взяв реванш, розгромивши в Родопах візантійську армію, що поверталася з Македонії. Після цього Аспарух сконцентрував свої зусилля на боротьбі з хозарською загрозою і збудував оборонний земляний вал, що пролягав від міста Чорна Вода на Дунаї до Кюстенджі на Чорному морі. Припускають, що Аспарух загинув 700 року у битві з хозарами.

Наступником Аспаруха став його син Тервел (700—721), талановитий воєначальник і дипломат. Його політика також була направлена на розширення території і зміцнення особистої влади. Підтримавши детронізованого у Візантії імператора Юстиніана ІІ, Тервел отримав від нього стратегічно важливу область Загоре в північно-східній частині Фракії та звання кесаря, який не був поцінований болгарами і не став спадковим. 708 року візантійці спробували силою повернути втрачену область, але зазнали поразки під Анхіало. 716 року Візантія уклала з Болгарією угоду, за якою гарантувала сплату данини та сприяння торгівлі, а болгари підтримували візантійців у боротьбі з арабами. 717 року хан Тервел врятував оточений Константинополь, завдавши арабам удар з тилу. Нормалізація стосунків з Візантією сприяла розвитку Болгарії та її економічному піднесенню.

Династична криза Наступником Тервела став хан Севар (722—737), про правління якого мало відомостей у джерелах.

Але у 720-х роках виникла міжродова ворожнеча, зумовлена прагненням перерозподілу пасовищ, оскільки основною галуззю економіки було скотарство. У результаті державного перевороту до влади прийшов хан Кормісош (737—754) з роду Вокіл (Укіл), а його наступником став хан Вінех (754—760) з тієї ж династії. Зміна влади супроводжувалася ворожнечою, що послабила Болгарію і цим скористалася Візантія. 760 року болгари зазнали поразки у битві під фортецею Маркелі (тепер м. Карнобат поблизу Бургаса). Це спричинило новий переворот, Вінеха було вбито, а на його місце, за відомостями візантійського хроніста Теофана Ісповідника, поставлено «людину злонравну по імені Телец» (760—763) з роду Угаїн. Він напав на землі Візантії, але 763 року зазнав поразки. Після цього став жертвою змови. Новим ханом став Сівін (763—765), за два роки його звинуватили у зраді болгарських інтересів і він утік до Візантії. На його місце прийшов Умор (765), який був ханом 40 днів, після чого був, очевидно, убитий. Те саме сталося і з його наступником, ханом Токту (766). Так у боротьбі між родами було знищено стару болгарську аристократію, що полегшило проникнення у владні структури слов'ян. З міжусобиць намагався скористатися візантійський імператор Костянтин V, який здійснив упродовж 755—775 років десять військових походів, і хоч не зазнав переконливої перемоги, виснажив сили болгарської держави.

Подолання внутрішньої кризи сталося за правління хана Телерига (766—777) та хана Кардама (777—796), коли болгарська держава зміцнилася. 792 року Візантія зазнала поразки поблизу фортеці Маркелі і підписала болгаро-візантійську угоду, за якою Візантія сплачувала щорічну данину. Ця перемога стабілізувала державу і криза була подолана.

Правління хана Крума Наступником Кардама і засновником нової династії став виходець з паннонських болгар хан Крум (796—814). На початку свого правління встановив низку правових норм («Крумові закони», текст не зберігся), що були однаковими для всіх підданих, незалежно від етнічної приналежності. Урівняння в правах слов'янської та болгарської знаті вело до змішування та взаємовпливу етносів.

Зовнішня політика хана обумовлювалася піднесенням Франкської держави, яка стала сусідкою Болгарії на середньому Дунаї. 805 року Крум встановив контроль над землями слов'ян на середньому Дунаї та південно-західних схилах Карпат.

807 року військо Крума напало на візантійців у долині річки Струми, а 809 року здобуло місто-фортецю Сердіка (сучасна Софія). 811 року візантійський імператор Никифор I пішов походом на Болгарію і на підході до Пліски розбив болгарське військо. 20 липня він здобув болгарську столицю, яку розграбував і зруйнував. Тим часом хан Крум зібрав всі резерви і 26 атакував візантійців на Вербішському перевалі, розбив візантійців, полонив імператора і стратив.

812 року Крум вирушив у Південно-Східну Фракію і захопив візантійські фортеці, зокрема Месемврію (сучасний Несебир). 22 червня поблизу Адріанополя візантійці програли вирішальну битву. Хан дійшов до Константинополя, але не штурмував його. 814 року хан розпочав підготовку до нового походу, але несподівано помер.

Правління хана Омуртага Хан Омуртаг (814—831) підписав із Візантією 815 року мирний договір терміном на 30 років. Після цього зосередив увагу на північно-західному кордоні, де слов'янські племена намагалися перейти під владу франкського імператора. 827 року Омуртаг силою відновив болгарську владу і призначив своїх управителів, реалізуючи започатковану Крумом військово-адміністративну реформу. Її суть полягала в поділі країни на 9 військово-адміністративних областей (комітатів), якими керували віддані хану особи. Це сприяло слов'янізації країни, зокрема, два молодші сини Омуртага отримали слов'янські імена Звініца і Маламир.

Правління Омуртага позначене будівництвом: він відновив Плиску, звів нові міста Преслав і Малий Преславец на Дунаї. За його вказівкою на колонах, стінах храмів зроблені грецькі написи про найважливіші тогочасні події (збереглося близько 80). Храми Омуртаг будував язичницькі, на честь бога Танга, намагаючись протидіяти поширенню християнства, представників якого жорстоко переслідував. Правління Омуртага сприяло зміцненню і розвитку Болгарії, однак визнанню її на міжнародній арені заважало язичництво. Втім, про поширення християнства серед болгарської еліти свідчить той факт, що старший син Омуртага Енравота був християнином, за що був страчений за наказом брата Маламіра (831—836), за правління якого фактичним володарем був кавхан Ісбул. Тоді відновилася антивізантійська політика, територія Болгарії поширилася на частину Родоп, зокрема місто Філіппополь (сучасний Пловдив). Подальший натиск був припинений раптовою смертю Маламира. Його наступником став племінник Пресіан (836—852), про діяльність якого мало відомостей. Відомо, що він намагався приєднати території Західних Родоп, Македонії та Албанії, але був втягнутий у конфлікт з сербськими князями, що тривав кілька років.

Правління Бориса І

Після смерті Пресіана на трон вступив його син Борис І (852—889). Перші роки його правління було визначено впливом загострення суперечностей між Римським апостольським престолом і Константинопольською патріархією, які змагалися за вплив на народи Центральної і Південно-Східної Європи. Прагнучи захиститися від Східно Франкського королівства, Борис уклав союз з Моравським князівством та Західно Франкським королівством, чим спровокував напад 853 року короля Людовика Німецького. Поразкою закінчився і конфлікт з Хорватією, а 855 р. почалася болгарсько-візантійська війна, яку болгари теж програли. Борис І підписав мирний договір, за яким повертав причорноморські міста та землі у верхній течії Маріци, зокрема й Філіппополь. На початку 60-х років, готуючись до війни з Візантією за повернення територій, Борис І уклав 862 року договір з Східнофранкським королівством, за яким Болгарія мала прийняти християнство західного зразка. Однак черговий напад візантійської армії, якій виснажена неврожаєм і землетрусами країна не змогла чинити опір, спричинив те, що угода з Німеччиною була розірвана. Натомість між Візантією і Болгарією було укладено Глибокий мир, за яким Болгарія мала прийняти християнство за східним обрядом. За це Візантія повертала область Загоре.

Хрещення Болгарії відбулося 864 року. Під час хрещення Борис І отримав ім'я Михайла і титул князя. Хрещення проходило болісно, 865 року спалахнув бунт, який був жорстоко придушено, а 52 болярам-учасникам відтято голови. Після цього було знищено всі язичницькі капища.

Не бажаючи підпорядковуватися Візантії, Борис І прагнув створити Болгарську церкву. Константинополь відмовив, тому Борис І відправив делегацію до папи з проханням висвятити для Болгарії патріарха, тобто визнати болгарську церкву незалежною. Рим на це не погодився, але вислав до Плиски місіонерів і згодом висвятив архієпископів. Натомість Візантія 870 року домоглася на церковному соборі повернення Болгарської церкви під юрисдикцію Константинополя, обіцявши Болгарській церкві автокефалію.

886 року до Болгарії прибули послідовники Кирила і Мефодія Климент, Наум та Ангеларій, за допомогою яких Борис вирішив протидіяти грецькому засиллю. Він заснував два культурні осередки: один у Плисці, інший у м. Охрид (тепер Македонія). Наставником останнього став Климент, який розгорнув активну діяльність, зокрема й літературну. Його ім'ям названо Софійський університет.

«Золотий вік» Болгарії