Епістемологія (, «знання»; , «вчення») — філософсько-методологічна дисципліна, у якій досліджують знання (епістеме) як таке, його будову, структуру, функціонування і розвиток. Термін ввели і активно застосовували в англо-американській філософії XX ст. Традиційно ототожнюють із теорією пізнання. Однак у некласичній філософії можна зауважити тенденцію до розрізнення епістемології і гносеології, що ґрунтується на вихідних категоріальних опозиціях. Якщо гносеологія розгортає свої уявлення навколо опозиції «суб'єкт — об'єкт», то для епістемології базовою є опозиція «об'єкт — знання». Епістемологи виходять не з «гносеологічного суб'єкта», що здійснює пізнання, а скоріше з об'єктивних структур самого знання.

Основні епістемологічні проблеми: Як улаштоване знання? Які механізми його об'єктивації і реалізації в науково-теоретичній і практичній діяльності? Які бувають типи знань? Які загальні закони «життя», зміни і розвитку знань? При цьому, механізм свідомості, що бере участь у процесі пізнання, враховується опосередковано, через наявність у знанні інтенціональних зв'язків (номінації, референції, значення та ін). Об'єкт при цьому може розглядатися як елемент у структурі самого знання (ідеальний об'єкт) або як матеріальна дійсність віднесення знань (реальність).

Історія становлення і розвитку Термін епістемологія запровадив у 1854 році шотландський філософ Джеймс Фредерік ФеррієрJ. F. Ferrier (1854) Institutes of Metaphysic: The Theory of Knowing and Being, p. 46., утворивши його за зразком терміну онтологія від двох грецьких слів, що означають знання і наука. Термін набув популярності в XX столітті, потіснивши термін теорія пізнання. Але роздуми про сутність того, що є знання, сягають у глибину століть.

Античність, Середньовіччя, Відродження, початок наукової революції Історично, епістемологічні уявлення і проблематика виникають раніше від гносеологічних і формуються вже в античності. Такі, наприклад, «ідеї» Платона і запропонована ним референційна концепція «істини», апорії Зенона, тропи скептиків, логіка Арістотеля. Античні уявлення про знання мали не стільки описовий, скільки проблематизуючий і нормативно-методологічний характер. Наприклад, апорії Зенона фіксували факт віднесення суперечливих знань до того самого об'єкта і задавали в такий спосіб епістемологічну проблему. Арістотель намагався зняти проблеми, що нагромадилися, за рахунок нормування наукових міркувань і введення загальних принципів організації знання. Це дозволило надалі створити зразки систематичної організації знання. «Начала» Евкліда можна розглядати не тільки як продукт узагальнення і зведення геометричних знань, а й як реалізацію нормативних епістемологічних концепцій Платона й Арістотеля.

У середні віки критична і дослідницька складові епістемології великою мірою сковуються й обмежуються нормативним характером арістотелівської логіки. Яскраве вираження середньовічної епістемології — схоластична суперечка «номіналістів» і «реалістів». Нові мотиви вносить Відродження. Пробуджується інтерес до дослідного знання, змінюється уявлення про місце і призначення знання в загальній картині світу. Микола Кузанський вводить уявлення про проблеми як «учене незнання», тобто знання про незнання, що формує в перспективі нову епістемологічну стратегію. З іншого боку, філософська рефлексія дедалі більше звертається до суб'єкта і його пізнавальних здібностей. У цьому зв'язку актуалізується введене фактично вже П'єром Абеляром поняття свідомості як індивідуальної здатності і дійсності існування концептів.

«Велике удосконалення наук», проголошене Френсісом Беконом, розгорнулося в XVII—XVIII ст. і породило нову формацію знання — новоєвропейську науку. Нова організація знання вимагала критичної рефлексії і теоретичного оформлення. Епістемологічні схеми античності і середньовіччя не могли вирішити цих завдань. На їхньому місці починає складатися гносеологічна концепція пізнання, що переорганізує філолофсько-методологічні уявлення про знання на основі суб'єкт-об'єктних схем.

ХХ і XXI століття До XX ст. епістемологія не мала власних інституціональних форм, а відповідна їй проблематика розвивалася в основному в логіку (насамперед в англійській аналітичній традиції) і в рамках гносеології. Однак уже з кінця XIX ст. епістемологічна проблематика починає емансипуватися від гносеологічної. Дослідники (насамперед логіки) прагнули піти від суб'єктивізму і психологізму, породженого сенсуалістичними і позитивістськими трактуваннями суб'єкт-об'єктних схем. У XX ст. цей процес призводить до оформлення нових філософсько-методологічних напрямів і підходів. Розвиваються аналітичні, операціональні, нормативні, структурно-функціональні прийоми і методи дослідження знання. У 1970-х Карл Поппер дав онтологічне обґрунтування емансипації епістемології, висунувши концепцію «третього світу» (об'єктивного змісту знання) і «пізнання без суб'єкта пізнання».

Чинники сучасного стану епістемології Серед чинників, що визначають сучасний стан епістемологічних досліджень, необхідно відзначити такі:

Відношення знання й об'єкта виходить за рамки чисто пізнавальних ситуацій. Складаються комплексні види діяльності, де крім пізнання, необхідно розглядати функціонування знання в інших областях: інженерії, проектуванні, керуванні, навчанні; Класичне відношення «істинності» доповнюється (а іноді і заміщається) іншими відношеннями: «несуперечності», «повноти», «інтерпретовності», «реалізовності» тощо; Типологія знання стає дедалі більше розгалуженою і диференційованою: поряд із практико-методологічним, природно-науковим, гуманітарним і інженерно-технічним знанням виділяються більш частинні його варіанти; Особливим предметом дослідження стає семіотична структура знання; Крім «знання» інтенсивно досліджуються й інші епістемологічні одиниці (наприклад, «мови»); Позначилася криза сцієнтизму: наукове знання перестає розглядатися як основна форма знання, дедалі більший інтерес викликають когнітивні комплекси, зв'язані з різними історичними і духовними видами людської діяльності, що виходять за рамки традиційних уявлень про раціональність.

Базові поняття: віра, істина, знання

Основний об'єкт епістемологічних досліджень, тобто знання, важко визначити, оскільки це знання може бути різним за своєю природою. Знати можна щось, тобто якийсь факт, знати можна якусь закономірність (правило, принцип, припис), знати можна людину (місце, річ), знати можна як щось зробити, наприклад як будувати міста або грати на скрипціJohn Bengson (Editor), Marc A. Moffett (Editor): Essays on Knowledge, Mind, and Action. New York: Oxford University Press. 2011. Деякі мови виказують ці значення слова «знати» різними словами, наприклад французькою слово connaître вживається щодо людини чи місця, тоді як слово savoir вживається в значенні знати що, або знати як. В українській мові слово знати теж має дещо архаїчний синонім відати, значення якого не покриває усіх значень слова знати. Слово «вміти» доречніше в значенні «знати як». Деякі філософи, наприклад, Бертран РасселлRussell, B., «Knowledge by Acquaintance and Knowledge by Description», Proceedings of the Aristotelian Society (New Series), Vol.XI, (1910—1911), pp. 108–128. [Read to the Society on 6 March 1911.], підкреслюють різницю між цими значеннями слова знати.

Епістемологія найбільше цікавиться науковим знанням, тобто знанням на рівні всього людства, хоча аналіз побутового знання, де суб'єктом виступає окрема людина, того що древні греки називали словом докса, теж входить до епістемологічного дискурсу. Аналізують головно твердження «знати, що P», де латинською літерою P позначають будь-яке твердження, наприклад, «лід має меншу густину, ніж вода» або «Земля обертається навколо своєї осі».

Віра У побутовому розумінні віра означає віру в ідеї, принципи, майбутнє, релігійну віру, а також довіру однієї людини до іншої. Інколи, коли люди кажуть, що вони «вірять у» щось, то мають на увазі, що зможуть довести у певному розумінні корисність чи успішність цього «чогось» — можливо хтось зможе «повірити в» його чи її улюблену футбольну команду. Такого роду «віра» не є предметом епістемології. Епістемологія намагається вияснити, чому саме ми віримо.

У епістемологічному розумінні віри «вірити чомусь» означає думати, що це «щось» відповідає істині. Як-то, вірити, що P — означає не більше, ніж думати що P — це факт. Для того, щоб знати щось, потрібно думати, що це істина, тобто потрібно вірити (в епістемологічному розумінні), що це щось — факт.

Знання Знання відмінне від віри і думки (гадки). Якщо хтось заявляє, що вірить чомусь, він заявляє, що думає, що це правда. Але, звичайно, може виявитися, що він помилявся, і те, що він вважав істинним, насправді хибне. Зі знаннями ситуація докорінно інша. Наприклад, припустимо, що Ігор вважає, що певний міст — безпечний, і робить спробу перейти його; на жаль, міст падає під його вагою. Можемо сказати, що Ігор вірив, що міст був безпечний, але це його припущення було помилкове. Не можна говорити, що він знав, що міст був безпечний, тому що цього не було. Для того, щоб якесь твердження вважалося знанням, воно повинне бути істиною.

Так само двоє людей можуть вірити в речі, які взаємно суперечливі, але вони не можуть знати (недвозначно) речі, які взаємно суперечливі. Наприклад, Ігор може вірити, що міст безпечний, тоді як Тигра вірить, що він ненадійний. Але Ігор знає, що міст безпечний і Тигра не може одночасно знати, що міст небезпечний. Двоє людей не можуть знати взаємовиключні речі.

Коли хтось каже: «Я знаю, що P, але я не вважаю P істиною». то особа, що так висловилася у глибинному сенсі сама собі суперечить. Якщо хтось знає P, то, серед решти, він гадає, що P насправді є істиною. Якщо хтось вважає, що P — істина, то він/вона вірить, що P. (Див.: Парадокс Мура.)

Підтвердження (юстифікація) За своєю мовною структурою твердження «вірити, що P» і «знати, що P» дуже схожі. Як те, так й інше, може бути істинним, але віра можлива і в хибні твердження. До 1960-х років західні філософиРадянські філософи, що працювали в галузі теорії пізнання, будували своє означення знання так, щоб воно було сумісним із ленінським означенням свідомості як відображення, а тому оминали епістемологічну проблематику. вбачали різницю між цими двома твердженнями в тому, що знання — підтверджена істинна віра. Думку про те, що знання є істинна віра з поясненням аналізував, хоча й не схвалив, Платон у діалозі «Теетет»Платон Сочинения в четырех томах. Т. 2 / Под общ. ред. А. Ф. Лосева и В. Ф. Асмуса; Пер. с древнегреч.— СПб.: Изд-во С.-Петерб. ун-та: «Изд-во Олега Абышко», 2007.— 626 с..

У 1963 році американський філософ Едмунд Геттьєр у короткій статті «Чи є підтвердженна істинна віра знанням?» поставив під сумнів це означення, описавши гіпотетичні ситуації, в яких є віра, і ця віра відповідає істині, і є підтвердження, але це підтвердження отримане, виходячи з хибних уявлень. Така підтверджена істинна віра, мабуть, не може вважатися знанням. Стаття Геттьєра викликала жваву дискусію.

Проблема Геттьєра

Робота Геттьєра поставила під сумнів цінність філософії, оскільки філософи тисячі років не помічали такого очевидного й простого заперечення щодо однієї з основних теорій. Всього на кількох сторінках Геттьєр показав, що існують ситуації, коли віра має підтвердження й відповідає істині, але знанням вважатися не може. Тобто того, що підтвердження віри в істинне твердження відоме, може не вистачити, щоб назвати цю віру знанням.