Повстання сейменів та доробанців () — повстання найманого війська (переважно сейменів сербського походження та місцевих доробанців) у Волощині навесні 1655 року проти політики господаря Константина Щербана. Повстання супроводжувалося масовими вбивствами бояр, пограбуваннями та поширенням на значну частину країни, набуло рис соціального бунту. Воно придушене за допомогою об'єднаних сил Волощини, Молдови та Трансильванії.Demény, pp. 315—317; Filipescu, pp. 132—133Cazacu, p. 5; Rezachevici, pp. 91–94 Придушення повстання призвело до деболгаризаціїMicul Constantin Brâncoveanu scapă viu cu prețul vieții unui pui de țigan. Răscoala seimenilor și dorobanților: Seimenii, din rândul cărora făceau parte sârbi și bulgari, dobândesc o poziție tot mai privilegiată în raport cu domnitorul, față de care manifestă acțiuni centrifuge. Публикувано на 3 декември 2020 г., проверено на 8 януари 2023 г. Заб. Квартала на етническите българи в Търговище Матей Воевод е известен като Квартал на сърбите. На всички български бежанци през Средновековието в южната част на Румъния, поради турското робство, им се казвало сърби, за да се избегне експулсиране на граждани, тай като България по това време на турското робство. регіону та зникнення волосько-болгарських грамот з волосько-молдовських князівських та господарських канцелярій.Грамота отъ Матей Басарабъ войвода, издадена въ Букурещъ 7153 (1645) год. 13 Септемврий. (Пак. L № 23). и Грамота отъ Василий войвода, издадена въ Яшъ, въ 7158 (1650) год. 24 Марта. (Пак. V № 83) Хронологічно останні валасько-молдовські грамоти, написані середньоболгарською мовою, були видані канцеляріями двох суперників — волоського господаря Матея Басараба та молдовського господаря Василя Лупула — безпосередньо перед вибухом повстання.

Повстання також поширилося на Молдову, де в Яссах та Сучаві при дворі господаря Георгія Штефана служили 1000 сейменів.

Передумови Завершення Довгої війни ознаменувалося занепадом корпусу акинджів Османської імперії, який на початку війни налічував 50 000 акинджів, тоді як після закінчення війни (близько 1630 р.) їхня чисельність становила близько 2000 осіб. На зміну акенджіям у Волощині з'явилися сейменські наймані загони з професійних вояків, озброєних новою зброєю — кремнієвими рушницями. Формування сейменської сили Влахії пов'язане з правлінням Матея Басараба. Ставши волошським володарем, попри бажання Високої Порти, але за підтримки боярів і народу, Матей Басараб намагався зміцнити свою владу шляхом збільшення та модернізації армії. До того, як стати волошським володарем у 1632 р., армія Волощини налічувала 13 600 вояків. Матей Басараб потроїв кількість воїнів, і за майже 20 років їхня чисельність сягнула 40 000 воїнів. Завдяки такій військовій силі та дипломатії Волощина, з одного боку, протистояла османській владі та сюзеренітету, а з іншого — завойовувала чужі території Князівства Трансільванії, Речі Посполитої та Кримського ханства. Військова сила Волощини, організована Матеєм Басарабом, включала три категорії воїнів: куртени (роші), доробанці та найманців (сейменів). Куртени налічували 8000 осіб і складалися з дрібного боярства, яке мешкало у своїх маєтках і у разі війни було зобов'язане з'являтися верхи на конях. Це були землевласники, які володіли невеликими шляхетськими маєтками. Армія доробанців у складі піхоти та кавалерії, включала всіх вільних міських і сільських жителів, які утворювали своєрідну цивільну міліцію в мирний час або ополчення у воєнний час. Доробанці у ввійську налічували близько 10 000 вояків та формували гарнізони у великих містах Волощини: Тирговіште, Бухарест, Плоєшті, Бузеу. Найманці, яких називали сейменами, були професійними воїнами у Волощині того часу. Вони також формують свої кавалерійські та піхотні загони, деякі з яких озброєні не вогнепальною зброєю, а списами. Лише у 1636 р. Матей Басараб поповнив свою армію так званими сербськими сейменами (названими на честь тих, що були в османській армії), які були піхотинцями й озброєні вогнепальною зброєю. У волоській армії на той час було також кілька тисяч найманців інших національностей — поляків, трансильванців, молдаван, включаючи козаків, албанців тощо, але вони не впливали на загальний настрій і дух у волоському війську.

Запекле протистояння та боротьба за господарську і спадкову владу у Волощині та Молдові між Матеєм Басарабом, з одного боку, та Василем Лупулом, з іншого, призвели до крайньої мілітаризації, а також економічного та соціального напруження в обох князівствах. Обидві ворогуючі сторони вдавалися до допомоги дорогих найманців.

Перед вирішальною битвою під Фінтою 17 травня 1653 року Матей Басараб пообіцяв своїм воїнам двомісячну платню за умови рішучих дій та перемоги. Після битви, піддавшись впливу деяких радників, Матей не дотримав обіцянки, що викликало лють багатьох вільнонайманих сейменів, які спрямували своє невдоволення проти боярського стану. Протягом трьох місяців великий скарбник відмовлявся виплачувати кошти. Він карав посланців від найманців і намагався протиставити їм боярів. Останні чинили опір, а декого з них найманці вбили на випередження. Сеймени взяли гору й вимагали, щоб Матей Басараб, як старий і хворий, зрікся влади та пішов у монастир. Поступово невдоволення посилювалося: розпочалися напади сейменів на маєтки великих бояр, що супроводжувалися грабунками та вбивствами. Матей Басараб, поранений у ногу в битві під Фінтою, відправив трьох бояр до правителя Трансильванії Дьєрдя II Ракоці (1648—1660), з яким був пов'язаний союзним договором, щоб просити підтримки. Дьєрдь II Ракоці вислав кілька тисяч солдатів для придушення бунту. Дізнавшись про прибуття трансильванської армії, заколотники зібралися в соборній церкві та, присягнувши на Євангелії, знову склали клятву вірності воєводі Матею Басарабу.

Бунти Угамування пристрастей виявилося лише тимчасовим, оскільки питання з обіцяною та невиплаченою військовою винагородою залишилося невирішеним. Восени повстання сейменів спалахнуло знову. Матей Басараб, дещо одужавши, вирушив із Тирговіште на прощу до Куртя-де-Арджеш, а на зворотному шляху новобранці та сеймени зачинили міські брами, виставивши гармати за великим ровом. Матея впустили до Тирговіште лише після того, як він урочисто пообіцяв розрахуватися за перемогу під Фінтою, проте бунт усе одно не вщух. Протягом усієї зими 1653/54 років доробанці та сеймени грабували боярські маєтки, і не було сили, здатної їм протистояти. Матей Басараб був розлючений на місцевих доробанців через їхній союз із сейменами, тож навесні за рішенням боярської ради для розправи над повстанцями-розбійниками було залучено 30 000 кримських татар і трансильванців. Матей Басараб помер у квітні 1654 року, проте надмірне посилення фіскального режиму у Волощині змусило багатьох селян і ремісників приєднатися до повстання сейменів.

Тим часом молдовський господар Георгій Штефан (1653—1658) наслідував приклад Матея Басараба й підвищив податки. На той час при молдовському господарському дворі служили 1000 сейменів. Незадоволені високою платнею та преференційним ставленням господаря до німецьких найманців, сеймени збунтувалися. Німецькі найманці були зосереджені в Яссах, а ще близько двохсот — у Сучаві. Хроніст Мирон Костін (1633—1691) стверджує, що між сейменами Молдови та сусідньої Валахії існувала домовленість. У неділю, 1 березня 1654 року, молдовські сеймени почали винищувати всіх німців, яких зустрічали на вулицях. Поповзли чутки, нібито до Молдови на чолі татарського війська вирушив колишній господар Василь Лупул. Знялася паніка, проте Георгій Штефан, зберігаючи холоднокровність, зібрав усі наявні військові ресурси, що в нього залишилися. Вдаючи готовність до поступок перед розлюченими сейменами, він запросив лідерів бунтівників до палацу, де їх було обезголовлено. У вуличній битві, що зав'язалася після цього, господарська армія здобула гору, а вцілілі сеймени втекли до Волощини.

Під час повстання сейменів у сусідній Молдові помирає волоський господар Матей Басараб. Його наступником стає Константин Щербан (з відрізаним носом), якого Матей тримав при волоському господарському дворі через відсутність прямих спадкоємців. Константин успадковує від Матея повну скарбницю, з якої виплачує бунтівникам 1500 мішків золота, завдяки чому йому вдається втихомирити масові заворушення. Крім того, новий волоський господар оголошує загальну амністію для всіх повстанців, забезпечує військо новими одностроями та виплачує кошти, обіцяні ще Матеєм Басарабом. Однак бояри, які постраждали від військових заколотів, залишаються незадоволеними й таємно обирають волоським господарем Преду Бринковяну. Дізнавшись про це, Константин Щербан домовляється з боярами про ліквідацію загонів сейменів та доробанців, що їх підтримували. Це рішення стало безпосередньою причиною повстання.

Хід повстання

Повстання спалахнуло 26–27 лютого 1655 року (за юліанським календарем) у Бухаресті. Доробанці, які мали тісні зв'язки з сейменами, відмовилися виконувати накази про розпуск і приєдналися до бунту. Повстанці на чолі з Хризею з Богденей (спатар і близький до дворуIonașcu, pp. 101, 263, 267) атакували боярські будинки, вбивали бояр, їхні родини, грабували майно. Серед загиблих — постельник Папа Бринковяну (батько майбутнього господаря Константіна Бринковяну), великий бан Гіорма Алексану та інші. Число вбитих бояр оцінюють у 14–32 особи.Istoria noastră

Повстання швидко поширилося за межі Бухареста на всю країну. До нього приєдналися частини міського населення, селяни та розорені верстви. Повстанці (за деякими оцінками до 20–22 тисяч) грабували маєтки, церкви та монастирі. Господар Константин Шербан ледь уник полону, ховаючись у столиці. Багато бояр втекли до Трансильванії чи Молдови.

Князь Трансильванії Дьєрдь II Ракоці писав своїй матері:«Воєвода Валахії перебуває на своєму місці, проте відбулося небачене кровопролиття; дарабани-сеймени не пошкодували ні вагітних бояринь, ні невинних дітей, убивши незліченну кількість бояр. Бідолашні пан Сава та Преда відкупилися великими грошима, але їхнього сина вбили; у них залишився онук, замість якого слуги підсунули циганську дитину — саме так їм вдалося врятувати йому життя; …багато бояр втекли сюди (до Трансильванії, — прим. перекл.)».Бояри, причетні до підступного плану Константина Щербана, врятувалися втечею до Трансильванії. Охоплений панікою волоський господар вирішив шукати прихистку в силістринського Сіявуш-паші, сподіваючись на османську допомогу та підтримку в придушенні бунту незадоволених. Однак Висока Порта мала величезні проблеми з владою на тлі розпалу Критської війни («Кандійської війни») і не мала можливості втрутитися. Константин Щербан звернувся за допомогою до сусідніх правителів дунайських князівств. Дєрдь II Ракоці та Георгій Штефан позитивно відгукнулися на цей заклик і спрямували свої армії до Волощини. Розуміючи це, повстанці відправили посланців до Богдана Хмельницького з проханням про допомогу проти «мусульман і папістів», тим паче що 14 000 кримських татар уже були залучені до придушення повстання. Очолив повстання Хризея, намагаючись захопити владу у Волощині.

Придушення Повстанці, покладаючись на чисельну та збройну перевагу над необ'єднаними трансильванською та молдовською арміями, висунулися до Карпат, намагаючись перехопити кожне з двох військ поодинці. Проте у двох послідовних вирішальних битвах вони зазнали поразки. Причинами були брак кавалерії, а також зрада підкуплених повстанських командирів та артилеристів. У цій громадянській війні на боці Константина Щербана билися також 2500 османів.