Справа «Комуна Діфферданж проти Комісії» (1984 року) (Справа 222/83) — рішення Європейського Суду Справедливості 1984 року з права Європейського Союзу, яке стосується судового нагляду та права приватних і муніципальних суб'єктів оскаржувати рішення інституцій ЄС. Справа є класичним прикладом тлумачення концепції «прямого занепокоєння» (direct concern).Judicial Review of Regulatory Acts - New Prospects for Private Applicants after the Lisbon Reform
Справа «Комуна Діфферданж проти Комісії» встановила важливий принцип в адміністративному праві ЄС: якщо нормативний акт чи рішення ЄС залишає державі-члену реальну свободу розсуду (margin of discretion) щодо його імплементації, треті сторони не можуть стверджувати, що цей акт безпосередньо (прямо) порушує їхні права. «Пряме занепокоєння» вимагає, щоб наслідки для позивача виникали автоматично з самого акту ЄС, без проміжного втручання автономної волі національних органів влади. Цей принцип діє і дотепер в рамках статті 263 Договору про функціонування Європейського Союзу.
Факти Європейська комісія ухвалила рішення, яким дозволила уряду Люксембургу надати державну допомогу (фінансову підтримку) місцевим металургійним підприємствам. Однак Комісія висунула умову: допомога може бути надана лише в тому разі, якщо ці підприємства скоротять свої виробничі потужності.
Комуна Діфферданж — місто в Люксембурзі, де були розташовані металургійні заводи, — спробував оскаржити це рішення Комісії в Європейському Суді Справедливості. Муніципалітет стверджував, що рішення Комісії стосується його «прямо та індивідуально». Аргументація базувалася на тому, що вимога Комісії щодо скорочення потужностей неминуче призведе до закриття фабрик у Діфферданжі, що, у свою чергу, спричинить суттєве зменшення податкових надходжень до місцевого бюджету.
Судове рішення Головним питанням було те, чи мав муніципалітет процесуальну правоздатність (locus standi) для подання позову про скасування рішення Комісії, яке було адресоване державі (Люксембургу), а не самому муніципалітету. Для цього вимагалося довести наявність «прямого занепокоєння».
Європейський суд відхилив позов комуни Діфферданж, постановивши, що рішення Комісії не стосувалося муніципалітету «прямо».
Суд обґрунтував це тим, що рішення Комісії лише встановлювало загальну вимогу щодо скорочення потужностей у металургійній галузі, але не визначало, які саме підприємства, заводи чи фабрики мають бути закриті або скорочені. Комісія залишила уряду Люксембургу та самим підприємствам свободу розсуду (дискреційні повноваження) щодо того, як саме і де впроваджувати ці скорочення.
Оскільки закриття заводів саме в Діфферданжі не було неминучим прямим наслідком рішення Комісії (це залежало від подальшого незалежного рішення влади Люксембургу), вимога щодо «прямого занепокоєння» не була виконана. Суд зазначив, що комуна мала б позиватися проти уряду Люксембургу в національних судах після того, як національний уряд ухвалив би конкретне рішення про закриття місцевих заводів.
Див. також
Право Європейського Союзу
Примітки
Література
Craig, P., & de Búrca, G. (2020). ''EU Law: Text, Cases, and Materials'' (7th ed.). Oxford University Press. Berry, E., Homewood, M., & Bogusz, B. (2015). ''Complete EU Law: Text, Cases, and Materials'' (2nd ed.). Oxford University Press. Albors-Llorens, A. (1996). ''Private Parties in European Community Law: Challenging Community Measures''. Oxford: Clarendon Press.