«Старі праві» (), яких також називають « Старою гвардією» (),— це неофіційна назва, що використовується для позначення гілки американського консерватизму, яка була найбільш помітною з 1910 до середини 1950-х років, але так і не стала організованим рухом. Більшість членів були республіканцями, хоча існував і консервативний демократичний елемент, що базувався переважно на півдні Сполучених Штатів. Їх називають «Старими правими», щоб відрізнити від їхніх наступників з «Нових правих», які здобули популярність у 1960-х, 1970-х і 1980-х роках.

Більшість об'єднував захист влади, традицій, моралі, релігії, обмеженого уряду, верховенства права, громадянського націоналізму, капіталізму, соціального консерватизму, антикомунізму, антисоціалізму, антисіонізму та антиімперіалізму, а також скептицизм щодо егалітаризму, демократії та зростаючої могутності Вашингтона. Старі праві зазвичай підтримували класичний лібералізм принципу невтручання; деякі були консерваторами вільного ринку; інші були колишніми радикальними лівими, які різко рухалися праворуч, як-от романіст Джон Дос Пассос. Ще інші, як-от демократичні південні аграрії, були традиціоналістами, які мріяли про відновлення досучасного комунального суспільства. Перш за все, як писав Мюррей Ротбард, старих правих об'єднувала опозиція до того, що вони вважали небезпекою «внутрішньої диктатури» президента-демократа Франкліна Рузвельта та його програми «Нового курсу».

«Старі праві» як такі зникли як організований рух, але багато подібних ідей можна знайти серед палеоконсерваторів та палеолібертаріанців.

Історія та погляди «Старі праві» виникли, коли Республіканська партія розкололася в 1910 році, і мали вплив у цій партії до 1940-х років. Вони витіснили Теодора Рузвельта та його прогресивних послідовників у 1912 році. З 1933 року багато демократів стали асоціюватися зі «Старими правими» через свою опозицію до Франкліна Д. Рузвельта та його коаліції «Новий курс», а разом з республіканцями утворили Консервативну коаліцію, щоб блокувати їхні ініціативи. Консерватори розходилися в думках щодо зовнішньої політики, а «Старі праві» на початку Другої світової війни виступали за політику невтручання в європейські справи. Після війни вони виступали проти внутрішньої та зовнішньої політики президента Гаррі Трумена. Останню велику битву очолив сенатор від Огайо Роберт А. Тафт, якого переміг Дуайт Д. Ейзенхауер на президентських виборах у 1952 році. Новий консервативний рух, який пізніше очолювали Вільям Ф. Баклі-молодший, Баррі Голдвотер та Рональд Рейган, перейняв значну частину внутрішнього анти-Нового курсового консерватизму старих правих, але порвав з ним, вимагаючи вільної торгівлі та агресивної, інтернаціоналістської, інтервенціоністської та антикомуністичної зовнішньої політики.

Історик Джордж Г. Неш стверджує:На відміну від «поміркованого», інтернаціоналістичного, переважно східного блоку республіканців, який прийняв (або принаймні погодився) з деякими здобутками «рузвельтівської революції» та основними засадами зовнішньої політики президента Трумена, праві республіканці в глибині душі були контрреволюціонерами. Антиколективістські, антикомуністичні, анти-Новий курс, пристрасно віддані обмеженому уряду, вільній ринковій економіці та прерогативам Конгресу (на противагу виконавчій владі), консерватори з Республіканської партії були змушені вести постійну війну на два фронти: проти ліберальних демократів ззовні та «я-таких» республіканців зсередини.George H. Nash, "The Republican Right from Taft to Reagan", Reviews in American History (1984) 12#2 pp. 261–265 , quote on p. 261; Nash references David W. Reinhard, The Republican Right since 1945, (University Press of Kentucky, 1983)Старі праві виникли в опозиції до Нового курсу і особисто до Рузвельта; вони черпали сили з різних джерел. Хофф каже, що «помірковані республіканці та залишки республіканських прогресистів, таких як Гувер, складали основну частину старих правих до 1940 року, з домішками колишніх членів Фермерсько-робітничої партії, Безпартійної ліги та навіть кількох соціалістів середньо-західних прерій».George H. Nash, "The Republican Right from Taft to Reagan", Reviews in American History (1984) 12#2 pp. 261–265 , quote on p. 261; Nash references David W. Reinhard, The Republican Right since 1945, (University Press of Kentucky, 1983)

До 1937 року партійці старих правих сформували консервативну коаліцію, яка контролювала Конгрес до 1964 року.George H. Nash, "The Republican Right from Taft to Reagan", Reviews in American History (1984) 12#2 pp. 261–265 , quote on p. 261; Nash references David W. Reinhard, The Republican Right since 1945, (University Press of Kentucky, 1983) Вони були послідовними прихильниками невтручання і виступали проти вступу у Другу світову війну, прикладом чого є Комітет «Америка понад усе». Пізніше більшість з них виступили проти вступу США до НАТО та втручання в Корейську війну. «На додаток до того, що вони були затятими противниками війни та мілітаризму, Старі праві повоєнного періоду відрізнялися суворою і майже ліберальною чесністю у внутрішніх справах».George H. Nash, "The Republican Right from Taft to Reagan", Reviews in American History (1984) 12#2 pp. 261–265 , quote on p. 261; Nash references David W. Reinhard, The Republican Right since 1945, (University Press of Kentucky, 1983)

Цей рух проти «Нового курсу» був коаліцією кількох груп: бізнес-республіканців, таких як Роберт А. Тафт та Реймонд Е. Болдвін ; консервативних демократів, таких як Джосія Бейлі , Ел Сміт та Джон В. Девіс ; лібертаріанців, таких як Г. Л. МенкенRothbard, Murray. The Betrayal of the American Right (2007) та Гарет ГарреттGeorge H. Nash, "The Republican Right from Taft to Reagan", Reviews in American History (1984) 12#2 pp. 261–265 , quote on p. 261; Nash references David W. Reinhard, The Republican Right since 1945, (University Press of Kentucky, 1983), та магнатів масової інформації, таких як Вільям Рендольф Херст та полковник Роберт Р. Маккормік.George H. Nash, "The Republican Right from Taft to Reagan", Reviews in American History (1984) 12#2 pp. 261–265 , quote on p. 261; Nash references David W. Reinhard, The Republican Right since 1945, (University Press of Kentucky, 1983)

У своїй книзі 1986 року «Консерватизм: мрія та реальність» Роберт Нісбет зазначив традиційну ворожість правих до інтервенціонізму та збільшення військових витрат:З усіх випадків неправильного вживання слова «консервативний» протягом останніх чотирьох років найкумеднішим, з історичної точки зору, безперечно є застосування цього терміна до останнього з названих. Адже в Америці протягом усього ХХ століття, включаючи чотири масштабні війни за кордоном, консерватори незмінно виступали за неінфляційні військові бюджети та за акцент на світовій торгівлі замість американського націоналізму. У двох світовихвійнах, у Кореї та у В'єтнамі лідерами вступу США у війну були такі відомі ліберально-прогресивні діячі, як Вудро Вільсон, Франклін Рузвельт, Гаррі Трумен та Джон Ф. Кеннеді. У всіх чотирьох випадках консерватори, як у національному уряді, так і серед рядових громадян, були здебільшого вороже налаштовані до втручання; вони були справжніми ізоляціоністами.Джефф Ріггенбах стверджує, що деякі члени «Старих правих» насправді були класичними лібералами та «були визнаними членами «лівих» до 1933 року. Однак, не змінюючи жодних своїх фундаментальних поглядів, усі вони протягом наступного десятиліття почали вважатися взірцями політичних «правих»».

Внутрішні відмінності Хоча ззовні Тафта вважали втіленням консервативного крила Республіканської партії, всередині партії його неодноразово критикували прихильники жорсткого курсу, яких тривожило його схвалення програм, схожих на «Новий курс», зокрема федеральних програм забезпечення житлом для бідних та федеральної допомоги державним школам. Лобі нерухомості особливо побоювалося державного житла. Сенатор Кеннет Веррі вбачав у Тафті «відтінок соціалізму», а його колега з Огайо, сенатор Джон Брікер, припускав, що, можливо, «соціалісти вплинули на Боба Тафта». Ця недовіра з боку правих зашкодила президентським амбіціям Тафта у 1948 році.David W. Reinhard, The Republican Right since 1945, (University Press of Kentucky, 1983) pp. 28, 39–40

Південне аграрне крило спиралося на деякі цінності та тривоги, що висловлювалися антимодерністськими правими, зокрема бажання зберегти соціальну владу та захистити автономію американських штатів і регіонів, особливо Півдня. Дональд Девідсон був одним із найполітично найактивніших аграріїв, особливо у своїй критиці TVA у своєму рідному Теннессі. Південні аграрії сформулювали старі цінності джеферсонівської демократії. Пол В. Мерфі пояснює, що вони «закликали до повернення до дрібномасштабної економіки сільської Америки як засобу збереження культурних переваг суспільства, яке вони знали». Замість науки та ефективності вони надавали перевагу релігії для підтримки соціального порядку та цінностей.

Видатні постаті

Президент Вільям Говард Тафт Президент Воррен Г. Гардінг Президент Келвін Кулідж Президент Герберт Гувер Сенатор Беннет Чемп Кларк, штат Міссурі Сенатор Джозая Бейлі, штат Північна Кароліна Сенатор Гаррі Ф. Берд, штат Вірджинія Сенатор Джон В. Брікер, штат Огайо Член Палати представників Говард Баффет, штат Небраска Член Палати представників Гамільтон Фіш III, штат Нью-Йорк Джон Т. Флінн Вільям Рендольф Герст Реймонд С. Хойлз Зора Ніл Герстон Альберт Джей Нок Джон Дж. Раскоб Представник Юджин Сайлер, штат Кентуккі Губернатор Ел Сміт, штат Нью-Йорк Сенатор Роберт А. Тафт, штат Огайо Сенатор Вільям Е. Дженнер, штат Індіана Сенатор Кеннет С. Веррі, штат Небраска Генерал Роберт Е. Вуд

Спадщина Палеоконсерваторів та палеолібертаріанців часто вважають спадкоємцями та носіями ідеології «Старих правих» наприкінці XX століття та у XXI столітті. Обидві ці групи часто об'єднуються під гаслами Старих Правих, такими як «Америка понад усе», поділяючи подібні погляди до опозиції Старих Правих щодо Нового курсу та участі у Другій світовій війні (включно з запереченнями Старих Правих щодо економічних програм та позик військово-морського обладнання для постачання Англії під час знаменитого «Бліцу» 1940–41 років — «Найкращої години Британії», вважаючи, що така допомога, ймовірно, ще більше втягне США у конфлікт). Нещодавно було висловлено припущення, що деякі ідеї Старих Правих пережили відродження під час президентських кампаній 2008 та 2012 років Рона Пола та президентських кампаній 2016 та 2020 років Дональда Трампа.

Див. також

Лібертаріанський консерватизм

Посилання

Література

Cole, Wayne S. America First; The Battle Against Intervention, 1940–41 (1953) Doenecke, Justus D. "American Isolationism, 1939–1941", Journal of Libertarian Studies, Summer/Fall 1982, 6(3), pp. 201–216. online version Doenecke, Justus D. "Literature of Isolationism, 1972–1983: A Bibliographic Guide" Journal of Libertarian Studies, Spring 1983, 7(1), pp. 157–184. online version Frohnen, Bruce; Beer, Jeremy; and Nelson, Jeffery O., eds. American Conservatism: An Encyclopedia (2006) Murphy, Paul V. The Rebuke of History: The Southern Agrarians and American Conservative Thought (2001) Radosh, Ronald. Prophets on the right: Profiles of conservative critics of American globalism (1978) Raimondo, Justin. An Enemy of the State: The Life of Murray N. Rothbard (2000)

Ribuffo, Leo. The Old Christian Right: The Protestant Far Right from the Great Depression to the Cold War. Temple University Press (1983) Rothbard, Murray. The Betrayal of the American Right (2007) Schneider, Gregory L. ed. Conservatism in America Since 1930: A Reader (2003) Schneider, Gregory L. The Conservative Century: From Reaction to Revolution (2009) pp. 1–38 Scotchie, Joseph. The Paleoconservatives: New Voices of the Old Right (1999)

Зовнішні посилання