Цтирад Машин (11 серпня 1930 — 13 серпня 2011) та Йозеф Машин (нар. 8 березня 1932) були братами, які чинили збройний опір комуністичному режиму в Чехословаччині в період 1951—1953 років. Їхнім батьком був покійний генерал Йозеф Машин.

Група опору та її дії Після Другої світової війни сини Машина, які обидва народилися в Празі, навчалися в середній школі в Подєбрадах. Після захоплення влади комуністами вони стали свідками того, як деяких друзів їхньої родини — противників режиму — змусили замовкнути, вони зникли безслідно або були засуджені до смертної кари на публічних показових процесах. Наприклад, Мілада Горакова, відома жертва судових убивств, була подругою їхньої матері. Обидві жінки провели час у нацистському концтаборі Терезієнштадт під час Другої світової війни. Машини поділяли ідею, що американці, які допомогли створити Чехословаччину, незабаром прийдуть і «знищать комунізм». Радіостанції «Радіо Вільна Європа» (RFE) та «Голос Америки» (VOA), здавалося, обіцяли неминуче вторгнення. Тому вони разом із кількома друзями створили військову групу опору. Дядько братів Машиних, Цтибор Новак, колишній офіцер секретної служби, став радником групи. Одне джерело стверджує, що Новак насправді змирився з фактом комуністичного правління і був задоволений тим, що комуністи його не турбували. Він вступив до групи головним чином тому, що сподівався, що зможе контролювати своїх запальних племінників і перешкодити їм здійснювати найнебезпечніші дії. Але це була лише його захисна стратегія, коли він постав перед судом у 1954 році. Дійсно, він дуже підтримував і заохочував дії братів. Брати та Новак були єдиними в усій «безіменній групі», хто знав усіх інших членів на ім'я.

Задокументовано такі дії групи:

У 1951 році група провела рейд у двох поліцейських відділках, щоб отримати зброю та боєприпаси. В обох випадках один поліцейський загинув (один із них раніше був хлороформований і був закутий у наручники).

Оскільки проведення дій ставало дедалі важче, брати вирішили вирушити на Захід. Їхньою метою було отримати справжню підготовку з партизанських бойових методів від американців. Вони вірили, що війна неминуча, і хотіли повернутися до Чехословаччини в авангарді «визвольних» західних армій. Перша спроба втечі зазнала невдачі, коли агента КРК, який мав супроводжувати їх, заарештувала чехословацька секретна служба StB. Під час допиту він назвав ім'я Цтирада Машина. Невдовзі після цього обох братів і Новака заарештувала StB і катувала. StB так і не дізналася, що вони затримали чоловіків, відповідальних за рейди у поліцейських дільницях. Йозефа Машина та його дядька звільнили через кілька місяців.

Цтирада Машина засудили до двох років примусових робіт за те, що він знав про чиюсь заплановану втечу, але не доніс на неї, і відправили на роботу на уранову шахту поблизу Яхимова, відомого своїм високим рівнем смертності. Машин стверджує, що перебування в чехословацькому еквіваленті ГУЛАГу ще більше посилило його рішучість боротися з режимом.

Під час ув'язнення Цтирада Машина інші напали на транспорт для виплати заробітної плати та отримали 846 000 чехословацьких крон. Один із пасажирів автомобіля підняв пістолет на Йозефа Машина і був застрелений ним.

Після звільнення Цтирада Машина група викрала чотири скрині на загальну суму 100 штук кг вибухівки донарит із кар'єру. Вони планували підірвати цією вибухівкою урановий поїзд, або, можливо, особистий поїзд президента Ґотвальда.

Останньою акцією перед їхньою втечею була «Ніч великих пожеж». У кількох моравських селах Вацлав Шведа та Цтирад Машин розмістили запальні склади з часовими фітилями у стогах соломи. Усі вони засвітилися посеред ночі. Ця акція була протестом проти соціалістичної колективізації сільського господарства. Тоді навіть соломи бракувало, тому наміром Машинів було не лише поширювати «шок і трепет», а й реально шкодити економіці сільськогосподарських колективів. Пожежника застрелили. Хоча одне джерело стверджує, що він помер з однією кулею в око і однією в легені, більшість інших згадують лише трьох жертв у Чехословаччині, що означає, що він, мабуть, вижив.

Крізь завісу

У жовтні 1953 року група здійснила другу спробу втекти на Захід. Трансляції Радіо Вільна Європа створювали враження, що Третя світова війна неминуча, і Машини та їхні друзі хотіли взяти участь у вторгненні. Вони стверджували, що поліція досі не має жодних слідів щодо їхніх дій, тому небезпека арешту не була причиною втечі. У ніч з 3 на 4 жовтня , Мілан Паумер і брати Машини перетнули кордон зі Східною Німеччиною біля гори Святі Катерини (Deutskatharinenberg), щоб потрапити до західної частини Берліна.

Західний Берлін був останньою прогалиною в «залізній завісі». Берлінська стіна ще не була зведена, а численні вулиці та пішохідні доріжки, трамваї та приміські поїзди з'єднували частини розділеного міста. Прикордонники не змогли перевірити особу кожного пасажира. Отже, у п'яти осіб була можливість дістатися до місця призначення, не будучи викритими, особливо тому, що їхні імена та діяльність ще не були відомі поліції Східної Німеччини. Після трьох днів ходьби крізь холод вони намагалися захопити машину. Спроба зазнала невдачі, але тепер поліція почала шукати «п'ятьох озброєних іноземців». Втікачі зробили ще одну помилку, сівши потягом, який, як вони думали, наблизить їх до Берліна. Але в поїзді вони неправильно зрозуміли оголошення, що потяг повернеться туди, звідки почав Закр.

Наступна поїздка потягом закінчилася катастрофою: жінки, які продавали квитки, повідомили поліцію про якихось «підозрілих іноземців». На станції Уккро (сьогодні: Лукау-Уккро) поліція чекала на поїзд і перевіряла пасажирів. Коли їх викликали, група почала стріляти, вбивши двох поліцейських і поранивши одного. Поліцейський, який керував цим, отримав шість куль, звільнився з роботи, коли начальник східнонімецької поліції (Volkspolizei) визнав його відповідальним за те, що брати Машини зрештою втекли на Захід.

Невдовзі після цього інциденту Збинека Джанату, відокремленого від інших, було спіймано. Лише після його допиту та консультацій із чехословацькою владою східнонімецька поліція зрозуміла, з ким має справу. Тепер розпочалося найбільше полювання на біженців, організоване фольксполіцією. Після кількох спроб знайти та втрати сліду біженців, дедалі більше військ отримували наказ підтримати полювання. У Східній Німеччині на той час не було армії. Була лише попередниця східнонімецької армії, так звана «Казарменна народна поліція» (Kasernierte Volkspolizei). До цих військ, а згодом навіть до військ Радянської Червоної Армії, що базувалися в НДР, звернулися за допомогою.

Зрештою, тисячі людей полювали на чотирьох антикомуністів. Відразу після їхнього прибуття до Західного Берліна західні газети писали про «20 000 вопо» (Vopo розшифровується як «офіцер народної поліції»). (1939—2006), автор кримінальних романів і колишній член Фолькполіції, стверджує, що, згідно з остаточним звітом, у полюванні брали участь лише 5000 поліцейських, а також війська Секретної служби та війська Червоної армії. Їхній номер не вказаний у поліцейських справах. Барбара Машін припускає, що ця кількість у 5 000 була першою спробою східнонімецьких чиновників мінімізувати полювання та масштаби приниження.

Загалом група застрелила трьох переслідувачів. Щонайменше ще троє перехожих загинули під дружнім вогнем.

У Вальдові, приблизно за 100 кілометрів (62 милі) від Берліна, група була оточена. Вони чекали ночі, а потім змогли прорватися крізь оточення. Вбивство двох офіцерів фольксполіції в процесі. Наступного дня , поранений випадковою кулею, здався і зрештою був знайдений поліцією. Його стратили в Чехословаччині в 1955 році.

Кілька разів викликали поліцію через чутки, що хтось бачив чехів. Багато солдатів були недосвідченими молодими людьми, які вступили до збройних сил лише за кілька тижнів або місяців до того. Вони не отримали жодної офіційної інформації від своїх офіцерів, і тому поширилися чутки, що чехів зображували як дикунів, які вбили незліченну кількість переслідувачів. Тому війська, коли вважали, що втікачі поруч, стріляли по «всім, що рухалося», а потім записували у свої звіти, що стріляли по чехах, але промахнулися. Внаслідок цього в поліцейських справах можна знайти перестрілки в місцях, куди втікачи ніколи не проходили. Більше того, Машини, прибувши на Захід, свідомо змінили деякі деталі своєї історії, щоб захистити тих, хто їм допомагав. Наприклад, вони стверджували, що перетнули автобан між Берліном і Дрезденом після битви під Вальдовом і знайшли притулок у родини в «Шенвальде». Хоча пізніше в Шенвальде були люди, які «пам'ятали» візит Машинів, кілька дослідників з'ясували, що вони так і не дісталися туди: шосе перебувало під постійним наглядом; пройти його було просто неможливо.

2 листопада 1953 року Машини та Паумер прибули до пункту призначення: Ктірад Машін під підлогою приміського поїзда, Мілан Паумер і Йозеф Машін якимось чином перетнули кордон пішки.

Подальші дії

У Чехословаччині люди, які мали будь-який зв'язок з Машинами, зазнали жорстокого поводження. Вацлава Шведу, Збинєка Янату та Цтибора Новака засудили до смертної кари та стратили. Їхні тіла не передали родинам, а поховали в анонімних братських могилах. Прощальні листи до їхніх родин були знайдені 45 років потому, лише після Оксамитової революції. Інші друзі та родичі були засуджені до багатьох років ув'язнення. Мати Машинів, Здена Машинова, яка зовсім не брала участі у військовому опорі своїх синів, померла у в'язниці 12 червня 1956 року. За словами родини, їхня мати не отримувала медичної допомоги, і скандальні умови утримання не покращилися, коли вона була невиліковно хвора. Навіть молодша сестра Машин — її також звали Здена Машинова (народилася 1933) — була ув'язнена. Сьогодні вона вважається іконою чеського антикомуністичного руху.

У Східній Німеччині, де збройні сили були принижені, полювання було замучено. У Чехословаччині комуністична пропаганда повністю використовувала дії Машинів, описуючи їх як мародерів і жорстоких вбивць невинних перехожих. Їхні дії використовувалися для виправдання жорсткого контролю над суспільством і жорстокого поводження з будь-якими опонентами.

Утікачі переїхали до Сполучених Штатів і п'ять років служили у військах спеціального призначення армії США у Форт-Бреггу, Північна Кароліна. Мілан Паумер воював у Кореї. У 60-х роках Йозеф Машин-молодший оселився в Кельні, Західна Німеччина. Чехословацька служба безпеки StB кілька разів планувала його викрадення або вбивство. Пізніше він знову переїхав до США. Обидва брати продовжували жити там і відмовилися знову в'їжджати на чеську землю, доки не будуть повністю реабілітовані. У 2001 році Мілан Паумер продав свій будинок у Флориді та повернувся до Подєбрад, де помер у 2010 році. Цтирад Машин помер у Клівленді, штат Огайо, у 2011 році.

Книги та документальні фільми

Існують різні художні та документальні версії історії братів Машиних. Авторів більшості не можна вважати нейтральними. Тому буде надано огляд існуючої літератури. За словами Барбари Машиної, у Чехословаччині було опубліковано три книги про Машиних. Остання з них, «Mrtví nemluví» («Мертві не розмовляють»), була перекладена німецькою мовою та опублікована в НДР у 1989 році, за кілька місяців до кінця соціалізму. Це була єдина книга в НДР, яка взагалі згадувала цю історію. Дивно, але книга не стверджує, що Машини були американськими шпигунами. Їхні дії описують як своєрідну особисту помсту комуністичному уряду з боку розчарованих дітей вищого суспільства. У книзі не згадується покарання проти родини та друзів Машинів.