Ius imaginis (, «право на зображення») — це право (ius) римського магістрата на збереження свого зображення (imago) для нащадківCicero, In Verrem 2.5.36.. Вперше ius imaginis описує Марк Туллій Цицерон у серії промов «In Verrem» (70 р. до Р. Х.), де він перераховує привілеї, які отримав після того, як був обраний едилом:
В історіографії також вживається форма множини — ius imaginum, яку вперше запровадив італійський гуманіст XVI століття у своїй праці «De antiquo iure civium Romanorum» (1560). На його думку, існував саме закон, який надавав кожному, хто обіймав посаду едила, офіційний титул «nobilis» та право на imago після смерті. Форма «ius imaginum» не зустрічається в античних джерелах і є сучасним науковим конструктом, адже Цицерон використовує виключно «ius imaginis»Badel, C. (2020), Une énigme juridique: le ius imaginis romain, с. 19.Flower H.I. (1996), Ancestor masks and aristocratic power in Roman culture, с. 53—54. Згодом даний термін було популяризовано німецьким істориком Теодором Моммзеном, зокрема у його праці «Römisches Staatsrecht» (1871)Mommsen, T. (1887), Römisches Staatsrecht с. 418—420. Вже в 1932 році нідерландська дослідниця Енні Задокс-Йосифус Їтта переглянула термін, запропонований Моммзеном. Задокс спиралася на аргументи Готгольда Ефраїма Лессінга (1769), який вперше припустив, що Цицерон мав на увазі не окремий закон у юридичному сенсі, а загальне «право бути зображеним» (Bildnisrecht)Zadoks (1932) Ancestral Portraiture in Rome and the Art of the Last Century of the Republic с. 244—245. Lessing, G. (1769), Über der Ahnenbilder der Römer.
Imagines та imago
Ius imaginis передбачало, що ще за життя магістрата могла бути виготовлена маска з воску (imago), яку можна було вдягати під час похоронних процесій. Важливо зазначити, що дані маски не використовувалися як посмертні. Наразі відсутня інформація або докази, які б підтвердили зв'язок між посмертними масками й imaginesDrerup, H. (1980), Totenmaske und Ahnenbild bei den Romern, с. 81—129.. Imagines були призначені для живих членів родини і не відігравали ролі в культі мертвих або в поминанні покійних біля гробниці. Imagines представляли лише тих членів родини, які обіймали принаймні посаду едила. Їхня функція, ймовірно, була політичною і не була пов'язана з віруваннями про життя після смертіFlower H.I. (1996), Ancestor masks and aristocratic power in Roman culture, с. 2.
Ще одним аргументом на користь розмежування посмертних масок та imagines є епізод, описаний Квінтиліаном в «Institutio Oratoria». У ньому, згідно з автором, жінка намагалася зворушити суд, продемонструвавши воскову маску свого чоловіка. Насправді, маска була виготовлена посмертно (було помітне візуальне викривлення рис обличчя, характерне для трупа), що знецінювало її значення в очах суду:
Полібій, описуючи римські похоронні звичаї, наголошував на «реалістичності» imagines, і тому, як маска відтворювала риси і колір шкіри обличчя померлого з надзвичайною точністюPolybius, Histories 6.53.1-9. Наскільки «реалістичними» були маски сказати неможливо. Також незрозуміло, чи покривали вони голову чи лише обличчя. Антикознавиця Гарієт І. Флавер припускає, що, подібно до театральних масок, вони могли гіперболізувати певні вирази або риси обличчя, які вважалися характерними для предкаFlower H.I. (1996), Ancestor masks and aristocratic power in Roman culture, с. 37—38. Вивчення даної теми ускладнюється відсутністю археологічних доказів — знання дослідників про imagines ґрунтуються переважно на писемних свідченнях.
Існують підстави вважати, що в храмі Юпітера Капітолійського могла існувати й зберігатися воскова маска (imago) Сципіона Африканського, про що свідчать кілька античних джерел. Валерій Максім стверджував, що маска Сципіона перебувала в святилищі Юпітера, і порівнює Капітолій з атріумомValerius Maximus, 8.15.1. Аппіан додає, що ще в його час (II ст. Р. Х.) під час похоронних процесій маску Сципіона виносили виключно з Капітолію, на відміну від масок інших родинAppian, Roman History 6.4.23. Imago Сципіона могла бути розміщена в храмі Юпітера невдовзі після його смерті, в 180-х роках до Р. Х.Flower H.I. (1996), Ancestor masks and aristocratic power in Roman culture, с. 48—49
Воскові обличчя померлих предків зазвичай зберігалися в атріумах будинків (domus) римських патриціїв, а саме у спеціальних дерев'яних шафках (armariis), куди вони були поміщені вже безпосередньо після церемонії. Ці зображення використовували під час родинних поховань. Поруч із ними розташовувалися родоводи, з'єднані лініями з намальованими портретами, які слугували генеалогічними деревами (stemmata). В архівних кімнатах зберігалися записи про державну кар'єру попередниківPliny the Elder, Naturalis historia 35.6.
Функції
Завдяки ius imaginis родина могла нібито «оживляти» своїх попередників під час похорону. Представники, яких обирали за фізичною схожістю з покійним (статурою, ходою), вдягали воскові маски померлих предків, а також відповідний одяг тієї магістратури, яку той обіймав: тогу з пурпуровим каймом для консулів та преторів, пурпурову для цензорів, і тогу з золотою вишивкою для тих, хто відсвяткував тріумф. Вони сідали на курульні крісла, і вся процесія рухалася від дому через Форум до місця кремації померлого. Полібій наголошував, що це створювало враження, нібито померлого супроводжував весь його рід, який коли-небудь існував.
Окрім вшанування померлих, ius imaginis відігравало виховну роль. Полібій зауважував, що для юнака, який прагнув слави й чесноти, не було «видовища більш піднесеного, ніж бачити всіх своїх уславлених предків одразу, ніби живих». Це видовище постійно відновлювало добру славу про предків, робило її безсмертною і передавало майбутнім поколінням.
Однією з функцій ius imaginis також можливо вважати публічну демонстрацію політичного статусу. Це підтверджується Цицероном, який перераховує ius imaginis поряд з тогою-претекстою і курульним кріслом, які вважалися одними з найважливіших візуальних маркерів влади магістратів. Ставлячи ius imaginis в один ряд із цими інсигніями, Цицерон наділяє його аналогічною функцією.
Дискусійні питання
Позиція, започаткована Теодором Моммзеном, стверджувала, що ius imaginis належало виключно тим, хто обіймав курульні магістратури — тобто консулам, преторам, цензорам та курульним едилам. Дослідниця Лілі Росс Тейлор звернула увагу, що Цицерон згадує організацію таких свят як Цереалії і Флоралії, які традиційно влаштовували плебейські едили, поряд з організацією Римських ігор, претекстою і курульним кріслом, характерними для курульних. На основі цього Тейлор стверджувала, що Цицерон обіймав посаду плебейського едила, а не курульного. З цього можна було зробити висновок, що плебейський едил міг претендувати на ius imaginis поряд з претекстою і курульним кріслом. На думку Тейлор, за часів пізньої Республіки відбулися зміни, які зблизили статус двох типів едилітету. Тейлор пов'язала ці зміни з реформами Сулли, який нібито надав плебейським едилам ті самі відзнаки, що й курульнимTaylor, L.R. (1939), Cicero's Aedileship с. 194—202..
Даге-Гаже, проте, наголошує на привілеях, отриманих Цицероном, які належали виключно курульним едилам. Щодо Цереалій і Флоралій, які вважалися прерогативою плебейських, дослідниця зазначає, що в епоху пізньої Республіки обов'язки едилів перетиналися і могли бути взаємозаміннимиDaguet-Gagey, A. (2013), L'édilité de Cicéron с. 33—38. Тому той факт, що курульний едил організовував «плебейські» свята, не свідчить про зміну його статусу, а лише про гнучкість у розподілі обов'язків. Даге-Гаже також стверджує, що не існує жодних доказів реформи Сулли, яка б надала плебейським едилам курульні відзнакиDaguet-Gagey, A. (2013), L'édilité de Cicéron с. 43—48.
Примітки
Джерела та література
Цицерон, In Verrem (Веррини) Квінтиліан, Institutio Oratoria (Повчання оратору) Полібій, Загальна історія Валерій Максім, Factorum ac dictorum memorabilium libri IX Аппіан, Римська історія Пліній Старший, Naturalis historia (Природнича історія) Flower, H. I. (1996). Ancestor masks and aristocratic power in Roman culture. Oxford: Clarendon Press. https://doi.org/10.1093/oso/9780198150183.001.0001 Badel, C. (2022). Une énigme juridique: le ius imaginis romain. In N. Ghermani & C. Michel D'Annoville (eds.), Image et droit. Rome: Publications de l’École française de Rome. https://doi.org/10.4000/books.efr.40865 Daguet-Gagey, A. (2013). L’édilité de Cicéron. Revue Des Études Anciennes, 115(1), 29–49. https://doi.org/10.3406/rea.2013.5813 Taylor, L. R. (1939). Cicero's aedileship. The American Journal of Philology, 60(2), 194. https://doi.org/10.2307/291199 Mommsen, T. (2010). Römisches Staatsrecht (Vols. 1–5). Cambridge University Press. Flecker, M. (2017), Ahnenbild und Totenmaske. Die imagines maiorum und die Erforschung des römischen Porträts, Antike Welt.