Битва під Кабірою — одна з ключових битв Третьої Мітрідатової війни між арміями Римської Республіки під командуванням проконсула Луція Ліцинія Лукулла та Понтійського царства під командуванням царя Мітрідата VI. Відбулася 72 року до н.е. поблизу міста Кабіра (сучасний Сівас у Туреччині) і закінчилася нищівною поразкою понтійців та втечею їхнього царя. Передумови Наприкінці 74 року до н. е. помер цар Віфінії Нікомед IV Філопатор, який у своєму заповіті передав своє царство Римській республіці. Віфінія слугувала важливою буферною зоною між володіннями Риму та Понтом. Її анексія означала пряму загрозу для Мітрідата VI Євпатора: римляни отримували контроль над стратегічними портами Чорного моря та створювали зручний плацдарм для потенційного наступу на його землі. Мітрідат, який вже мав за плечима десятиліття боротьби з Римом, зрозумів, що нове зіткнення неминуче. Він вирішив не чекати, поки римляни зміцнять свої позиції, і діяти на випередження. Навесні 73 року до н. е. понтійський цар зібрав величезну армію і стрімко вторгся до Віфінії. Початковий етап кампанії склався для Мітрідата надзвичайно успішно. Римський полководець Аврелій Котта, який перебував у Віфінії, не зміг протистояти цьому натиску і був змушений відступити до Халкедона. У битві під стінами цього міста понтійці завдали римлянам нищівної поразки, знищивши їхній флот у гавані та загнавши залишки легіонів за міські мури. Натхненний цим тріумфом, Мітрідат рушив далі і взяв в облогу стратегічно важливе місто Кізік, яке залишалося вірним Риму.

Однак ситуація кардинально змінилася з приходом іншого римського консула — Луція Ліцинія Лукулла. Він блискуче використав географічне положення, зайнявши висоти навколо Кізіка і повністю відрізавши багатотисячну армію Мітрідата від ліній постачання з материка. Понтійський цар, сподіваючись на швидке взяття міста, продовжував штурми за допомогою величезних облогових машин, але всі вони були відбиті гарнізоном. З настанням зими в понтійському таборі почався жахливий голод, що доходив до поїдання людських трупів, та спалахнула епідемія. Зрозумівши безвихідь, Мітрідат був змушений втікати морем, тоді як залишки його сухопутних військ зазнали катастрофічних втрат під час відступу через розлиті зимові річки. Його колись могутня армія, що налічувала до 300 000 чоловік, скоротилася до жалюгідних 20 000 боєздатних воїнів.

Розуміючи, що римський полководець Ліциній Лукулл незабаром вторгнеться в його власні землі, Мітрідат зосередив зусилля на зборі нової армії в Понті. Він отаборився біля міста Кабіра, розташованого за річкою Лік, і почав активно збирати війська з усієї своєї держави. До весни йому вдалося зібрати близько 40 000 піхотинців та 4 000 вершників. Тим часом Лукулл вирішив використати ресурси самого Понту для фінансування своєї кампанії. Його армія перетнула Галатію і вторглася в незахищені родючі долини Понту. Поки Мітрідат відновлював сили у Кабірі, римляни безжально грабували його землі. Спочатку Лукулл взяв в облогу міста Аміс та Євпаторію. Проте, розуміючи, що Мітрідат зміцнює свою кавалерію і що затяжна облога лише грає на руку ворогу, навесні 72 р. до н. е. Лукулл залишив Мурену з двома легіонами під Амісом, а сам з основними силами вирушив до Кабіри. Для захисту підступів до Кабіри Мітрідат виставив передові загони під командуванням свого родича Фенікса, наказавши йому запалити сигнальні вогні в разі наближення римлян. Однак, як тільки Лукулл наблизився, Фенікс хоч і подав вогняний сигнал, але одразу ж перейшов зі своїм загоном на бік римлян. Це дозволило Лукуллу безперешкодно подолати гори і спуститися до Кабіри. Лукулл чудово розумів, що його піхоті буде вкрай небезпечно стикатися з понтійською кіннотою на відкритій рівнині. Тому він знайшов у печері місцевого мисливця, який знав гірські стежки, і за його допомогою провів армію обхідними, важкодоступними шляхами. Римляни зайняли стару фортецю на пагорбі, що височів над Кабірою, розбивши там укріплений табір. Від військ Мітрідата їх відділяли круті схили та яр зі струмком, що робило римську позицію майже неприступною. Проте ця безпечна позиція мала один суттєвий недолік: Лукулл був відрізаний від нещодавно завойованих територій Понту і повністю залежав від постачання продовольства з далекої Каппадокії. Саме навколо цих ліній постачання і розгорнулася основна фаза битви.

Хід битви Зіткнення під Кабірою перетворилося на затяжну позиційну боротьбу. Спочатку ініціатива належала Мітрідату. Під час одного з перших кінних боїв на рівнині понтійці здобули перемогу і змусили римлян відступити назад у гори. У цій сутичці римський начальник кінноти Помпоній (можливий родич Тіта Помпонія Аттіка) отримав поранення і потрапив у полон. Коли його привели до Мітрідата, цар запитав: «Чим ти мені віддячиш, якщо я збережу тобі життя?». На це Помпоній зухвало відповів: «Якщо ти станеш другом Лукуллу, то дуже багатьом; якщо ж залишишся ворогом, я навіть не дам тобі поради». Попри вимоги варварів убити полоненого, Мітрідат проявив шляхетність і зберіг життя хороброму римлянину.

В цей же період Мітрідат спробував знеглавити римську армію шляхом убивства Лукулла. Скіфський вождь на ім'я Олкаба (або Олтак), який раніше нібито перебіг до римлян і завоював довіру Лукулла (його навіть допускали до столу та таємних нарад), прийшов до намету полководця опівдні з прихованим кинджалом. Він заявив слугам, що має термінову справу. Проте Лукулл у цей час спав, і слуги категорично відмовилися його будити. Роздратований невдачею і відчуваючи небезпеку викриття, Олкаба скочив на коня і втік назад до Мітрідата.

Зрозумівши, що Лукулл уникає прямого бою на рівнині, Мітрідат вирішив використати тактику, від якої сам постраждав під Кізіком — заморити ворога голодом. Цар наказав своїй кінноті атакувати римські конвої, що доставляли зерно з Каппадокії. Перша атака на конвой виявилася невдалою — римська піхота змогла відбитися. Тоді Мітрідат вислав значно більші сили: близько 4 000 піхотинців та добірну кавалерію.

Цей крок став фатальним для понтійців. Війська Мітрідата зустріли римський обоз, але зробили жахливу тактичну помилку: вони атакували ворога у вузькій гірській ущелині, не дочекавшись, поки римляни вийдуть на широку рівнину. У цій тіснині понтійська кавалерія — головна ударна сила Мітрідата — втратила будь-який простір для маневру і стала абсолютно марною. Римські легіонери, які встигли перешикуватися з похідної колони в бойовий порядок, легко знищили ворожу піхоту, а кавалерію відтіснили в гори і розсіяли. Цей бій у долині став вирішальним. Лише жменька вцілілих понтійців зуміла вночі дістатися свого табору. Прагнучи виправдати свою поразку, вони розповіли жахливі речі, значно перебільшивши масштаби катастрофи. Втрата найкращої частини кінноти означала, що Мітрідат більше не міг контролювати рівнину і захищати свій табір від неминучого наступу Лукулла. Наслідки Дізнавшись про розгром своєї кінноти і побоюючись, що Лукулл негайно перейде в атаку, Мітрідат вирішив таємно відступити. Він скликав своїх найближчих друзів і наказав їм готуватися до відходу. Ті, не чекаючи загального наказу, ще вночі почали поспішно вантажити своє майно на мулів і відправляти їх з табору. Біля воріт утворилася величезна тиснява з в'ючних тварин. Коли звичайні солдати прокинулися і побачили, що наближені царя тікають з майном, їх охопила неймовірна паніка. Не знаючи справжніх причин і вирішивши, що сталося щось ще більш жахливе (або що їх просто кидають напризволяще), воїни з криком і обуренням кинулися руйнувати власні укріплення та хаотично тікати з табору в різні боки. Мітрідат, почувши цей галас, вискочив зі свого намету і намагався зупинити безладне втечу, але його вже ніхто не слухав. У шаленому натовпі царя збили з ніг, і він ледве не був затоптаний на смерть (одного з його жерців, Гермея, натовп таки розтоптав). Лише завдяки одному зі своїх супутників, який з великим ризиком пробився через натовп і віддав йому свого коня, Мітрідату вдалося врятуватися і разом з невеликою групою наближених рушити в гори. Тим часом Лукулл, зрозумівши, що відбувається, швидко відправив кінноту переслідувати втікачів, а піхоті наказав оточити табір. Його наказ був суворим: зараз не час для грабежу, треба нещадно нищити ворога. Однак римські солдати, і особливо фімбріанці, які роками чекали на багату здобич, проігнорували наказ командира. Побачивши в таборі золоті та срібні посудини і дорогий одяг, вони кинулися мародерствувати.

Ця жадоба римлян врятувала Мітрідата від полону. Римська кіннота вже майже наздогнала його, але цар (чи хтось із його свити) вдався до хитрощів: він розрізав мішки на мулах, які несли царське золото, і скарби посипалися на дорогу. Переслідувачі миттєво забули про свою ціль і кинулися збирати монети та коштовності, дозволивши Мітрідату відірватися. Після битви Мітрідат дістався Комани, а звідти з двома тисячами вершників втік до Вірменії, під захист свого зятя, могутнього царя Тиграна Великого. Втративши надію зберегти своє царство, Мітрідат перед втечею відправив євнуха Вакха (або Бакха) до свого палацу з жорстоким наказом: убити всіх його дружин, сестер і наложниць (мечем, отрутою або зашморгом), щоб вони не дісталися римлянам як трофеї. Битва при Кабірі та подальша паніка призвели до повного колапсу влади Мітрідата в Понті. Його гарнізони почали масово здаватися Лукуллу, який згодом захопив ключові причорноморські міста. Втеча царя до Вірменії стала кінцем понтійського етапу війни, але водночас поклала початок новому, ще більш масштабному конфлікту — тепер уже між Римом та Вірменською імперією.

Примітки

Література Плутарх. Порівняльні життєписи. Аппіан. Мітрідатові війни. Philip Matyszak, Mithridates the Great: Rome's Indomitable Enemy, Pen & Sword Books Ltd, 2009.