Вірменська церква Успіння Пресвятої Богородиці в Снятині — колишня культова споруда Вірменської апостольської церкви у Снятині Івано-Франківської області, пам'ятка сакральної архітектури міста. Сучасний мурований храм споруджено у 1801—1805 роках на місці давнішої дерев'яної вірменської церкви. Він пов'язаний з історією вірменської громади Снятина, яка сформувалася в місті в ранньомодерний період.

Храм має прямокутний план, однонефну базилікальну композицію, стримане архітектурне оформлення та фасади, укріплені контрфорсами. У головному вівтарі містився шанований образ Матері Божої Розради, відомий у Снятині щонайменше від початку XVIII століття. Упродовж XIX—XX століть церква неодноразово ремонтувалася, а після пошкоджень Першої світової війни була ґрунтовно відреставрована у 1924—1934 роках. У 1928 році при храмі спорудили нову дзвіницю та встановили три дзвони.

Станом на 2024 рік будівля перебувала в аварійному стані: дах був зруйнований, а фундамент і стіни зазнали значних пошкоджень. Снятинська міська рада розглядала різні варіанти подальшого використання споруди, зокрема її реставрацію, передачу вірменській громаді або демонтаж.

Історія

Поява вірменської громади Снятинська вірменська громада сформувалася в місті в ранньомодерний період. У 1628 році король Сигізмунд III Ваза надав місцевим вірменам право на оселення та звільнив їх від податків на 15 років. Водночас снятинські вірмени отримали привілеї, подібні до тих, якими користувалися вірменські громади Львова та Кам'янця-Подільського, зокрема право мати власний храм. Упродовж майже двох століть вірменська громада Снятина користувалася дерев'яною церквою. Через розташування на передмісті міста храм неодноразово зазнавав пограбувань і пошкоджень та кілька разів ґрунтовно ремонтувався.

У 1785 році парохом вірменської громади Снятина став о. Григорій Баранець. За його ініціативою вірменська громада отримала можливість використати для своїх потреб колишній дерев'яний домініканський храм, який залишився без використання після ліквідації домініканського монастиря внаслідок реформ Йосифа II. На той час вірменська громада Снятина налічувала близько 484 осіб. За дозволом міського магістрату вони спорудили власний храм.

Будівництво нової церкви На той час вірменська громада Снятина вже була нечисленною — 1782 року вона налічувала 484 особи. Завдяки пожертвам громади та організаційним зусиллям о. Григорія Барача, а також активній допомозі Павла Асляна і Томаша Дзадура, у 1801—1805 роках було споруджено новий мурований храм і парафіяльний будинок. Згодом до комплексу придбали та облаштували колишні монастирські сади. Фасад храму був орієнтований у бік вулиці, а пресбітерій — у напрямку річки Прут. Імовірно, під час будівництва були допущені конструктивні недоліки, оскільки вже у 1820-х роках споруду довелося укріплювати анкерами та контрфорсами. У наступні десятиліття храм неодноразово ремонтували, однак ці роботи вже не передбачали суттєвих змін його конструкції. Останній великий ремонт перед Першою світовою війною відбувся 1907 року. Будівля мала прямокутний план. До прямокутної трьохпряслової нави з одного боку прилягав короткий притвор, а з іншого — вузький і короткий пресбітерій, завершений сплощеною еліптичною аркою. Загальний архітектурний об'єм храму від часу спорудження до початку XX століття істотно не змінювався.

30 серпня 1912 року парохом Снятинської вірменської парафії став о. Діонісій Каєтанович. Під час Першої світової війни храм зазнав значних пошкоджень, а його дзвони були конфісковані. Через матеріальне зубожіння парафіян відновлення храму після воєнних руйнувань відбувалося поступово. Отець Діонісій Каєтанович, який цікавився історією вірменської громади Снятина, 1920 року видав у Львові працю «Na historycznym szlaku», присвячену історії місцевих вірмен. У ній він наголошував на збереженні вірменською громадою пам'яті про своє походження та власних традицій, а вірменський обряд розглядав як історичне свідчення присутності вірмен на цих землях. Його погляди відображали тогочасне самоусвідомлення частини польських вірмен-католиків Снятина, які поєднували вірменську культурно-релігійну традицію з громадянською ідентичністю Другої Речі Посполитої.

1922 року о. Діонісія Каєтановича призначили парохом у Львові, а наступного року він став канцлером Львівської вірменської архієпархіальної курії. Його наступником у Снятині став о. Каєтан Амирович, який упродовж наступних років опікувався відновленням храму та відтворенням його знищеного під час Першої світової війни внутрішнього облаштування. На той час Снятинська вірменська парафія налічувала близько 400 вірних, значна частина яких проживала за межами міста — у невеликих маєтках і фільварках. У 1924—1934 роках завдяки пожертвам парафіян та зусиллям о. Каєтана Амировича храм було ґрунтовно відреставровано.

1925 року коломийський органобудівник Ян Слівінський провів капітальний ремонт органа. 1928 року при храмі спорудили нову дзвіницю та встановили три нові дзвони, виготовлені на ливарні братів Фельчинських у Калуші. Дзвони отримали імена Григорій (154 кг), Миколай (101 кг) і Тереза (51,5 кг). Їх освятили 26 серпня 1928 року. 30 серпня 1931 року зі Львова до Снятина прибув о. Діонісій Каєтанович, який освятив дві церковні хоругви. Цього ж дня о. Каєтан Амирович відзначав 25-річчя свого священничого служіння.

Пам'ятні заходи 1937 року для храму коштом 1762 злотих було виготовлено нові вітражі. Овальне вікно над головним вівтарем прикрасили вітражем із монограмою Марії, а сім інших вікон — великими орнаментальними композиціями в бароковому стилі. Кожен вітраж мав окремого фундатора. Вірменська громада Снятина відзначала також пам'ятні дати, пов'язані з історією Польщі. 30 листопада 1930 року на зовнішній стіні храму встановили меморіальну таблицю з нагоди 100-річчя початку Листопадового повстання.

Образ Матері Божої Розради Більшість урочистостей у Снятинській вірменській парафії відбувалася наприкінці серпня або на початку вересня, під час храмового відпусту, який припадав на першу неділю після дня святого Августина (28 серпня). У ці дні до Снятина приїздили вірмени з віддалених місцевостей, зокрема для відвідання родичів, однак основним місцем їхнього паломництва був храм із шанованим образом Матері Божої Розради.

Образ уперше згадується у візитаційних матеріалах вірменського єпископа Деодата Нерсесовича 1705 року. У описі храмових вівтарів зазначено великий вівтар Святої Трійці, другий — Пресвятої Діви Марії та третій — святого Каєтана. Близько століття потому о. Садок Барач, описуючи обладнання храму, зазначав, що образ Пресвятої Діви Марії у головному вівтарі було перенесено з першої дерев'яної вірменської церкви. Якщо це свідчення відповідає дійсності, образ існував ще до знищення храму татарами, яке відбулося до 1676 року. У Снятині образ мав назву Матері Божої Розради та вважався чудотворним. Перед ним зберігалися численні вотивні пожертви. Передвоєнні фотографії інтер'єру храму, на яких образ можна було б детально розглянути, не збереглися. На відомій нечіткій фотографії кінця 1920-х років видно, що він був розміщений у головному вівтарі з ретабло в стилі рококо. Ретабло мало світле, структурно розчленоване оформлення, доповнене скульптурними зображеннями святих та путті. Його декоративними елементами були кампанули або звиси на позолочених чи посріблених стрижнях колон, а також рокайлеві мотиви обабіч ніші з образом. Антепендій, імовірно, був вишитим, де у центральній частині на темному тлі містився маріограм, а з боків — рослинний орнамент. На широкому мереживі вівтарної скатертини був напис «Під твою оборону втікаємося».

Друга світова війна Нішу для образу завершувала характерна для рококо увігнуто-опукла арка з уступом. Сам образ мав прямокутну форму та був поміщений у позолочену раму, верхня планка якої проходила горизонтально над головою Богородиці. Простір між рамою та аркою ніші заповнювала плоска рельєфна декоративна композиція. Фігури Богородиці та Дитятка були прикриті блискучою ризою, ймовірно металевою. За даними джерел, образ також могли закривати іншим, більшим образом із композицією «Коронування Матері Божої».

Напередодні Другої світової війни вірменська церква та образ Матері Божої Розради перебували у доброму технічному стані. У належному стані також були плебанія та інші будівлі, що входили до складу парафіяльного майна. Період радянської окупації, німецької окупації від червня 1941 року та повторного встановлення радянської влади навесні 1944 року суттєво вплинув на життя Снятина та його околиць. Настоятель храму о. Каєтан Амирович у цей час залишався у Снятині. За свідченням джерела, о. Каєтан Амирович разом із довіреними парафіянами співпрацював із польською розвідкою на Буковині та допомагав польським військовослужбовцям нелегально переходити кордон. У квітні 1944 року вони також надавали притулок мешканцям Кут, які були змушені залишити свої домівки під час нападів загонів УПА на поляків та вірмен.

Після встановлення нового польсько-радянського кордону та включення Покуття до складу СРСР значна частина мешканців Снятина залишила місто. Переселення до західних районів Польщі, які в тогочасній польській термінології називалися «поверненими землями», розпочалося 22 травня 1945 року. Серед переселенців була родина о. Каєтана Амировича, зокрема його сестра Антоніна Аксентовичова. Парох Каєтан Амирович залишив Снятин наприкінці листопада 1945 року, виїхавши останнім транспортом. Він вивіз частину рухомого майна вірменської парафії, зокрема богослужбовий посуд, літургійні тканини, метричні книги, частину бібліотеки, а також образ Матері Божої Розради та пов'язані з ним вотивні пожертви.

Переселенці зі Снятина, Кутів і Чернівців оселилися в Олаві та її околицях. О. Каєтан Амирович оселився в Журавиці поблизу Перемишля, де проживав у будинку родини Міодовичів, колишніх управителів маєтків Сапєгів, на так званій Лисячій горі.

Привезені зі Снятина церковні предмети він спочатку зберігав за місцем проживання, а згодом частину передав до плебанії в Болестрашицях. Звідти вони потрапили до Перемишльської єпископської курії. У Журавиці о. Каєтан Амирович служив як резидент. До кінця життя він щонеділі звершував богослужіння за вірменським обрядом. Душпастирської діяльності серед нової вірменської діаспори в Польщі він не провадив, імовірно, побоюючись переслідувань з боку Управління безпеки. Підтримував контакти з колишніми парафіянами та членами родини, які оселилися в Нижній Сілезії. 1956 року разом із ними відзначив 50-річчя свого священницького служіння. Похований на цвинтарі в Журавиці. 24 липня 2011 року в місцевому храмі відкрито меморіальну таблицю на його честь.

Образ Матері Божої Розради зі Снятина згодом опинився в парафіяльному храмі Різдва Пресвятої Діви Марії у Кривчі. Обставини його передачі до Кривчі достеменно не встановлені. Ініціатором перенесення образу, ймовірно, був тодішній настоятель парафії о. Станіслав Лоренц. За припущенням дослідниці, це відбулося близько 1961 року, ще за життя о. Каєтана Амировича. Урочисте встановлення образу в Кривецькому храмі відбулося 29 березня 1968 року. Церемонію очолив перемишльський єпископ Ігнацій Токарчук, який під час богослужіння представив вірянам історію образу. Його розмістили в ніші головного вівтаря, де раніше знаходився образ Матері Божої Кривецької, відомий у парафії як Матір Божа Скорботна. Цей образ, імовірно, походив ще з XVII століття. Кривецький головний вівтар за стилем подібний до колишнього вівтаря Снятинської вірменської церкви. Він має кулісну композицію, орнаментику регентського та рококового характеру, а обабіч ніші для образу розташовані скульптури святих Йоакима та Анни. У джерелах вівтар згадується 1786 року як «новий, ніколи не мальований».