Причи́нність, також причи́нно-наслідко́вий зв'язо́к, причи́новість, причи́ново-наслідко́вий зв'язо́к, кауза́льність — (неформально, нестрого розуміючи) зв'язок між подією А («причиною») й іншою подією Б («наслідком»), яка необхідно настає за першою чи витікає з неї. Хоча «причина» й «наслідок» визначені стосовно події, замість неї можна взяти іншу сутність, як-от процес, властивість, змінну, факт, стан справ тощо, — адже на питання «Яка з них є справжньою й основною причинності?» та «Як найкраще схарактеризувати зв'язок між ними?» людство ще не дало загальноприйнятих відповідей.

Філософський аналіз причинності — складне питання, над розв'язанням якого філософи мізкували впродовж тисячоліть. У західній філософії питання причинності досліджував ще Арістотель, і його ще досі досліджують у сучасних філософських журналах.

Фізик-теоретик Макс Борн у 1949 припустив три засади визначення причинності:

Причинність постулює, що існують закони, за якими проява сутності Б певного класу залежить від прояву сутності A іншого класу, де слово «сутність» означає будь-який фізичний об'єкт, явище, ситуацію чи подію; А називають причиною, Б називають наслідком. Передування в часі постулює, що причина завжди відбувається раніше чи принаймні одночасно з наслідком. Суміжність постулює, що причина та наслідок мають бути в просторовому контакті чи зв'язаними ланцюжком посередників, які контактують у просторі.

У фізиці Однією з підвалин струнко вибудованої фізичної теорії, є принцип причинності — специфічне формулювання причинності для фізики, яке вимагає від теорії недопущення впливу однієї події на іншу, якщо вони розділені просторово-часовим інтервалом. Щоб забезпечити причинність, принцип близькодії вимагає існування посередника передавати взаємодії від одного фізичного тіла до іншого.

Не всі фізичні теорії задовольняють названим принципам: наприклад, класичну механіку побудовано на принципі далекодії, тому вона поступилася місцем теорії відносності, яка формулює закони руху тіл згідно з принципом близькодії.

У кримінології

Причинність — один з видів зв'язків речей і явищ є зв'язок «генетичний», тобто він визначає саме факт породження якогось явища, процесу. Коли говорять про причинність, використовують категорії «причина і наслідок», «причинно-наслідкові зв'язки», «причинні ланцюжки», «причинні комплекси» і ряд інших.

Особливості причинних зв'язків Особливості причинних зв'язків полягають в наступному:

1) причина, роблячи дію, породжує наслідок. Для дії причини необхідні певні умови, але ці умови самі по собі не здатні породити наслідок, вони лише перетворюють можливість скоєння злочину в дійсність. Пасивна позиція очевидців злочину — це умова успішного досягнення злочинного результату, але не причина злочину.

Область дії причин — це перш за все стадії мотивації і прийняття рішення, коли мова йде про формування мотиву, мети, визначенні засобів її досягнення саме як злочинних. Обрання ж серед кримінальних конкретних даних засобів (вимагання або шахрайство), вибір конкретного об'єкта злочинного посягання, конкретного заподіяння шкоди у відповідних умовах місця і часу визначається значною мірою умовами. Такими умовами можуть бути обставини, що характеризують стан зовнішнього середовища (наприклад, від стану охорони різних об'єктів, ступеня розкриття певних злочинів залежить ступінь безпеки вчинення різних діянь і т. д.), а також ті обставини, які характеризують самої людини (наявність кримінальних професійних навичок і т. ін.);

2) існує послідовність у часі причини і наслідку. Причина завжди передує за часом наслідку, хоча часовий інтервал тут може бути і дуже маленьким. Тому важливо спеціально дослідити, що передувало злочину, зростання злочинності, і не приймати їх соціальні наслідки за причину;

3) наслідок не може бути причиною. Наприклад, новий стан злочинності обумовлює новий стан суспільства, а такий новий стан суспільства, в свою чергу, якщо кардинально не зміняться його характеристики, буде відтворювати злочинність з новими характеристиками;

4) існує однозначне ставлення причини і наслідку: дія однієї і тієї ж причини в одних і тих же умовах завжди породжує один і той же наслідок.

Якщо в одних і тих же умовах обставина, що оголошуються причиною, в один момент породжує злочинну поведінку, а в інший час — ні, значить, вона зі злочином знаходиться не в причинному зв'язку;

5) причина не зводиться до наслідку. Наслідок не повторює причину. Він є результатом перетворення, зміни об'єкта.

Якщо, наприклад, після порушення кримінальної справи по факту масового хабарництва і проведеного розслідування встановлюється, що у відповідній установі вкрай погано ведеться діловодство, кадри розпущені і недостатньо кваліфіковані, у наявності їх дефіцит, це не означає, що таким було становище перед тим, як хабарництво мало масовий характер. У погіршення становища також зробили внесок хабарники, які не бажали приймати і утримувати на роботі висококваліфікованих і дисциплінованих працівників, які створили цілеспрямовано хаос в діловодстві з тим, щоб їх пов'язали з хабарництвом, тому зловживання не носили очевидного характеру.

«Фактор злочинності» Складність, багатозначність процесів детермінації і непростий характер виявлення причинних залежностей, як уже зазначалося, породили в чималої частини кримінологів думку про неможливість і даремність вичленення причинних зв'язків. Звідси широке оперування терміном «фактор злочинності». Воно характерне для ранніх етапів розвитку науки і накопичення наукових даних.

Аналіз робіт кримінологів показує, що практично в них використовуються чотири підходи до розуміння причинності. Ці ж чотири підходи виділяються філософами як універсальні, що застосовуються в різних областях наукового пізнання. Кожен з них виконує специфічну роль і притаманний певним етапам розвитку дослідження, всі вони логічно взаємопов'язані.

І на різних етапах розвитку кримінології можна бачити переважання або навіть існування різних підходів. Це треба мати на увазі, читаючи роботи різних авторів різного періоду. Інакше важко розібратися в тому, що ж розуміється під причинами злочинності.

«Кондиціоналістський» підхід Отже, перший підхід має наступну назву: «кондиціоналістський» підхід, або «умовний». Латинське слово conditio (conditionis) означає «умова», «вимога». Тут мається на увазі під причиною необхідні і достатні умови даного слідства або, іншими словами, сукупність обставин, за яких мало місце слідство. Автори говорять саме про обставини або фактори, а не про причини і умови.

У роботах чималого числа кримінологів зустрічається перерахування безлічі обставин або факторів, які впливають на злочинність. Професором Г. М. Миньковским їх налічувалося до декількох сотень. Причому залежно від аналізованої сукупності виділяються так звані повна причина, специфічна причина. У роботі «Причинність в кримінології» академік В. Н. Кудрявцев писав, що «під повною причиною мається на увазі сукупність усіх обставин, за яких неминуче настає дане слідство» 2. У статті «Класифікація причин злочинності в кримінології» професор Н. Ф. Кузнєцова зазначала, що повна причина являє собою сукупність різних за характером і механізму дії соціальних явищ, що викликають злочинність. Про повну причину писав професор П. И. Гришаев: "Повна причина — це взаємодія всіх подій, за наявності яких народжується слідство. Отже, повна причина включає взаємодію всієї сукупності причин — головних і неголовних, внутрішніх і зовнішніх, об'єктивних і суб'єктивних і т. д. Вона включає в себе також різні умови, без сприяння яких це слідство не могло б народитися "4. У П. І. Гришаєва на відміну від попередників зустрічається вказівка на взаємодію, але виявляється, що практично мова йде про процес детермінації, оскільки повна причина включає і причини, і умови.

Фактично в різних варіантах це все-таки так званий факторний, або багатофакторний, підхід, оскільки йдеться про сукупність різних за характером соціальних явищ.

Багатофакторний підхід має найбільш давню історію. Він вперше був докладно обґрунтований Чезаре Ломброзо, який писав: «Будь-який злочин походить від безлічі причин, і якщо дуже часто ці причини пов'язані і переплетені між собою, ми тим не менше повинні розглядати кожну з них в окремості …»5 Енріко Феррі (1896 р.) розвинув цей підхід. Він писав: «Вважаючи, що всі вчинки людини є продуктом її фізіологічної і психічної організації та фізично соціального середовища, в якому вона росте, я розрізняю три категорії факторів злочинності: антропологічні, або індивідуальні, фізичні та соціальні» 6.

Багатофакторний підхід розвивався як альтернатива застосовувалися раніше однофакторного підходу.

При однофакторного підході, злочинна поведінка пов'язувалася з якимось одним фактором, і саме між ним виявлялася статистична залежність. Наприклад, між зростанням майнової злочинності і цінами на хліб як показником зростання прожиткового мінімуму. Далі багатофакторний підхід розвивався практично у всіх країнах і панував до початку 60-х рр.. Проте він, як і однофакторний підхід, зустрічається і пізніше.

Багато закордонних теорії, наприклад, що зв'язують злочинність з одним якимось процесом або явищем (аномією з соціальною диференціацією або з безробіттям), практично абсолютизує якийсь певний фактор, нехай навіть складний сам по собі. Так, наприклад, аномія розуміється як стан розпаду нормативної системи суспільства, беззаконня. Еміль Дюркгейм вважав, що соціальна реальність тотожна «загального усвідомлення», і вважав, що злочинність — це реакція на соціальні зміни і плата за них. Роберт Мертон, розвиваючи цю теорію і даючи їй свою інтерпретацію, відзначав, зокрема, що аномія — це розбіжність між задекларованими цілями і реальними шляхами їх досягнення. Він писав: «Доктрина» мета виправдовує засоби «стає провідним принципом діяльності у випадку, коли структура культури надмірно звеличує мета, а соціальна організація надмірно обмежує можливий доступ до схвалюваним засобів» 2.

Із зазначеними висновками пов'язаний цілий ряд цікавих кримінологічних міркувань. І треба визнати, що зазначені висновки зберігають свою актуальність. Про них ще буде згадуватися. Проте виділення лише одного фактора (хоча й складного самого по собі) як причинного не пояснює походження злочинності в різних умовах і в різних суспільних системах, а також за все її різноманіття. Таке виділення припустиме лише як приватний методичний прийом і не більше. Його абсолютизація нерідко пов'язана навіть не з позицією авторів зазначених висновків, а з тим, що цікавий конкретний висновок автора, особливо закордонного, відразу оголошується іншими кримінології якоїсь самостійної теорією. І саме з позиції трактування окремого положення як теорії, а не як одного з її елементів, конкретне пояснення причин злочинності можна оцінювати як прояв однофакторного підходу.

Багатофакторний підхід поширений і зараз. Правда, при цьому завжди виділялись об'єктивні і суб'єктивні причини, а також антропологічні, соціальні, космічні і т. ін. Залежно від того, яким саме чинникам віддавав перевагу автор, його підхід називали антропологічними, психологічним, соціологічним або іншим.

В принципі, як видно з викладеного, саме кондиціоналістський підхід в його однофакторному або багатофакторному варіантах розвивається на ранніх етапах розвитку науки. Він властивий періоду накопичення даних про взаємозалежних з злочинністю обставин.