Гончар Олесь (Олександр) Терентійович (ім'я при народженні — Біличенко Олександр Терентійович; , Ломівка, Катеринославська губернія, УНРМіністерство культури і туризму України. Музеєзнавство. Охорона пам'яток, нині Дніпропетровська область, Україна —, Київ, Україна) — український письменник, прозаїк, літературний критик, політик, громадський діяч. Лауреат двох Сталінських премій (1948; 1949), Ленінської премії (1964), Державної премії СРСР (1982), кавалер трьох орденів Леніна, перший лауреат республіканської премії ім. Шевченка (1962), голова Спілки письменників України (1959—1971), академік НАН України (1978). Герой України (2005, посмертно), Герой Соціалістичної праці (31.03.1978). Кандидат у члени ЦК КПРС в 1976—1990 роках. Член ЦК КПУ в 1960—1966 і в 1971—1990 роках. Депутат Верховної Ради СРСР VI—XI скликань.

Життєпис

Ранні роки Народився 1918 року в селі Ломівка Новомосковського повіту неподалік Катеринослава (нині у межах Дніпра) у родині Терентія Сидоровича (1890—1941) та Тетяни Гаврилівни (1893—1921) Біличенків.

Після смерті матері, коли хлопцеві було три роки, з Ломівки його забрали на виховання дід і бабуся в слободу Суху Полтавської області. Бабуся замінила майбутньому письменникові матір. Пізніше він згадував, що вона була вірянкою, її пристрасні, поетичні розповіді захоплювали уяву хлопця, її молитвам він завдячував, що залишився живий під час війни. Бабуся назавжди зоставалася для Олеся Гончара втіленням «правди й совісті народної».

Олександр Біличенко 1927 року при вступі до школи записаний як Олесь Гончар (дошлюбне прізвище матері, прізвище бабусі та дідуся по матері; ім'я Олесь з'явилося, бо в класі вже був інший Сашко, тому, щоб розрізняти учнів, хлопця записали як Олесь). Також хлопцеві виписали в сільській раді нове свідоцтво про народження, згідно з яким він начебто народився в Сухій. Відтоді все життя Олесь Гончар вказував у автобіографіях, анкетах і відомостях для довідників як своє місце народження саме село Суху. Вже в наш час вдова Олеся Гончара Валентина розповіла про це, а також про справжнє місце народження.

Як підтвердження, було знайдено запис у метричній книзі Покровської церкви Ломівки про те, що письменник народився саме там.

Навчання Тридцяті роки в житті Гончара — період формування його як митця. До вступу до Харківського університету (1938) він навчався в Харківському комуністичному газетному технікумі (1933—1937), де в той час викладав Шевельов, який пізніше згадував його як свого найздібнішого учня. Юнак працював у 1933-34 в районній газеті в Козельщині на Полтавщині та обласній комсомольській газеті в Харкові і дедалі впевненіше пробував свої творчі сили як письменник.

У вересні 1938 року вступив на філологічний факультет Харківського університету. Через багато років письменник згадував: «Коли я переступив поріг університету, у всьому місті, гадаю, не було людини, щасливішої за мене, здійснилася заповітна мрія: з радісним завмиранням серця ступив я в цей сонячний храм науки…»

Ранні оповідання й повісті («Черешні цвітуть», «Іван Мостовий» тощо) Гончар присвятив людям, яких добре знав, з якими не раз зустрічався в житті. 1936 року, коли почалася громадянська війна в Іспанії, молодий Гончар мріяв потрапити в саму гущу тих подій. Цьому бажанню тоді не судилося збутися.

Перед початком війни працював над дослідженням про поему Івана Франка «Мойсей» та романом про філософа Григорія Сковороду.

На фронті У червні 1941 р. Олесь Гончар у складі студентського батальйону пішов добровольцем на фронт. Про долю цього батальйону письменник написав у романі «Людина і зброя». Влітку 1942 року потрапив у полон, звідки втік 1943-го і продовжував воювати в Червоній армії. Війну закінчив старшим сержантом на посаді старшини мінометної батареї. За словами письменника художника Михайла Іванченка, який служив з Олесем Гончаром в одній частині біля озера Балатон, на той момент він рахувався мінометником, але, насправді, був експедитором продовольчих складів. За спогадами Михайла Іванченка, який був мобілізований в Червону армію при визволенні з полону англійцями, до репатріантів Гончар ставився зверхньо (стаття про Іванченка). Нагороджений орденами Червоної зірки, Слави 3-го ступеня, трьома медалями «За відвагу».

Був тричі поранений. Один з осколків снаряду залишився в його нозі. Неодноразово знаходився під загрозою загибелі, але кожний раз йому вдавалося врятуватися від майже неминучої смерті.

Незважаючи на заборону командування вести на передовій щоденники, Олесь Гончар занотовував свої фронтові враження. Вірші, що народжувалися в перервах між боями, сам письменник назве згодом «конспектами почуттів», «поетичними чернетками для майбутніх творів». Сьогоднішнє прочитання їх переконує, що це справді так. Ліричний герой «Атаки», «Думи про Батьківщину», «Братів» та інших фронтових поезій Гончара духовно, емоційно близький до героїв повоєнних його романів і новел, передусім — роману «Прапороносці».

Післявоєнний період Робота над романом «Прапороносці» тривала три повоєнних роки в Дніпропетровську, де він жив у районі Ломівка в домі у своєї сестри, яка станом на 2013 рік досі там мешкала (нині вул. Клубна, 25, Дніпро). У цей час Олесь публікує ще кілька новел і повість «Земля гуде», завершує навчання у Дніпропетровському університеті (1946). Член ВКП(б) від 1946 року. Головним підсумком цих років стає трилогія «Прапороносці».

На сторінках журналу «Вітчизна», а згодом і окремим виданням з'явилися всі три частини роману («Альпи», 1946; «Голубий Дунай», 1947; «Злата Прага», 1948). Високу оцінку творові, відзначеному двома Сталінськими преміями, дали тоді Юрій Яновський, Павло Тичина, Олександр Фадєєв, Остап Вишня.

СПУ Від 1952 до 1959 року — заступник голови правління, у липні 1959—1971 роках — голова правління Спілки письменників Української РСР, у 1971—1986 роках — секретар правління Спілки письменників СРСР.

У 1973 році підписав колективного листа групи радянських письменників до редакції газети «Правда» щодо Солженіцина та Сахарова.

Від 1973 року — голова Українського республіканського комітету захисту миру, член Всесвітньої Ради Миру, академік Академії наук України.

Письменник Володимир Яворівський 1980 року написав, що до шістдесяти років Гончар зміг

Працю на ниві художньої прози Гончар постійно поєднує з літературно-критичною творчістю. Почавши ще в студентські роки з праць поетики Михайла Коцюбинського і Василя Стефаника, він згодом створив десятки статей, які вже публікувалися в трьох окремих книгах («Про наше письменство», 1972; «О тех, кто дорог», 1978; «Письменницькі роздуми», 1964) що частково входили до зібрання творів письменника (шеститомного). Твори Олеся перекладали 67-ма мовами, а творчий здобуток письменника засвоюють і вітчизняні, й закордонні майстри слова.

Розпад СРСР, роки незалежності.

У жовтні 1990 року, О.Гончар під час «Студентської революції на граніті» прийшов у студентський табір, і на знак солідарності з голодуючими студентами (серед них була і його внучка Леся), задовго до Серпневого путчу у Москві, написав заяву про вихід з КПРС. Заява про вихід з КПРС була надрукована в газеті «Літературна Україна», і завдяки авторитету Олеся Гончара спонукала до масового виходу представників української інтелігенції з лав компартії.

Був одним з тих, хто долучився до створення Народного Руху України.

Помер 14 липня 1995 року. Похований на Байковому цвинтарі (ділянка № 7).

Творчість Українська мова, культура, духовність, любов до рідної землі є стрижнем творчості Гончара.

Після завершення роботи над трилогією «Прапороносці» героїка війни і далі хвилювала митця. В кінці 1940-х і на початку 1950-х років він пише низку новел («Модри Камень», «Весна за Моравою», «Ілонка», «Гори співають», «Усман та Марта» й ін.), багато в чому суголосних з «Прапороносцями». У написаній тоді ж документальній у основі своїй повісті «Земля гуде» зображено діяльність молодіжної підпільної організації «Нескорена полтавчанка», очолюваної комсомолкою Лялею Убийвовк.

Видані протягом 1950-х років книги новел «Південь» (1951), «Дорога за хмари» (1953), «Чари-комиші» (1958), повісті «Микита Братусь» (1951) і «Щоб світився вогник» (1955) присвячені мирному життю людей, важливим моральним аспектам їхніх взаємовідносин, а романна дилогія «Таврія» (1952) і «Перекоп» (1957) — історико-революційній проблематиці.

Серед них — романи «Тронка» (1963, у грудні 1964 року письменник передав у бібліотечний фонд грошову винагороду Ленінської премії (1964), присудженої йому за цей роман), «Собор» (1968), «Берег любові» (1976), «Твоя зоря» (1980), повість «Бригантина» (1972), новели «Кресафт» (1963), «На косі» (1966), «Під далекими соснами» (1970), «Пізнє прозріння» (1974) та ін.

Якщо роман «Тронка» приніс авторові Ленінську премію, то доля написаного наприкінці 1960-х років «Собору» склалася менш успішно.

Кампанія проти роману «Собор»

Роман «Собор» був опублікований у журналі «Вітчизна» 1968 року. Назва роману походить від майже зруйнованого дерев'яного, збудованого без єдиного цвяха, козацького собору, що стояв на тій самій вулиці, де мешкав Гончар. Цей собор стояв у центрі Новомосковська, недалеко від того місця, де жили батьки та сестра письменника. У 1990-х роках собор, який пов'язують з образом собору в книжці, був відбудований.

Перші рецензії на роман після появи у «Вітчизні» були схвальні, але невдовзі критика піддала його тенденційному остракізму, і твір було вилучено з літературного процесу на два десятиліття.

Нищівна кампанія проти роману «Собор» у Дніпрі стала своєрідним каталізатором дисидентського руху в регіоні. Представники патріотичної інтелігенції міста в серпні 1968 року написали лист-протест до органів комуністичної влади в Києві, що став відомий як «Лист творчої молоді м. Дніпропетровська». Автори «Листа» — поет Іван Сокульський та журналіст Михайло Скорик — звернулися до ЦК КПУ, описавши ситуацію, що склалася на Дніпропетровщині у зв'язку з боротьбою проти «ідейно розгнузданного, антирадянского, націоналістичного роману „Собор“». Після оприлюднення «Листа» за кордоном, його авторами зацікавилося КДБ УРСР. Відбувся судовий процес, учасники якого були засуджені до різних термінів ув'язнення.

Олесь Гончар у своїх «Щоденниках» 12 березня 1992 року писав:

Політичні погляди Після публікації у 2008 році «Щоденників» стало відомо, з яким болем ставився письменник до намагання сталінського режиму знищити всіх незгідних. Відомий його вислів:

Згідно з публікацією доктора філологічних наук Степаненка у газеті «Літературна Україна» від 19 лютого 2015 року, в «Щоденнику» Гончара містився запис, де письменник пропонував відсікти Донбас «як ракову пухлину». Запис нібито вилучено під час публікації щоденників:

Громадська діяльність Був одним із засновників Українського фонду культуриДоповідь Бориса Олійника на урочистостях із нагоди 20-ліття Українського фонду культури borys-oliynik.info.

Твори

Романи

Прапороносці: Книга 1. Альпи (1946). Книга 2. Голубий Дунай (1947). Книга 3. Злата Прага (1948). Таврія (1952). Перекоп (1957). Людина і зброя (1960). Тронка (1963). Собор (1968). Циклон (1970). Берег любові (1976). Твоя зоря (1980).

Повісті Стокозове поле (1941). Земля гуде (1947) — про Нескорену полтавчанку. Микита Братусь (1950). Щоб світився вогник (1954). Партизанська іскра. Кіноповість (1955). Бригантина (1973). Далекі вогнища (1986). Спогад про океан (1988).

Збірки оповідань Новели (1949). Південь (1951). Дорога за хмари (1953). Новели (1954). Чари-комиші (1958). Маша з Верховини (1959). За мить щастя (1964). Далекі багаття (1987).

Книги нарисів Про наше письменство (1950). Китай зблизька (1952). Японські етюди (1962). О наших писателях (1972). О тех, кто дорог (1978). Письменницькі роздуми (1980). Чим живемо: На шляхах до українського Відродження (1991).

Видання Гончар О. Т. Вибрані твори: У 4 т. — К.: Сакцент Плюс, 2005. Гончар О. Т. Твори: У 12 т. — К.: Наук. думка, 2001—2009. Гончар О. Т. Твори: В 7 т. — К.: Дніпро, 1987.