Французька Екваторіальна Африка () — федерація колоніальних володінь Франції в центральній Африці у 1910-1958 рр. Між річкою Конго й пустелею Сахара.

Заснована в 1910 році, до складу федерації входили Габон, Середнє Конго (тепер Республіка Конго), Убангі-Шарі (тепер Центральноафриканська республіка), Чад (з 1920 р.).

Столиця (резиденція губернатора) — Браззавіль (в Конго).

У 1911 р. в результаті Агадирської кризи Франція втратила частину території, яка ввійшла до Німецького Камеруну, але після поразки Німеччини у Першій Світовій війні ця територія була повернена Франції.

Під час Другої Світової війни Французька Екваторіальна Африка підтримувала сили «Вільної Франції», за винятком Габона, який був підконтрольний уряду Віши до листопада 1940 р. Після проведення Габонської операції перейшов під контроль уряду Шарля де Голля.

У 1958 р. на референдумі території висловилися за автономію, у 1959 р. утворили Союз Республік Центральної Африки, а в серпні 1960 р. стали повністю незалежними.

Адміністрація

Французька Екваторіальна Африка почала формуватися на основі концепції асоціації, яка реалізовувалася через угоди про французький протекторат, укладені італійсько-французьким дослідником П'єр Саворньян де Бразза у середині XIX століття. Він переконував місцеві громади співпрацювати з французами в обмін на розширення торговельних можливостей. У подальшому така система асоціації призвела до встановлення французького непрямого управління в регіоні. Водночас спроби Франції здійснювати непряме правління регулярно зустрічали спротив місцевих лідерів.

Французька влада розглядала Французьку Екваторіальну Африку як нестабільну колонію. Унаслідок цього уряд надавав приватним компаніям концесії на експлуатацію природних ресурсів, зокрема слонової кістки та каучуку, замість здійснення довгострокових інвестицій у розвиток регіону. Приватні компанії запроваджували високі податки, часто без належної оплати праці, а також жорстоко поводилися з робітниками та місцевим населенням.

У 1908 році Французьку Екваторіальну Африку було поділено на чотири колонії з метою посилення французької влади в регіоні. До 1934 року Французька Екваторіальна Африка залишалася федерацією французьких колоній, подібно до Французької Західної Африки. У 1934 році ФЕА була перетворена на унітарне утворення, а її складові колонії стали офіційно називатися регіонами, а з 1937 року — територіями.Naval Intelligence Division, 258–260. Для об'єднаної колонії було запроваджено єдиний бюджет; до цього кожна колонія мала окрему фінансову систему.Naval Intelligence Division, 445.

Станом на 1942 рік Французька Екваторіальна Африка управлялася генерал-губернатором, який здійснював «верховне керівництво всіма цивільними та військовими службами».Naval Intelligence Division, 258. Однак обмежена кількість французьких адміністраторів порівняно з чисельністю місцевого населення ускладнювала здійснення ефективного контролю поза межами адміністративних центрів без добровільної або примусової співпраці корінного населення. Крім того, повноваження генерал-губернатора були обмежені централізованою колоніальною політикою Франції. Як зазначалося у британському довіднику військово-морської розвідки 1942 року, «найважливіше законодавство ухвалюється в Парижі, тоді як генерал-губернатор займається другорядними деталями та санкціями».

Генерал-губернатору допомагала консультативна адміністративна рада (), до складу якої входили важливі місцеві чиновники та окремі члени, як африканського, так і європейського походження, обрані непрямим шляхом. Усі ключові адміністративні посади призначалися французьким урядом і не були підзвітні представникам африканського населення. Франція також зберігала повний контроль над дипломатією, обороною та політичним управлінням колонії.Gardinier, D. (1958). French Equatorial Africa Current History, 34(198), 105–110.

У межах об'єднаної колонії три території — Чад, Габон та Убангі-Шарі — управлялися губернаторами, тоді як перебувало під безпосереднім управлінням генерал-губернатора. Кожна територія мала раду місцевих інтересів (), подібну до адміністративної ради.Naval Intelligence Division, pp.258–261.

На місцевому рівні території поділялися на департаменти () та адміністративні округи, якими керували призначені чиновники.Naval Intelligence Division, pp.258–261. Єдиними муніципалітетами були столиці територій, що мали статус , на відміну від сенегальських , які мали демократично обрані ради. Хоча ці муніципалітети мали певні елементи місцевого самоврядування, їхні мери та ради, до складу яких входили й африканські представники, призначалися колоніальною адміністрацією.Naval Intelligence Division, p.261.

Економіка

Економіка Французької Екваторіальної Африки (ФЕА) переважно базувалася на видобутку та експорті природних ресурсів, серед яких основними були слонова кістка, каучук і цінні породи деревини. Початкове проникнення Франції на узбережжя Екваторіальної Африки значною мірою було зумовлене економічними інтересами, зокрема прагненням встановити контроль над регіональною торгівлею та природними ресурсами.

Для експлуатації природних багатств французька колоніальна адміністрація передала контроль над значними територіями приватним концесійним компаніям. Початкові спроби господарського освоєння регіону мали обмежений успіх через складні природні умови та недостатній розвиток інфраструктури, однак згодом дрібні підприємства були поглинуті більшими компаніями, які змогли налагодити стабільну економічну діяльність.

Для забезпечення експорту сировини та розвитку транспортного сполучення колоніальна влада здійснювала інфраструктурні проєкти. Найважливішим із них стало будівництво залізниці Браззавіль — Пуент-Нуар у 1924—1934 роках. У 1957 році Французьке товариство споживачів Екваторіальної Африки (SPAEF) виявило поблизу Пуанте-Індієн офшорні поклади нафти й природного газу, придатні для промислового видобутку.

Фінансова система колонії формувалася поступово. Після створення генерал-губернаторства Французької Екваторіальної Африки у 1910 році офіційним платіжним засобом на її території залишався французький франк. У 1917 році були випущені перші паперові гроші з маркуванням ФЕА. У 1942 році колоніальна адміністрація розпочала карбування власних латунних монет номіналом 50 сантимів і 1 франк, а з 1943 року аналогічні монети почали випускатися з бронзи.

Економічна політика метрополії та нерівномірний розвиток регіону сприяли погіршенню становища частини корінного населення та зростанню антиколоніальних настроїв. У 1926 році Андре Матсва заснував рух «Соціальна співдружність Французької Екваторіальної Африки», який виступав проти колоніальної адміністрації. У 1928 році організація надіслала уряду Франції ноту протесту з критикою економічної ситуації у ФЕА та колоніального законодавства. У 1930 році рух зібрав близько 100 000 франків для викупу земель на користь африканського населення.

Після Другої світової війни французька влада розпочала поступове реформування колоніальної економічної системи. Під час Браззавільської конференції 1944 року було проголошено курс на економічні та адміністративні перетворення у французьких колоніях Африки.

Посилання