Австро-угорська угода, Австро-угорський компроміс (; ) — договір, укладений 15 березня 1867 року між австрійським імператором Францом Йосифом I і представниками угорського національного руху на чолі з Ференцем Деаком, відповідно до якого Австрійська імперія перетворювалася на дуалістичну монархію Австро-Угорщину. Угодою передбачалося надання угорській частині держави повної самостійності у внутрішніх справах, при збереженні на рівні загальноімперського уряду лише питань зовнішньої, військово-морської та фінансової політики. Створення Австро-Угорщини було способом подолання затяжної кризи імперії, викликаної піднесенням національних рухів народів країни, зміцненням національних еліт, військовими поразками в австро-італо-французькій 1859 року і австро-прусській 1866 року війнах, зростанням панслов'янської загрози, а також провалом спроб реформування імперії на принципах централізму.
Передумови
Реакція і спроби реформ Після придушення революції 1848—1849 рр. в Австрійській імперії встановилася реакція. Імперія, що зберігала до 1848 р. федеративний характер, була перетворена в унітарну державу з абсолютною і нічим не обмеженою (Конституція 1849 р. була скасована у 1851 р.) центральною владою. Режим, встановлений в імперії, характеризується підвищеним ступенем бюрократизації та адмініструванням безпосередньо з Відня. Склалася так звана «бахівська система» (на ім'я міністра внутрішніх справ Олександра Баха), яка ліквідувала регіональну специфіку і внутрішню автономію областей. В Угорщині було посилено військову присутність, поліцейські формування і цензура. Тим не менш, навіть в умовах неоабсолютизму були збережені свобода розпорядження особистою власністю, рівність усіх перед законом, а в 1853 р. була проведена аграрна реформа, яка ліквідувала панщину селянства.
Але система неоабсолютизму не змогла згуртувати нації імперії і забезпечити зміцнення позицій держави на міжнародній арені. Австрія опинилася в повній ізоляції в Європі: австрійська інтервенція в Дунайські князівства в період Кримської війни зруйнувала союз з Росією, а відмова від активної участі у війні відштовхнув від неї Францію. Відносини з Пруссією також погіршилися через австро-прусську конкуренцію в Німецькій конфедерації і конфлікту про спадкування Невшателю. У 1859 р. вибухнула Австро-італо-французька війна 1859, що обернулася крахом австрійських збройних сил у битві при Сольферино, втратою Ломбардії і утворенням сильного Італійського королівства. Поразка у війні викликало найсильнішу внутрішню кризу в імперії. Яскраво позначилися повна нездатність влади до активних дій і відмова націй від підтримки імперської політики. Почалися масові антиурядові виступи, особливо сильні в Угорщині (демонстрація 15 березня 1860 р. в Пешті в пам'ять революції 1848—1849 рр., мітинги по країні після смерті Іштвана Сечені).
Все це змусило імператора піти на поступки національним рухам країни. 20 жовтня 1860 було видано «Жовтневий диплом» — нова конституція імперії, що відновила автономію регіонів і яка розширила права регіональних ландтагів, перш за все угорських державних зборів, що отримали навіть право законодавчої ініціативи. Була також відновлена комітатська система, а угорська мова була оголошена офіційною на території Угорщини. Тим не менш «Жовтневий диплом» не заспокоїв угорське товариство: хвилювання з вимогами відновлення у всій повноті конституції 1848 продовжилися. У той же час диплом викликав невдоволення слов'янської частини імперії, які протестували проти надання особливих прав угорцям, а також австрійських лібералів, що побоювалися того, що в новому імперському рейхсраті німці виявляться у меншості. У результаті 26 лютого 1861 р. було опубліковано «Лютневий патент», який змінював Жовтневу конституцію в дусі централізації: права регіональних ландтагів були істотно скорочені, а повноваження імперського рейхсрату, що формується тепер не за національно-територіальним, а за становим принципом, значно розширені. Лютневий патент також містив повний титул Австрійського імператора та перелік всіх підвладних земель.
Державні збори Угорщини відмовились затвердити «Лютневий патент» і утрималися від надсилання своїх представників до імперського парламенту. Було також ухвалено «петиція Деака» імператору з проханням відновлення конституції 1848. Але імператор відкинув петицію і 22 серпня 1861 розпустив державні збори і місцеві комітатські збори. В Угорщині було введено режим надзвичайного стану (так званий «провізоріум Шмерлінгу»), який незабаром був поширений і на інші регіони імперії. У 1863 р. імперський парламент покинули чеські і польські депутати, що повністю паралізувало його роботу. Таким чином спроби реформ провалилися, що в 1865 р. визнав і сам імператор, скасувавши конституцію 1860.
Угорський національний рух в 1849—1863 роках
Угорський національний рух в період після придушення революції 1848—1849 рр. характеризувався високим рівнем неоднорідності. Центристи на чолі з Йожефом Етвешем безуспішно намагалися переконати австрійський уряд повернутися до федералізму та автономії регіонів, які існували до 1848 р., вважаючи, що тільки розширенням прав областей, що становлять імперію, можна домогтися її зміцнення. Популярнішими серед угорців були ті політичні угрупування, які відмовлялися від співпраці з «бахівським режимом». Найбільший вплив мав Ференц Деак, колишній міністр юстиції революційного уряду Лайоша Баттяні, що став ідеологом руху «пасивного опору» (ухилення від сплати податків, неучасть в адміністрації, відмова від будь-якої співпраці з урядовими структурами, демонстративне «неволодіння» німецькою мовою). Метою Деака і його прихильників було відновлення внутрішнього суверенітету Угорщини в рамках Австрійської імперії, тобто повернення до ситуації часів весни-літа 1848 р., коли угорська революція вже домоглася широкої автономії та самоврядування, але ще не порвала з династією Габсбургів та імперією як такою. Найрадикальніше крило угорського національного руху представляв Лайош Кошут та інші лідери революції в еміграції виступали з вимогами незалежності як Угорщини, так і інших національних регіонів імперії, і формування на Балканах угорсько-слов'яно-румунської конфедерації під головування Угорщини. Кошут, готував в Угорщині нове повстання, намагався заручитися підтримкою західних держав проти Австрії та Росії, яких він вважав головними ворогами прогресу в Центральній і Південно-Східній Європі. Його виступи в Конгресі США, переговори з Наполеоном III, Кавуром та іншими громадськими діячами Заходу, забезпечили світове визнання угорського національного руху і розширення симпатій до угорців в Європі. Кошут планував використовувати австро-італо-французьку війну 1859 для підняття нового повстання в країні. Але швидке укладення ворогуючими сторонами Віллафранкського миру зруйнувало плани радикалів. Тим не менше на період 1859—1861 рр. припав пік антиавстрійських виступів в Угорщині. Будь-яка політична подія в той час викликало масові мітинги і демонстрації. Угорці зривали з державних установ австрійські герби. Спроби уряду врегулювати ситуацію шляхом обмежених реформ провалилися: Жовтневий диплом і Лютневий патент були відкинуті угорським національним рухом. Головною вимогою залишалося відновлення конституції 1848 р., що передбачає повний суверенітет Угорського королівства при збереженні унії з Австрією. У 1863 р. конституційні реформи були згорнуті, а уряд знову повернувся до автократичних методів управління. Саме в цей період почалося падіння впливу радикалів в угорському національному русі: опублікований Кошутом у 1862 р. проєкт «Дунайської конфедерації» був розкритикований не тільки центристами і партією Деака, але і лівим крилом угорського руху (партія резолюції Кальмана Тиси).
Австро-угорське зближення Незважаючи на провал спроб конституційних реформ 1860—1861 рр., імператор Франц Йосиф I не залишив надій на вироблення якогось компромісу з угорським національним рухом, що дозволило би зміцнити монархію. 1865 р. почалися секретні переговори через посередників між імператором і Ференцем Деаком. Їхні результати були опубліковані у «Великодній статті» Деака 16 квітня 1865 р., у якій лідер угорських лібералів висловився за відмову від традиційної вимоги відновлення конституції 1848. На державних зборах Угорщини, що відкрилися 1865 р., розгорнулася бурхлива дискусія про умови, на яких можливий компроміс з Австрією. Перемогу отримав Деак і його прихильники, яким протистояли радикали і «партія резолюції», що наполягали на необхідності затвердження конституції 1848 р. як попередньої умови угоди.
Австро-угорське зближення прискорили міжнародні події середини 1860-х рр. У 1866 р. спалахнула австро-прусська війна і австрійські війська були вщент розбиті в битві при Садовій. Поразка у війні означало виключення Австрійської імперії з Німецької конфедерації і початок процесу об'єднання Німеччини під егідою Пруссії. Різке ослаблення в результаті війни Австрійської імперії за одночасного посилення загрози з боку Росії і зростанні панслов'янських симпатій всередині національних рухів слов'янських народів імперії (передовсім чехів), стурбували угорських лідерів. Тактика «пасивного опору» вже не приносила результатів, а навпаки, позбавляла угорську еліту можливості брати участь в управлінні країною. У той час посилилися національні рухи інших націй Австрійської імперії: чехів, хорватів, румунів, поляків і словаків, які виступали з ідеями перетворення держави у федерацію рівноправних народів. Усе це призвело до того, що Деак і його прихильники вирішили відмовитися від національної ідеології часів революції і радикально знизили обсяг своїх вимог на переговорах з урядом.
Австрійські ліберали також прийшли до усвідомлення необхідності укладення союзу з угорцями для забезпечення збереження переваги німців у західній половині імперії. Франц Йосиф I, що розглядав кілька варіантів трансформації держави, включаючи повернення до неоабсолютизму і створення федерації народів, до кінця 1866 року переконався в перевагах австро-угорського дуалізму, який давав надію на можливий австрійський реванш у Німеччині. Певну роль у пом'якшенні позиції імператора по відношенню до угорського національного руху, мабуть, зіграла його дружина, імператриця Елізабет, яка симпатизувала угорцям. Пізніше її роль у досягненні австро-угорського компромісу була сильно перебільшена громадською думкою Угорщини, яка романтизувала образ цісаревої.
Укладення угоди На останньому етапі австро-угорських переговорів у січні-лютому 1867 р. угорську делегацію очолив граф Дьюла Андраші, що мав довіру Деака і авторитет в австрійського уряду. 17 лютого імператор призначив Андраші прем'єр-міністром Угорщини, до складу нового угорського уряду увійшли й інші лідери лібералів (Етвеш, Лоняї). 15 березня умови компромісу були узгоджені і 20 березня затверджені угорськими державними зборами. 8 червня Франца Йозефа I коронували в Будапешті королем Угорщини.
Умови угоди Австро-угорська угода й закони, що її оформили, перетворили єдину абсолютну монархію Габсбургів в дуалістичну конституційну державу. Імперія була розділена на дві частини — австрійську і угорську, кожна з яких мала повний суверенітет у внутрішніх справах. Обидві частини повинні були мати власний парламент, що обирався, і незалежний уряд, власну систему державної адміністрації, суду та юстиції. До складу Угорського королівства (Транслейтанія) ввійшли, крім власне Угорщини (яка також обіймала терени Словаччини, Воєводини та Закарпатської України), території Трансільванії, Хорватії та Славонії і місто Рієка. Решта території імперії утворила австрійську частину монархії («королівства та землі, представлені в рейхсраті», Цислейтанія): Верхня і Нижня Австрія, Штирія, Каринтія, Тіроль, Зальцбург, Форарльберг, Крайна, Гориця і Градишка, Трієст, Істрія, Далмація, Богемія, Моравія, Сілезія, Галичина та Буковина).