А́встро-Уго́рщина (), часто — Австро-Уго́рська мона́рхія () — багатонаціональна конституційна дуалістична монархія та велика держава в Центральній Європі, що існувала у 1867—1918 роках. Воєнний і дипломатичний союз, він складався з двох суверенних держав з єдиним монархом, який титулувався одночасно імператором Австрії та королем Угорщини. Австро-Угорщина була останньою фазою в конституційній еволюції монархії Габсбургів: вона була утворена в результаті австро-угорського компромісу 1867 року після австро-прусської війни і була розпущена незабаром після того, як Угорщина розірвала союз з Австрією 31 жовтня 1918 року.
Одна з найбільших європейських держав того часу, Австро-Угорщина була географічно другою за величиною країною Європи і третьою за чисельністю населення (після Російської та Німецької імперії). Займала терени сучасної Австрії та Угорщини, а також Чехії, Словаччини, Хорватії, Словенії, Чорногорії, частини Італії, Польщі, Румунії, Сербії, України. Була одним з найважливіших культурних та економічних центрів Європи. Імперія створила четверту за величиною машинобудівну галузь у світі після Сполучених Штатів, Німеччини та Великої БританіїSchulze, Max-Stephan. Engineering and Economic Growth: The Development of Austria-Hungary's Machine-Building Industry in the Late Nineteenth Century, p. 295. Peter Lang (Frankfurt), 1996..
В її основі лежала дуалістична монархія, яка була реальною унією між Цислейтанією, північною та західною частинами колишньої Австрійської імперії, та Транслейтанією (Королівством Угорщина). Після реформ 1867 року Австрійська та Угорська держави були рівноправними. Обидві країни проводили єдину дипломатичну та оборонну політику. З цією метою «спільні» міністерства закордонних справ і оборони були збережені під безпосереднім керівництвом монарха, як і третє міністерство фінансів, відповідальне лише за фінансування двох «спільних» бюджетів. Третім компонентом союзу було Королівство Хорватія-Славонія, автономний регіон під угорською короною, який вів переговори про хорватсько-угорське врегулювання в 1868 році. Після 1878 року Боснія і Герцеговина, опинилася під спільним австро-угорським військовим і цивільним управлінням, поки не була повністю анексована в 1908 році, що спровокувало Боснійську кризу.
Австро-Угорщина була однією з центральних держав у Першій світовій війні, яка розпочалася з оголошення Австро-Угорщиною війни Королівству Сербія 28 липня 1914 року. У 1918 році внаслідок поразки у війні розпалась на низку незалежних держав.
Назва А́встро-Уго́рщина (, ) — коротка назва. Використовувалася у міжнародних відносинах Австро-Угорська монархія ( , ) — обидві держави (Австрія і Угорщина) є одночасно і об'єднаними (в якихось сферах) і водночас незалежними (в більшості сфер). Офіційна назваManuscript of Franz Joseph I. — Stephan Vajda, Felix Austria. Eine Geschichte Österreichs, Ueberreuter 1980, Vienna, , in GermanWiener Zeitung vom 15. November 1868, S. 1, Schreiben des Monarchen an Reichskanzler Friedrich Ferdinand von Beust з 14 листопада 1868 року, за рішенням Франца Йосифа I. Австрія — неофіційна коротка назва. Королівства і землі, представлені в Райхсраті та Землі Священної Угорської корони Святого Стефана (, ) — повна назва, що використовувалася у внутрішній адміністрації. Подвійна монархія (; ) — часто використовувана неофіційна назва. монархія () — використовувана австрійцями назваEva Philippoff: Die Doppelmonarchie Österreich-Ungarn. Ein politisches Lesebuch (1867—1918), Presses Univ. Septentrion, 2002, Villeneuve d'Ascq, (). Австро-Угорська імперія — часто використовувана назва Дунайська монархія (; ) — використовувана австрійцями неофіційна назва.
Історія
Утворення Австро-Угорщини
У середині XIX сторіччя багатонаціональна Австрійська імперія перебувала у стані глибокої економічної та політичної кризи.
Під час революції 1848 року Королівство Угорщина закликало до більшого самоврядування, а згодом навіть до незалежності від Австрійської імперії. Угорська революція 1848 року була придушена австрійськими військами за військової допомоги Росії, а рівень автономії, яким користувалася угорська держава, був замінений абсолютистським правлінням з Відня.
У 1860-х роках імперія зазнала двох важких поразок: поразка у Другій італійській війні за незалежність зруйнувала її панування над значною частиною Північної Італії, а поразка в австро-прусській війні 1866 року призвела до розпаду Німецької конфедерації (спадковим президентом якої був імператор Габсбург) і виключення Австрії з німецьких справ, що становило реальну загрозу існуванню імперії Габсбургів. У цій ситуації австрійський уряд запропонував укладення угоди, яка б надавала Угорщині значних автономних прав. 20 березня 1867 року відновлений угорський парламент у Пешті розпочав переговори щодо нових законів, які мали бути прийняті 30 березня. Однак угорські лідери отримали повідомлення, що для того, щоб закони набули чинності на землях Священної корони Угорщини, необхідна офіційна коронація імператора як короля Угорщини 8 червня. 28 липня Франц-Йосиф у своїй новій позиції короля Угорщини схвалив і оприлюднив нові закони, які офіційно поклали початок двоєдиній монархії.
21 грудня 1867 року імператор Франц Йосиф I (1848—1916) затвердив австро-угорську угоду і конституцію Австрії. Австрійська імперія була перетворена на двоєдину (дуалістичну) державу, яка дістала назву Австро-Угорська імперія. Угорщина отримала політичну та адміністративну автономію, власний уряд та парламент — сейм.
1866—1878: за межами Малої Німеччини Австро-прусська війна завершилася Празьким миром (1866), який вирішив «німецьке питання» на користь малонімецького рішення. Граф Фрідріх Фердинанд фон Бюст, який був міністром закордонних справ з 1866 по 1871 рік, ненавидів прусського канцлера Отто фон Бісмарка, який неодноразово перевершував його. Бюст сподівався, що Франція помститься за поразку Австрії, і намагався домовитися з імператором Франції та Італії Наполеоном III про антипрусський альянс, але жодних умов досягти не вдалося. Вирішальна перемога пруссько-німецьких армій у франко-прусській війні та подальше заснування Німецької імперії поклали край усім надіям на відновлення австрійського впливу в Німеччині, і Бюст пішов у відставку.
Після витіснення з Німеччини та Італії, Дуалістична монархія звернулася до Балкан, які були охоплені неспокоєм, оскільки націоналістичні рухи набирали сили і вимагали незалежності. І Росія, і Австро-Угорщина побачили можливість для експансії в цьому регіоні. Росія взяла на себе роль захисника слов'ян і православних християн. Австрія уявляла собі багатоетнічну, релігійно різноманітну імперію під контролем Відня. Граф Дьюла Андраші, угорець, який був міністром закордонних справ у 1871—1879 роках, зробив центральним елементом своєї політики протистояння російській експансії на Балканах і блокування сербських амбіцій домінувати в новій південнослов'янській федерації. Він хотів, щоб Німеччина стала союзником Австрії, а не РосіїLanger, William L. (1950). European Alliances and Alignments: 1871—1890 (2nd ed.). p. 20..
Австро-угорська угода 1867 року не вирішила всіх розбіжностей між окремими частинами імперії. Незадоволеними були насамперед Богемія і Хорватія. З останньою 1868 року, за сприяння Відня, Угорщина уклала угоду, яка на деякий час послабила суперечки. Однак із Богемією домовитися не вдалося. Її представники подали у Райхсрат декларацію, в якій вимагали надання Богемії, Моравії та Сілезії (так званим землям корони Святого Вацлава) прав, аналогічних угорським. Внаслідок тривалої боротьби австрійський уряд був змушений піти на деякі поступки (дозвіл вживання чеської мови в адміністрації та шкільництві, поділ Празького університету на чеський і німецький та інше), однак повністю вирішити всі суперечності не вдалося.
1878—1914: Берлінський конгрес, Угорська криза та балканська нестабільність
В 1877 році російський царський уряд оголосив війну Османській імперії в ім'я захисту православних християн. Не маючи можливості виступити посередником між Османською імперією та Росією щодо контролю над Сербією, Австро-Угорщина оголосила нейтралітет. За допомогою Румунії та Греції, Росія перемогла османів і за допомогою Сан-Стефанського договору спробувала створити велику проросійську Болгарію. Цей договір викликав міжнародний резонанс, який ледь не призвів до загальноєвропейської війни.
Берлінський конгрес 1878 року відкотив російську перемогу назад, розділивши велику болгарську державу, яку Росія вирізала з території Османської імперії, і позбавивши будь-яку частину Болгарії повної незалежності від Османської імперії. Конгрес дозволив Австрії окупувати (але не анексувати) провінцію Боснія і Герцеговина, переважно слов'янську територію, для того, щоб отримати вплив на Балканах. Сербія, Чорногорія та Румунія стали повністю незалежними. Тим не менш, Балкани залишилися місцем політичних заворушень, де кипіли амбіції до незалежності і суперництво великих держав. Того ж року, за підтримки Великої Британії, Австро-Угорщина розмістила війська в Боснії, щоб запобігти експансії росіян у сусідню Сербію. Іншим заходом, щоб утримати росіян подалі від Балкан, Австро-Угорщина створила союз, Середземноморську Антанту, з Великою Британією та Італією в 1887 році та уклала пакти про взаємну оборону з Німеччиною в 1879 році та Румунією в 1883 році проти можливого нападу Росії . Після Берлінського конгресу європейські держави намагалися гарантувати стабільність за допомогою складної серії союзів та договорів.
Занепокоєна нестабільністю на Балканах і російською агресією, а також з метою протистояти французьким інтересам у Європі, Австро-Угорщина уклала оборонний союз з Німеччиною в жовтні 1879 року і в травні 1882 року. У жовтні 1882 року Італія приєдналася до цього партнерства в рамках Троїстого союзу, головним чином через імперське суперництво Італії з Францією. Напруженість між Росією та Австро-Угорщиною залишалася високою, тому Бісмарк замінив Союз трьох імператорів на Договір перестраховки з Росією, щоб утримати Габсбургів від необачного початку війни через панславізм. Регіон Новопазарський Санджак перебував під австро-угорською окупацією з 1878 по 1909 рік, коли він був повернутий до складу Османської імперії, перш ніж був остаточно розділений між королівствами Чорногорії та Сербії .
В Угорщині немадярські національності, які становили половину населення, зазнавали дискримінації через шкільне законодавство та виборчі права. На відміну від Австрії, де реформа 1907 року ввела загальне виборче право для чоловіків, в Угорщині цього не було запроваджено до кінця існування Дуалістичної монархії. Станові та майнові привілеї були набагато більш визначальними в Угорщині, ніж в Австрії. Угорський правлячий клас працював у межах своїх політичних можливостей, щоб зробити Угорщину якомога більш незалежною від Австрії, що досягло піку під час років. на чолі з Ференцем Кошутом, що виступала за створення самостійної митниці та Національного банку, введення угорської командної мови в австро-угорській армії (з перспективою її поділу) й обмеження зв'язків з Австрією персональною унією, виграла вибори 1905 року. Відмовляючись визнавати результати виборів, Франц Йосип назначає предстравника Ліберальної партії Гезу Феєрварі прем'єр-міністром, що призводить до масових протестів. Однак згодом був досягнутий компроміз, згідно з яким прем'єром став відомий державни діяч Шандор Векерле.