Сер Берна́рд Ло́у Монтго́мері, перший віконт Монтгомері Аламейнський (; 17 листопада 1887, Лондон — 24 березня 1976, Алтон, Гемпшир) — британський воєначальник, фельдмаршал (1944), віконт (1946), учасник Першої та Другої світових війн.
Під час Першої світової війни бився на Західному фронті, брав участь у боях «бігу до моря», біля Арраса, біля Пашендейла. В 1914 році в боях біля містечка Метеран дістав важке поранення у груди від кулі німецького снайпера. Війну закінчив начальником штабу 47-ї (2-ї Лондонської) піхотної дивізії. У післявоєнний час продовжив службу, пройшов посади від командира батальйону до командира 8-ї піхотної дивізії Британії.
За час Другої світової війни пройшов шлях від командира 3-ї піхотної дивізії до командувача 21-ї групи армій. Вів успішні бої на заході Північної Африки, здобув перемогу над німецько-італійськими військами в Тунісі, на Сицилії, під час вторгнення до Італії. У ході відкриття другого фронту в Нормандії командував усіма наземними силами союзників, пізніше призначений командувачем групи армій. 4 травня 1945 року прийняв німецьку капітуляцію на півночі Третього Рейху.
Після світової війни командувач Британської Рейнської армії в окупованій союзниками Німеччині, пізніше — начальник Імперського Генерального штабу. З 1951 до 1958 рр. — заступник Верховного головнокомандувача союзними військами НАТО в Європі.
Біографія
Ранні роки Бернард Лоу Монтгомері народився 17 листопада 1887 року в центральному районі Лондона Кеннінгтоні в сім'ї вікарія валлійського походження Генрі та Мод Монтгомері. Бернард був четвертою дитиною з дев'яти у великій родині священнослужителя з клану Монтгомері.
У 1889 році Г. Монтгомері перевели єпископом дієцезії на далеку Тасманію. Батько часто перебував по церковних справах у сільській місцевості, і зрідка був відсутній по декілька місяців, а мати лупцювала дітей з кожного приводу й майже не переймалась їхнім вихованням. Через це вихованням дітей зайнялись замовлені з метрополії гувернантки. З роками, навіть коли Б. Монтгомері став знаменитістю в Англії, він ніколи не забував, як мати поводилась із ним та його сестрами й братами у дитинстві й забороняв будь-які контакти свого сина Девіда з матір'ю, а коли вона померла в 1949 році відмовився відвідати її похоронBierman, John; Smith, Colin (2002). Alamein: War without hate. Penguin Group. pp. 223—230. ISBN 0-670-91109-7..
У 1901 році, коли сім'я повернулася до Лондона, маленький Бернард поступив до школи Святого Павла і виявився серед ізгоїв, тому що, за його визнанням, майже нічого не знав і не вмів поводитися. Але в міру дорослішання він зумів переломити характер, усвідомив необхідність навчання і вже двадцятирічним цілком усвідомлено і з твердими намірами вирушив на навчання до Королівського військового коледжу в Сандгерсті.
У 1908 році Бернард закінчив військове училище в Сандгерсті, з якого його мало не виключили за постійні бійки з іншими курсантами та систематичні порушення військової дисципліни.
Початок військової служби У вересні 1908 року після випуску з військової академії з присвоєнням військового звання другий лейтенант, Бернард Монтгомері отримав призначення до 1-го батальйону . Згодом він відбув для проходження служби до Британської Індії, де в 1910 році отримав звання лейтенант. У 1912 році повернувся до Англії, де служив ад'ютантом 1-го батальйону у своєму полку в Кенті.
Перша світова У серпні 1914 року з початком Першої світової війни лейтенант Б. Монтгомері зі своїм батальйоном, який входив до складу 10-ї бригади 4-ї дивізії, був переправлений до Північної Франції й майже відразу вступив у бойові дії на Західному фронтові.
26—27 серпня частина билась у бою біля Ле-Като, у тому бою взвод майже повністю загинув, а самого Монтгомері кілька днів лічили зниклим безвісти. Далі 1-й батальйон вів ар'єргардні бої в ході Великого відступу союзних військ та «бігу до моря» на шляху від Монса.
13 жовтня 1914 року поблизу населеного пункту Метеран, неподалік від франко-бельгійського кордону, під час проведення контратаки, молодого офіцера двічі поранив ворожий снайпер; однією кулею він влучив у праву легеню, а другою уразив Монтгомері в коліно. Поранення було настільки важким, що йому вже викопали могилу, але Бернард Монтгомері вижив. У грудні Монтогомері нагородили орденом «За видатні заслуги». Після тривалого лікування в шпиталі в Англії, на початку 1915 року його призначили виконуючим обов'язки начальника штабу до 112-ї піхотної бригади, а згодом до 104-ї піхотної бригади в Ланкаширі, де він займався підготовкою резервів для регулярних військ на фронті.
На початку 1916 року Б. Монтгомері повернувся на Західний фронт і служив офіцером 33-ї піхотної дивізії в битві на Соммі. У квітні-травні 1917 року взяв участь у битві біля Аррасу. У липні того ж року призначений до штабу 9-го корпусу 2-ї армії генерала Г. Пламера. Надалі брав участь штабним офіцером у боях на Лисі, Шемі де Дамс. Війну Монтгомері закінчив офіцером Генерального штабу 1 рангу та виконував обов'язки начальника штабу 47-ї (2-ї Лондонської) піхотної дивізії з присвоєнням тимчасового звання підполковник.
Інтербеллум
1920-ти Після завершення Великої війни, Бернард Монтгомері залишився на військовій службі, командував 17-м батальйоном Королівських фузилерів«No. 31585». The London Gazette (Supplement). 3 October 1919. p. 12398., який дислокувався у складі Британської армії на Рейні. У листопаді 1919 отримав військове звання капітан«No. 31799». The London Gazette (Supplement). 27 February 1920. p. 2406..
В Англії він поступив до Штабного коледжу в Камберлі, який закінчив у січні 1921 року й отримав призначення старшим офіцером штабу 17-ї піхотної бригади в ірландському графстві Корк«No. 32207». The London Gazette (Supplement). 26 January 1921. p. 760.. Тут Монтгомері довелось взяти участь у антипартизанських бойових діях проти ірландських повстанців у ході тамтешньої війни за незалежністьHeathcote, Tony (1999). The British Field Marshals 1736—1997. Barnsley, UK: Pen & Sword. ISBN 0-85052-696-5., р.214.
У травні 1923 року Монтгомері переведений до 49-ї Вестрайдінгської піхотної дивізії Територіальної армії. 1925 він повернувся до рідного Королівського Ворвикширського полку командиром роти та в липні 1925 року став майором«No. 33083». The London Gazette. 11 September 1925. p. 5972.. З січня 1926 до січня 1929 проходив службу на посаді помічника асистента генерал-ад'ютанта Штабного коледжу в Камберлі, з присвоєнням тимчасового звання підполковник.
У 1927 році Бернард Монтгомері одружився з Елізабет Карвер, вдовою Освальда Карвера, олімпійського призера з академічного веслування Літніх Ігор 1908 року, який загинув під час Дарданельської операції в Першій світовій, та рідною сестрою майбутнього генерала сера Персі Гобарта. Вдова мала двох синів від першого шлюбу, а їхній син, Девід, народився у серпні 1928 року.
У 1937 році, коли Монтгомері був вже в чині бригадира, його родина відпочивала на курорті в Сомерсеті й Бетті укусила якась комаха. Від укусу розвинувся сепсис, ногу ампутували й незабаром вона померла. Втрата коханої дружини важко потрясла 50-річного Бернарда й після похорон Бетті він поринув з головою в роботу, повністю присвятивши себе військовій справі.
1930-ти У 1931 році Б. Монтомері призначений командиром рідного 1-го батальйону Королівського Ворикширського полку, і він продовжив службу в Палестині й Британській Індії. У червні 1934 йому присвоєне звання полковник і незабаром став військовим радником Штабного коледжу Індійської армії (сучасний Командно-штабний коледж армії Пакистану) у Кветті, Британська Індія.
У червні 1937 року по завершенні відрядження, він повернувся до Британії та прийняв під своє командування 9-ту піхотну бригади з одночасним присвоєнням тимчасового військового звання бригадир.
У 1938 році Монтгомері організував демонстраційні навчання з амфібійної висадки військ на морське узбережжя, чим приємно вразив командувача Південного командування генерала сера Арчибальда Вейвелла. 14 жовтня 1938 року Б. Монтгомері призначили командиром 8-ї піхотної дивізії, що дислокувалась у Палестині з присвоєнням звання генерал-майор. На цій посаді йому довелось взяти участь у придушенні Арабського повстання, а напередодні Другої світової війни, у липні 1939 року, він повернувся до Великої Британії командиром 3-ї Залізної піхотної дивізії.
Друга світова війна
Західна Європа На момент нападу Німеччини на Польщу та оголошення Великою Британією й Францією війни агресору, генерал-майор Б. Монтгомері командував 3-ю піхотною дивізією, яка у складі Британських експедиційних сил призначалась для перекидання до Франції. Дивізія була частково відмобілізована і, як не старався командир дивізії підготувати ввірене йому з'єднання до перекидання на континент, зробити це повною мірою, за його визнанням, не вдалося. Переправлявся він через Ла-Манш з гіркими передчуттями.
30 вересня 1939 року 3-тя дивізія висадилась у Франції й під командуванням Монтгомері захищала бельгійське місто Лувен. З початку широкомасштабного вторгнення вермахту з 10 травня 1940 року до Нижніх країн та Франції, дивізія оборонялася, поки не надійшов загальний наказ на відступ військ союзників. З'єднання Монтгомері відступали до річки Дейле, потім стались драматичні події у Дюнкерка, в районі якого 10 англійських, 18 французьких і 12 бельгійських дивізій були блоковані гітлерівцями і зазнали інтенсивних бомбардувань. Тоді понад 330 тисяч британців, французів і бельгійців вдалося евакуювати до Британії, але вся техніка була кинута напризволяще на південному березі протоки Па-де-Кале. Генерал Монтгомері під час тих подій, які багато істориків вважають ганебними, продемонстрував велику витримку і самовладання. Саме йому доручили командувати ар'єргардом союзних військ, що зазнали нищівної поразки і він залишав Дюнкерк одним з останніх.
Завдяки вмілому керівництву з'єднанням 3-тя дивізія вийшла з кривавої битви з мінімальними втратами й її командира призначили командувати II-м корпусом.
Після свого повернення до Англії, генерал Монтгомері накинувся на Воєнний офіс з критикою дії вищих воєначальників Британського експедиційного корпусу. Така поведінка неабияк дратувала керівництво британської армії, тому дуже скоро Б. Монгомері понизили у посаді та повернули командувати 3-ю дивізію знову. Не дивно, але немаловажний фактор, що його дивізія на той час були єдиною у всій Британській імперії повністю оснащеною та боєготовою; у той час, як більшість озброєння та техніки дісталась противникуMontgomery, Bernard Law (1958). The Memoirs of Field Marshal Montgomery. Cleveland: The World Publishing Company..
Незабаром командиру 3-ї дивізії надійшов наказ на підготовку до вторгнення до Португальських Азорських островів. Монтгомері негайно ініціював роботу з оперативного планування вторгнення, підготували повномасштабний макет островів та розпочали підготовку штабів до проведення десантної операції. Однак, задум висадки на Азори був скасований та перенацілений на португальські острови Кабо-Верде. І цим планом не судилося реалізуватись, наступним планом, що опрацьовувався літом 1940 року були плани висадки морського десанту на Ірландію з метою захоплення Корка, Кова та прилеглих території. У липні того ж року, генерала призначили командувати 5-м корпусом Південного командування, який мав головним завданням оборону Гемпшира та Дорсета.
У квітні 1941 року генерал Монтгомері призначений командиром 12-го корпусу, відповідального за берегову оборону Кента. За час керівництва армійським корпусом його командир встановив жорсткий режим роботи підпорядкованих частин і з'єднань, невід'ємно пов'язаний із заходами оперативної та бойового підготовки військ, а також інтенсивних фізичних тренувань як солдатів, так і офіцерів. Він був дуже жорстоким по відношенню до офіцерів, які за рівнем своєї підготовки не відповідали на думку генерала критеріям бойового командира, особливо в умовах війни.