Валуєвський циркуляр 30 липня (18 липня за старим стилем) 1863 року — таємне розпорядження міністра внутрішніх справ Російської імперії Петра Валуєва до територіальних цензурних комітетів, в якому наказувалося призупинити видання значної частини книг, написаних «малоросійською», тобто українською мовою. Згідно з указом заборонялась публікація релігійних, навчальних і освітніх книг, однак дозволялась публікація художньої літератури.

Мотивом до видання циркуляру стали підозри царської влади, що публікації книг українською мовою стимулюють зростання сепаратистських, пропольських та антицарських настроїв.

Дію Валуєвського циркуляра було закріплено і розширено шляхом видання імператором Олександром II Емського указу 1876 року, згідно з яким видання творів українською мовою заборонялося практично повністю.

Валуєвський циркуляр вважається одним із яскравих виявів шовіністичної політики російського самодержавства, спрямованої на посилення русифікації, національного, духовного й політичного гноблення українського народу.

Передумови Після остаточного знищення царатом української державності (ліквідація гетьманського правління, зруйнування Запорізької Січі, самостійності правової системи в Україні, запровадження загальноросійського адміністративно-територіального устрою тощо) Валуєвський циркуляр засвідчив колоніальне політичне становище України. Почавши з утисків щодо української культури (підпорядкування української церкви московському патріархатові, фактична заборона українського книгодрукування, сприяння занепаду Києво-Могилянської академії та ін.), самодержавна Російська імперія Валуєвським циркуляром продовжила політику зросійщення і репресій, фактично поставивши українську літературу поза закономСтаття «Валуєвський циркуляр 1863» Юридична енциклопедія: В 6 т. /Редкол.: Ю70 Ю. С. Шемшученко (голова редкол.) та ін. — К.: «Укр. енцикл.», 1998. ISBN 966-7492-00-1.

Створення Окремі дослідники вважають, що чи не головним каталізатором появи циркуляру стали переклади на українську мову чотирьох Євангелій, надіслані на розгляд Святійшого Синоду для отримання дозволу на друк відставним інспектором Ніжинського ліцею Пилипом Морачевським. Щоб не допустити друку перекладів, до III Отделєнія «звернулись» аноніми, які назвалися представниками «киевского духовенства». В тексті анонімки йшлося про небезпеку допущення до друку українського перекладу Євангелія. З тексту нібито випливає, що її автори допускають можливість схвалення Синодом українського перекладу та протестують проти цього .

Дослідники звертають увагу, що аноніми звернулись до охранки, а не до Синоду і припускають, що ініціатором звернення був київський генерал-губернатор Микола Анненков, оскільки його власноручне звернення до шефа жандармів князя Василя Долгорукого за змістом стовідсотково збігається з текстом анонімки: «Добившись перекладу малоросійським наріччям Святого Письма, прихильники малоросійської партії досягнуть, так би мовити, визнання самостійності малоросійської мови, й тоді, звичайно, на цьому не зупиняться та, спираючись на окремішність мови, заявлятимуть претензії на автономію Малоросії».

Вже 27 березня 1863 року Долгоруков поінформував про справу царя Олександра ІІ, який розпорядився «розібратися» з ситуацією навколо перекладу. Внаслідок резолюції царя від 27 березня Василь Долгоруков листом від 4 квітня поінформував Петра Валуєва про справу українофілів, додавши листа Миколи Анненкова. Про те, що він «совершенно разделяет мнение» київського генерал-губернатора, Валуєв повідомив Долгорукова в листі від 17 червня.

Через декілька днів П. Валуєв отримав незалежно від III відділення, через підзвітне йому цензурне відомство, новий документ з українського питання, який перегукувався з листом М. Аннєнкова й, цілком імовірно, був ним інспірований. 27 червня голова київського цензурного комітету Орест Новицький надіслав міністру внутрішніх справ листа, складеного на основі записки цензора того ж комітету Лазова, в якому повідомляв, що до його відомства надійшов рукопис «Притчі Господа нашого Іісуса Христа на українській мові розказані», і висловлював сумнів щодо потрібності такого видання. Новицький стверджував, що учням-українцям не потрібно читати Євангеліє українською.

В поданні Новицький висловив тривогу щодо збільшення числа українських видань на початку 1860-х рр. і щодо загрози «відокремлення малоросійської народності». Він також зауважував, що «позиція цензора за розгляду схожих рукописів [для народу] більш ускладнюється, бо в них сама мета гідна осуду, а зміст і вміст, зазвичай, не має нічого забороненого». Він також стверджував, що за українським національним рухом стоять поляки.

Всі цитовані фрази, в тому числі відома «Жодної особливої малоросійської мови не було, немає й бути не може», без змін перейшли до тексту Валуєвського циркуляра.

Отримавши подання, Валуєв розпорядився підготувати листа на ім'я російського царя Олександра II. Звертаючись до царя стосовно українських видань, міністр переказав текст подання Новицького. Також він звернув увагу царя на те, що якщо раніше творами українською мовою цікавилися лише освічені класи України, то останнім часом вони почали поширюватися й серед малоосвічених верств. Валуєв пропонував розглянути питання про видання українських книг для народу спільно з міністром народної освіти, оберпрокурором Св. Синоду і шефом жандармів. Ще до початку обговорення міністр Валуєв через імперське цензурне відомство тимчасово зупинив друк україномовної навчальної та релігійної літератури, можна було друкувати лише художню літературу. Олександр II наклав позитивну резолюцію.

Спроби опору За кілька днів до підписання циркуляру Микола Костомаров виступив у газеті «День» із спростуванням вигадок про солідарність українофілів з поляками. Він намагався також звести справу лише до намірів викладання українською мовою в початковій школі. Цей виступ, як і аудієнція українофілів у міністра внутрішніх справ Пьотра Валуєва, якогось результату не мав. Валуєв у своєму щоденнику 28 липня 1863 року лише цинічно-принизливо зазначив: «28 липня [1863 року]. Вранці в обід. Потім були у мене кілька осіб, в тому числі [Микола] Костомаров, який сильно стурбований призупиненням популярних видань на хохляцькому наріччі [у зв'язку з прийняттям Валуєвського циркуляра]. М'яко, але прямо і категорично об'явив йому, що вжитий захід лишається незмінним»Дневник П. А. Валуева.: Т.1 Москва: Издательство Академии Наук СССР. 1961. С.239 (переклад українською: Ольга Гончар. Микола Костомаров: постать історика на тлі епохи. Київ: НАН України. Інститут історії України. 2017. 274 стор.: 157)

Запровадження 12 липня циркуляр був схвалений імператором Олександром ІІ та 18 липня розісланий П. Валуєвим для виконання Київському, Віленському, Ризькому, Одеському і Петербурзькому цензурним комітетам, а також окремим цензорам у Казані та Дерпті. Відтоді цензори часто забороняли видання будь-яких українських книг, так що вже через 8 років, за висловом історика Миколи Костомарова, українська література в кордонах Російської імперії фактично припинила своє існування.

Оберпрокурор Синоду і шеф жандармів підтримали циркуляр, лист останнього містив лише одну фразу: «Я в друкуванні книг малоросійською мовою, призначених для простолюду, не знаходжу ані користі, ані необхідності».

Наслідки Гальмівний ефект Валуєвського циркуляра для українців був відчутним. Якщо в 1860—1863 рр. друком з'явилося 114 назв книжок українською мовою, то у 1864—1869 рр. це число зменшилося до 24 назв.

Циркуляр був ударом по усьому загалу українофілів, однак за його рядками дослідники «розпізнають» й декілька конкретних імен. Це Володимир Антонович (лідер руху хлопоманів), Микола Костомаров (організовував видання дешевих книг українською мовою для народу) та Пилип Морачевський (подав на розгляд переклад Нового Заповіту). Кожен з них кинув свій виклик Російській імперії, і Циркуляр 1863 року історики називають спробою її самозахисту та ознакою її слабкості. Дослідники вважають найнебезпечнішою на той час для імперії справу, зроблену Морачевським, адже переклад Євангелія живою українською мовою у випадку його широкого поширення, сприяв би зростанню української національної самосвідомості в селянському середовищі.

В Україні перестали діяти недільні школи, послабилась праця в громадах, частина членів яких була заарештована й заслана, як, наприклад, Олександр Кониський та Павло Чубинський, в північні губернії Російської імперії, а частина під впливом публічних обвинувачень українофілів у сепаратизмі та поліційних утисків відійшла від громадської роботи.

Валуєвський циркуляр, який не просто зберіг свою силу протягом довгого часу, але й фактично визначив підхід Російської імперії до українського питання до кінця століття й набув свого розвитку в Емському указі 1876 р., мав дуже негативні наслідки для російсько-українських взаємин. Він також сприяв відтоку українських активістів із Російської імперії до Галичини, що вплинуло на підсумок боротьби проросійської й антиросійської орієнтацій у середовищі галицьких русинів і невдовзі перетворило Галичину на український культурний П'ємонтHimka J.-P. The Construction of Nationality in Galician Rus’: Icarian Flights in Almost All Directions. Доповідь на III конгресі МАУ. Харків, 1996.

У підсумку російська влада фактично підтримала зусилля українських націоналістів у справі переведення мовного питання зі сфери прагматики у сферу символічних цінностей. Дослідники вважають, що орієнтація влади на «французьку» модель тотальної асиміляції українців не виправдала себе, тому як вимушений заборонний захід виник Валуєвський циркуляр, який може слугувати своєрідним символом недостатньо продуманої, непослідовної й суперечливої політики.

Деякі дослідники вважають, що Валуєв передбачав тимчасову дію циркуляру, але заборона розтяглася на довгі роки, а, головне, логіка політики російської імперської влади не передбачала будь-яких поступок українству. Циркуляр міг мати коротку історію лише в тому випадку, коли б остаточно знищив українофільство, але так не сталося.

Скасування Скасування циркуляру вдалося домогтися українцям завдяки революції 1905—1907 рр. В березні 1905 р. Імператорська Санкт-Петербурзька Академія наук надіслала урядові доповідь, де стверджувалось, що українська мова є самостійною слов'янською мовою, і рекомендувалось скасувати антиукраїнські акти Валуєвський циркуляр та Емський указ. Фактичне скасування відбулося завдяки Маніфесту 17 жовтня 1905.

3 кінця 1905 р. почали з'являтись українські періодичні видання. У 1906 р. у Києві, Харкові, Одесі, Катеринославі, Лубнах та інших містах України, а також у Петербурзі та Москві виходило 18 українських газет і журналів.

Текст Валуєвського циркуляра

Див. також Емський указ Хронологія утисків української мови Заборона литовського друку Русифікація України Юзефович Михайло Володимирович Загальноросійська ідея

Виноски

Примітки

Посилання

М. М. Климчук. Валуєвський циркуляр //

Циркуляр міністра внутрішніх справ П. А. Валуєва У Торонто обговорили Валуєвський циркуляр

Література Франко З. Т. Валуєвський циркуляр 1863 // Українська мова: Енциклопедія / Редкол.: В. М. Русанівський, О. О. Тараненко та ін. — 2-е вид. випр. і доп. — : Українська енциклопедія, 2004. — С. 62. — 824 с. — ISBN 966-7492-19-2. Валуєвський циркуляр // Мала енциклопедія етнодержавознавства / Інститут держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, Упорядник Ю. І. Римаренко та ін. — Київ: «Генеза», «Довіра», 1996. — С. 173. — ISBN 966-507-016-9; ISBN 966-504-001-4. Валуєвський циркуляр // Ю. Поліщук. Валуєвський циркуляр // Політична енциклопедія. Редкол.: Ю. Левенець (голова), Ю. Шаповал (заст. голови) та ін. — К.: Парламентське видавництво, 2011. — с.84—85. — ISBN 978-966-611-818-2.