Давньогрецька релігія

Під давньогрецькою релігією розуміється система вірувань і практик, які сформувалася в грецьких державах у IX —VIII ст. до н. е. та проіснували до IV ст. н. е. Релігія давніх греків була політеїстичною, їй властиві фаталізм і антропоморфні зображення божеств, розвинений культ героїв-напівбогів. Здійснила великий вплив на давньоримську релігію та культуру всіх європейських народів.

Історія

Походження У бронзову добу мінойці та мікенці були двома головними силами на торговій та політичній арені Середземномор'я та Близького Сходу. Після катастрофи бронзової доби впродовж близько 1200—1150 років до н. е. відбувся занепад мікенської цивілізації, що населяла материкову Грецію, та зникнення її писемності. Причини занепаду були комплексні: зміна клімату, низька врожайність, внутрішня ворожнеча та вторгнення еллінів. Місцеве населення зменшилося на майже 90 %, сповільнилася торгівля і втрачені міста з їх культурними досягненнями не вдавалося відновити. Так звана циклопічна архітектура стала вважатися творінням не людей, а велетнів циклопів.

Давньогрецька релігія виникла в результаті змішання релігії еллінів з релігією місцевих жителів, яких вони називали пеласгами. Внесок у формування давньогрецької релігії також здійснили вірування мінойців з острова Крит. Боги еллінів стали вважатися верховними, а місцевим богам і богиням було відведено другорядні ролі. Богині пеласгів стали уявлятися дружинами еллінських богів. Верховний бог еллінів Зевс (інший варіант імені — Діас) був ототожнений з верховним богом критян. Щоб узаконити його верховенство, Зевсу приписувалися стосунки з різними місцевими богинями. Верховна богиня Аргосу, Гера, стала його офіційною дружиною. Героїв мікенської міфології, зокрема Одіссея, елліни присвоїли собі, створивши власний засновницький міф.

Пеласгійську та грецьку частини релігії греків подекуди можна розділити, але деякі вчені вважають, що будь-яке вірування, пов'язане з родючістю, має бути пеласгійським, оскільки пеласги були землеробами, а елліни в час свого прибуття на Пелопоннес — кочовими скотарями.

Архаїчний період Архаїчний період розпочався близько 800 року до н. е. та пов'язаний з переходом влади в полісах до тиранів — монархів, чия влада не була спадковою. До VI ст. до н. е. пеласгійську обрядовість витіснила еллінська. Зокрема, було заборонено принесення в жертву богам людей. Як реакція на активне насадження еллінських культів, виникли втаємничені Елевсинські містерії, прихильники яких вірили в можливість отримати радісніше посмертне життя, ніж пропонувала еллінська міфологія.

За архаїчного періоду дерев'яні храми змінилися на кам'яні. Герайон в Олімпії, побудований близько 600 року до н. е. був першим храмом, який мав кам'яний стилобат і нижній ряд стін, але колони все ще були дерев'яні. Коркірський Артемісій був першим грецьким храмом, який мав кам'яний антаблемент, а храм Аполлона у Сіракузах став найдовше діючим безперервно храмом. Скульптури цього часу симетричні та усміхнені, схожі позами на єгипетські.

Саме в архаїчний період були засновані чотири головні священні гри Греції: Олімпійські ігри, Дельфійські, Істмійські та Немейські. Поява грецького письма зробила можливими записи поем «Іліада» та «Одіссея», що містять важливі свідчення релігійних уявлень давніх греків.

Архаїчний період завершився приблизно в 480 році до н. е., коли перси пограбували Афіни.

Класичний період

Поразка персів у завоюванні Пелопоннесу поклала початок політичному, економічному та культурному домінуванню Афін. У 507 році до н. е. афінський вельможа Клісфен скинув афінського тирана Гіппія і розробив нову систему громадянського самоврядування — демократію. Його наступник Перікл фінансував відновлення Афін після воєн проти персів, будівництво храму Парфенона на честь богині Афіни та храмів іншим божествам.

На кінець V ст. до н. е. припав початок розквіту архітектури, будівництво великих храмів і статуй релігійних персонажів. Скульптура досягнула високого рівня реалізму та виразності, їй стали властиві різноманітні пози та вирази облич; однак, вони характеризувалися стриманістю. За класичної Греції скульптори перестали бути анонімними. Відомі такі майстри, як Поліклет, Фідій, Пракситель і Лісіпп.

Свята, переважно аграрного походження, мали сезонний характер, часто проводилися в повний місяць і передбачали жертвопринесення. Поряд з Олімпійськими богами в народі вшановувалися місцеві малі боги (як-от Пан) і духи (наприклад, німфи, дріади, нереїди) й чудовиська (сатири, кентаври).

Завершення епохи класичної античності пов'язане з Пелопоннеською війною (431—404 рр. до н. е.), що велася між Делоським союзом, який очолювали Афіни, та Пелопоннеським союзом, очолюваним Спартою. В ході конфлікту порушувалися численні релігійні та культурні табу. Війна завершилася поразкою Афін і перетворенням Спарти на безумовного гегемона на Пелопоннеському півострові.

Елліністичний період

У період розквіту полісів грецька релігія поширювалася шляхом заснування нових полісів. Після піднесення Македонії й того, як Александр Македонський почав активну експансію, внаслідок якої постали нові царства з насадженою грецькою культурою, посилився культ божеств, не пов'язаних з конкретними місцями. Також процвітали містичні культи, що пропонували краще посмертне життя, як культ Кібели, Ісіди та Серапіса. Поширилися культи правителів, яким почали поклонятися поряд з богами. Першим прикладом був Лісандр, який захопив острів Самос у афінян у 404 р. до н. е. На вимогу Александра Македонського, грецькі міста в 324—323 рр. до н. е. визнали його богом. Нащадки Александра запровадили власні культи.

На елліністичний період припав пік розвитку релігійної архітектури, в скульптурі утвердився реалізм та емоційність. Скульптурним зображенням став властивий динамізм, зображення постатей у різноманітних позах, які фіксують мить руху. Рівня майстерності грецьких скульпторів елліністичного періоди не вдавалося досягнути аж до італійського Відродження. За межами Греції, але в грецькому стилі, було зведено такі святині, як храм Аполлона в Дідімі (сучасна Туреччина), храм Мітри у Ґарні (Вірменія).

Починаючи з V ст. до н. е. уявлення про божеств почали критикуватися митцями та філософами. Зокрема їх вже не влаштовували надто людиноподібні божества, чия аморальна поведінка в міфах не дозволяла розглядати божеств як ідеали.

Римський період

Римська республіка, а потім імперія, дозволяла на підкорених територіях місцеві релігії, якщо вони узгоджувалися з римською релігією. Захоплення нових земель сприяло тому, що культи й вірування поширювалися далеко за первісний ареал. Після завоювання Греції римлянами, що закінчилося в 146 році до н. е., там почалися гоніння на ті культи, що дозволяли представникам різних статей і верств збиратися разом на рівних правах. Прихильники Вакха (грецького Діоніса) та Ісіди жорстоко переслідувалися. Хоча вони не були заборонені цілком, римська влада вимагала припинити відвідування зібрань. 186 року до н. е. частину послідовників культу на підконтрольних Риму територіях стратили. В Греції деякі нові божества, як Бендіда та Ісіда, віталися, тоді як культи інших, як Сабазія та Адоніса, зневажалися.

Римляни ототожнювали своїх божеств із грецькими, вважаючи, що це ті самі божества, лише з іншими іменами (Зевс — Юпітер, Афродіта — Венера, Арес — Марс і т. д.). Як і в греків, основу пантеону складали 12 богів, хоча їх перелік у римський період міг різнитися. Наприклад, Діоніса могла замінювати Гестія (в римлян Веста). Але в римській релігії було і багато другорядних божеств, особливо пов'язаних із землеробством, які не відповідали грецькому пантеону й керували дрібними аспектами життя (наприклад, Субрунцинатор відповідав за прополювання від бур'янів). Цицерон стверджував, що римляни дуже побожні: «в нашому шануванні богів ми набагато перевершуємо інші народи». Обоження еллінських правителів перейняли римляни, в яких довічний диктатор Юлій Цезар і наступні імператори величалися як боги.

Греки дуже рано познайомилися з християнством. Античні письменники та філософи ототожнювали єврейського та християнського Бога з різними язичницькими богами, включаючи Діоніса, Осіріса, Сатурна та «невідомого бога». Поширення християнства пов'язується з апостолами Павлом, Андрієм, Іваном і їхніми послідовниками Титом, Філіпом і Лукою. Про розповсюдження нової релігії відомо з символіки на похованнях, лампадках і оздоблення будівель, які могли слугувати церквами. Популярності християнства та інших східних релігій сприяло несприйняття заполітизованості язичництва під час римського панування. Імператорів вимагалося визнавати богами та справляти їм почесті по всій імперії; оракули давали пророцтва на замовлення. При цьому різноманітне релігійне життя в провінціях не врегульовувалося яким-небудь загальним державним органом і лишалося на розсуд місцевих жерців.

Спершу проповідування для язичників не схвалювалося всіма християнами одностайно (значна частина вважала, що християнами можуть стати лише євреї). Але перемогла думка, що для переходу в християнство достатньо прийняти його віровчення. Крім того, автори християнських євангелій писали їх грецькою мовою койне, відомою по всій імперії.

Наприкінці II ст. ранні апостольські єпископати перетворилися на митрополії у містах: Салоніки, Коринф, Нікополь, Філіппи та Афіни. До IV ст. майже весь Балканський півострів (а отже і вся Греція) становив Екзархат Ілліріка. Імператор Децій (правління 249—251 років) встановив вимогу вести письмовий облік жертвопринесень язичницьким богам, що призвело до гонінь на християн і представників інших релігій, які відмовлялися це робити. Маніхейство, що виникло наприкінці III ст., намагалося поєднати елементи давньогрецького язичництва з християнством та іншими популярними релігіями Римської імперії.

У 313 році імператор Костянтин Великий, який перейшов у християнство, видав Міланський едикт, який закріплював свободу віросповідання і традиційне язичництво втрачало перевагу над іншими релігіями. Храми язичницьких богів було перероблено під церкви. Найімовірніше, християни вважали, що, перейнявши щось знайоме та вже пов'язане з релігією, язичників буде легше навернути в християнство. Римський імператор Феодосій I та його наступники заборонили язичництво в Римській імперії в 391 році. Найбільший храм Парфенон почав діяти як церква з 500 року й лишався нею по 1450 рік.

Спадок Попри зникнення давньогрецької релігії як самостійної системи вірувань і обрядів, її міфологія лишился популярною. Розповіді про божеств і героїв перестали розумітися буквально, але почали сприйматися як алегоричні оповіді про людські цінності.

Елліністичне сакральне мистецтво та архітектура залишилися основою християнської та єврейської іконографії та архітектури до наших днів. Багато персонажів і легенд, пов'язаних з елліністичними божествами, збереглися в народній літературі та агіографії. Основні форми поклоніння в юдаїзмі та християнстві зазнали сильного впливу елліністичної обрядовості в період свого становлення. Багато елементів античності вплинули на стилі та мотиви мистецтва Середньовіччя. Сюжети ілюстрованих рукописів, гобеленів і скульптур часто включали греко-римських богів, сцени з творів Гомера, подвиги Александра Македонського і Юлія Цезаря. Грецьке мистецтво сформувало класицизм — естетичний напрям і художній стиль, оснований на мистецтві Стародавньої Греції та Риму.

Такі відомі картини, як «Народження Венери» Сандро Боттічеллі, «Скутий Прометей» Пітера Рубенса та «Падіння Ікара» Пітера Брейгеля Старшого, натхненні грецькою міфологією. «Іліада» та «Одіссея» стали взірцями для пізніших європейських епосів. Змагання, приурочені до релігійних свят, зробилися основою спортивних змагань.