Давньори́мська релі́гія — система вірувань і звичаїв мешканців Апеннінського півострова та пізніше Римської республіки й імперії, що існували з давніх часів до пізньої античності перед прийняттям християнства.

Основи Давньоримська релігія базувалася на ідеї, що для добробуту потрібно отримати прихильність богів. Кожна дія в природі чи людському житті мала свого бога-покровителя. Протягом багатьох століть їхня прихильність уявлялася наслідком правильного виконання ритуалів, вживання імен і титулів богів. Боги були більше уособленнями соціальних цінностей, аніж фундаментальних законів природи. Міфологія більше уваги приділяла не походженню світу і його явищ, а походженню Римської держави.

Римський пантеон очолював Юпітер, багато богів були запозиченнями з грецької релігії, отримавши інші імена та зміщені функції. Серед таких пар грецьких-римських богів: Арес — Марс, Гера — Юнона, Афіна — Мінерва, Гефест — Вулкан, Діана — Артеміда. Поряд з ними були місцеві божества, як Квірін, та численні дрібні божества й духи. Часто боги мали уособлення своїх окремих якостей, які могли вшановуватися як окремі персонажі. Наприклад, Вікторія — уособлення Юпітера-Віктора (Юпітера-Переможця). Існував ряд другорядних богів і богинь, таких як Немезида та фурії — богині помсти; Купідон — бог кохання; Пакс — бог миру. Римська релігія визнавала реальність богів іноземних народів і вважалося, що при завоюванні інших держав, з місцевими богами треба підтримувати приязні стосунки. На практиці, однак, не всі іноземні чи нові релігії схвалювалися, якщо їхній влив виявлявся надто великим.

Римський церемоніал був дуже детальним і консервативним. Навіть на пізніх етапах свого розвитку давньоримська релігія містила багато архаїчних елементів. Це відрізняє її від більш абстрактної давньогрецької релігії, де мораль, «внутрішній світ» людини були вагоміші за ритуали. Поки образотворчість греків не почала впливати на жителів Апеннінського півострова, вони мало зображали своїх божеств у людиноподібній формі та мали слабко розвинену міфологію. Римська релігія фактично не передбачала віросповідання. Людина могла мати будь-які переконання щодо божеств; головним було формально дотримуватися їхнього культу. Емоційність при релігійних церемоніях і прояви фанатизму не схвалювалися. Ставлення до релігії у римлян було загалом більш практичним, як до засобу досягнення особистого добробуту.

Об'єктами поклоніння слугували як природні об'єкти (джерела, ліси, камені), такі і рукотворні (зброя, стародавні знаряддя), особливо незвичайного вигляду чи загадкового походження. Храми слугували для принесення жертв, а інші форми вшанування богів були більш приватними.

Реконструювати історію та еволюцію римської релігії складно. Такі римські діячі, як Варрон і Веррій Флакк, писали через сотні років після заснування Риму. Самі римляни вели своє походження від Енея, чиїми нащадками були брати Ромул і Рем. Ромул вважався засновником міста Рима.

Історія

Виникнення, етруські та грецькі впливи Корінний релігійний субстрат Апеннінського півострова характеризувався анімістичними релігійними віруваннями та культом родючості, в якому домінувала богиня-мати.

На початку I тисячоліття до н. е. (традиційно датою заснування Риму вважається 753 рік до н. е.) латинські та сабінські пастухи й землероби прийшли з Альбанських та Сабінських гір. Їхні громади об'єдналися близько 620 року до н. е., і близько 575 року до н. е. Римський форум став місцем їхніх зустрічей та ринком. Об'єднання латинських і сабінських сіл у Рим збіглося з періодом (або відбулося невдовзі після), коли територія опинилася під контролем принаймні однієї з етруських династії (Тарквініїв). Етруська культура значною мірою зазнала грецького впливу через такі колонії, як Куми. Етруски мали розвинені уявлення про посмертне існування, що виражалося в їхніх пишних похованнях. Вони вірили, що померлих потрібно задобрювати, щоб вони не поверталися до світу живих і не шкодили. Але більший вплив на римлян мали різноманітні етруські традиції ворожіння у спробах дізнатися майбутнє. Велике святилище Капітолійської тріади — Юпітера, Юнони та Мінерви, мало помітний влив етруської архітектури. Від етрусків римляни запозичили зображення богів у людській подобі, що сприяло подальшому розвитку міфології, де грецька основа поєднувалася з місцевими патріотичними деталями. Рим завдячував етруським царям і своїм релігійним календарем, включно з назвами деяких місяців.

Головними богами в той час були Юпітер, Марс і Квірін. Юпітер вважався верховним богом, що керував погодою і блискавками. Марса первісно уявляли захисником господарства, потім він став богом війни та батьком Ромула — засновника Риму. Квірін ймовірно був спершу покровителем села Квірінал. Пізніше вважали, що ним став Ромул, коли піднявся на небо. До давніх римських богів належать також Веста, богиня домашнього вогнища, та Янус, бог дверей, початків і кінців. Їхній культ був спершу більш приватним, а з розвитком держави став офіційнішим і їх уже приписувалася більша влада. Культ Вести, який справляли її жриці весталки, тримався впродовж усієї римської античності. Іншими важливими божествами були Діана та Фортуна. Діана спершу ототожнювалася з грецькою Артемідою, богинею полювання. Фортуна спочатку опікувалася врожаєм, а потім стала богинею удачі. Серед інших богів, культ яких відомий у найдавніші часи, Вулкан і Сатурн. Перший — бог вогню, якого ототожнювали з грецьким Гефестом, а другий — бог землеробства, якого ототожнювали з Кроном, батьком Зевса. Етруські царі розпочали і, можливо, завершили найважливіший римський храм, присвячений культу Капітолійської тріади: Юпітера, Юнони (дружини Юпітера та покровительки жінок) та Мінерви (богині мудрості). Його освячення відбулося у 509 або 507 році до н. е. після вигнання етрусків. Після вигнання етрусків частину жрецьких обов'язків їхніх царів перейняв верховний жрець — священний цар.

Поряд з культом богів існував культ манів — духів предків, та більш абстрактних нуменів, які нібито впливали на добробут живих людей. Він лишився і в пізніші століття як спадок первісних анімістичних вірувань.

Римська республіка

Рим мав тісні економічні зв'язки з Кумами, звідки імпортувалося зерно. Це місто вплинуло на заснування римських храмів у грецькому стилі. Через вторгнення Ганнібала до Італії під час Другої Пунічної війни римляни стали шукати підтримки не тільки в божеств, які на той час вважалися «рідними», а й у іноземних, як Кібела чи Діоніс. Також зріс інтерес до астрології та східних релігійних практик, хоча багато з них і не схвалювалися владою. Філософія стоїцизму отримала широкий відгук у римському суспільстві, популяризувавши ідею фортуни, братерства людей і душі людини як частинки «світової душі». Хоча такі поети, як Енній, сприяли поширенню релігійності, він та комічний драматург Плавт також висміювали уявлення про традиційних римських богів. Історик Полібій, жрець-юрист Сцевола, вчений Варрон та оратор і філософ Цицерон стверджували, що важливість релігії полягає в її силі тримати натовп під контролем.

З південної Італії, внаслідок контактів із Кумами, прийшов культ Церери, храм якої відкрили у 496 році до н. е. та освятили у 493 році до н. е. Церера була давньоіталійською богинею і ототожнювалася з Деметрою, грецькою богинею зерна. Поряд з нею зріс культ Лібера (бога родючості, якого ототожнювали з Діонісом) та Лібери (його жіночого аналога). У V ст. до н. е. збудували храми Сатурна і святилище діоскурів, яким приписувалася допомога римлянам у битві проти латинян на озері Регілл. Куми також відіграли певну роль у запровадженні культу Аполлона та поширенню пов'язаних із них оракулів, але римський Аполлон був більше богом-цілителем. Афродіту запозичили під іменем Венери як богиню кохання. Їй приписувалася роль матері Енея, героя-предка римлян. Присутність фінікійців на півострові полегшила передачу східних релігійних ідей у період Республіки.

У III—I ст. до н. е. в Римі збудували великі храми: Венери та Мінерви на Авентинському пагорбі, Геркулеса в Остії, Юпітера Статора.

За Республіки повноваження священного царя та його колег послабилися Законом Дванадцяти Таблиць (близько 451—450 роки до н. е.). У міру поширення культу Вакха римський сенат визнав його небезпечним і наказав придушити в 186 році до н. е., а згодом культ перейшов у підпілля. В I ст. до н. е. по Римській республіці поширився мітраїзм.

Римська імперія

Після закінчення громадянської війни в 30 році до н. е. та встановлення імперії, Октавіан Август, прийомний син диктатора Юлія Цезаря, підіграв уявленням, що попередні лиха були спричинені нехтуванням релігійними обов'язками. Відтоді римським імператорам надавалися все більші почесті. Спершу, за грецькою традицією, як рятівникам (почесті прирівнювалися до почестей богам), а потім і самих імператорів стали визнавати за богів. Їм не молилися, але вшановували. Однак, зі зростанням монотеїстичних тенденцій, цей звичай призвів не стільки до їх ототожнення з богами, скільки до доктрини про те, що вони були обранцями надприродних сил (комітами). Імператори Діоклетіан і Максиміан з огляду на це взяли собі імена Йовій та Геркулій на честь своїх покровителів Юпітера та Геркулеса. Часто імператор просив обожнювати свого попередника, але Тиберій, Калігула, Нерон і Доміціан не удостоїлися такої честі. Калігула та Нерон вважали себе богами за життя, тоді як Доміціан вважав себе реінкарнацією Геркулеса. Римські губернатори та чиновники заохочували культ імператорів у завойованих східних провінціях, починаючи з часів Октавіана. У західних частинах імперії цей культ укорінився пізніше. Він поєднувався з культом генія імператора та уособлення Римської держави, богині Роми.

У міру розширення імперії на Балкани, в Малу Азію та в Єгипет, римська релігія поглинула багатьох богів і культів завойованих народів (Вакха, Кібели, Ісіди, Сарапіса). Вплив Греції, однак, залишався чільним. Як правило, на завойованих територіях римська влада дозволяла місцеві релігії за умови, що їхні прихильники поряд із вшануванням своїх богів вшановуватимуть імператора. Римляни міркували, що коли іноземні боги дозволили завоювати свої народи, то вони визнали верховенство римських богів і мають із ними дружні стосунки.

Багатобожжя поступово втрачало популярність, натомість зростали вірування, що Всесвітом керує єдина сила. Неоплатонізм, мітраїзм, християнство та інші монотеїстичні релігії та вчення отримували дедалі більше прихильників. Євреї, що сповідували юдаїзм, мали особливий статус. У I ст. до н. е. євреї надали Юлію Цезарю та Октавіану цінну військову допомогу. За це євреям дозволялося сплачувати єврейський храмовий податок замість звичайних римських податків, а також вільно молитися та збиратися, і вони звільнялися від обов'язку вшановувати імператора як бога. Ці привілеї існували до антиримських повстань у 66 році та руйнування римлянами Єрусалимського храму в 70 році.

З другої половини I ст. юдаїзм і виділене з нього християнство сприймалися римською владою вороже, оскільки їхні віряни заперечували божественність імператорів та відмовлялися приносити жертви римським богам. Це зрештою спричинило гоніння на християн, але молода релігія приваблювала все більше людей, оскільки проголошувала рівність усіх перед єдиним Богом. На відміну від інших монотеїстичних релігій, християнами могли ставати римські жінки та раби. В 50-60-і роки н. е. виникли численні спільноти християн по всьому Середземномор'ю та в самому Римі. Євреї також зазнавали утисків. Цицерон назвав юдаїзм «варварським забобоном», а Ювенал засуджував римлян, які прийняли юдаїзм. Римляни в цілому були стурбовані зменшенням вшанування їхніх богів і вбачали в цьому загрозу втратити божественну підтримку.

У той же час перші століття нашої ери були часом найвищого розвитку язичницької релігійної архітектури. Близько 125 року завершилося спорудження пантеону — храму всіх богів. На початку IV ст. в Римської імперії налічувалося близько 1 млн споруд, присвячених різноманітним богам.

Перехід до християнства