Психологі́зм (; ) — передача художніми засобами внутрішнього стану персонажа, його думок, переживань, зумовлених внутрішніми й зовнішніми чинниками.
Зачатки психологізму спостерігаються уже у творах усної народної творчості, де вони проявляються через художній прийом психологічного паралелізму. Цей фольклорний прийом творчо використовувався потім письменниками, починаючи з доби сентименталізму, як у прозі так і в поезії. У літературі сентименталізму зображення внутрішнього світу людини стає обов'язковим, але письменники-сентименталісти внутрішнє намагалися передати через зовнішні ознаки: щоб відобразити наприклад, радість людини, описувався радісний вираз її обличчя. Опис почуттів був загальним, йому не вистачало глибини. Романтичний психологізм глибший, але він охоплював лише зображення сильних, яскравих почуттів, найтонші їх відтінки залишилися поза межами уваги романтиків. Лише з розвитком реалістичного напрямку в літературі психологізм отримує свої справжні якості. Для реалізму характерний раціоцентричний психологізм (ототожнення психіки і свідомості, недооцінка позасвідомих процесів). Цілком нової якості набув психологізм модерністської літератури. Модерністи визнавали інтуїтивний шлях пізнання поруч із логічним, вони осереджувались на внутрішньому світі людини та суб'єктивних враженнях героя. Для їх психологізму характерна пильна увага до позасвідомих сфер психіки, до внутрішньої боротьби роздвоєного людського «Я».
Найбільші можливості щодо виявлення психологізму надає проза. У творах Ф. Достоєвського, Л. Толстого, Ч. Діккенса та Г. Флобера психологізм набув такої властивості, як «діалектика душі». Це не просто глибоке і правдиве зображення внутрішнього світу персонажів, це його зображення в процесі розвитку з урахуванням усіх піднесень та падінь духу.
Психологізм у сучасній українській літературі Психологізм активно використовують сучасні українські письменники. Інтелектуальні та психологічно заглиблені тексти Оксани Забужко. Проблеми гендеру й національної ідентичності, які посідають центральне місце в її прозі, осмислюються через відтворений внутрішній світ героїв, що розкривається, зокрема й у трагічному переживанні зламу долі: «Казка про калинову сопілку» (2000), «Сестро, сестро» (2003), «Музей покинутих секретів» (2009). Психологізм також є стильовою домінантою творчості Марії Матіос, що підкреслює й сама письменниця:
«Так само у найменшій дрібниці, не кажучи про якісь складні речі, найважливішу роль відіграють люди і тільки люди. І для мене як для письменника немає нічого цікавішого, аніж нишпорити ходами їхньої свідомості й підсвідомості, шукаючи логіку чи антилогіку вчинків. Тому пупом всієї моєї творчості є Людина і її внутрішній світ. А все решта — обрамлення».
Найвідоміший роман Марії Матіос — «драма на три життя» «Солодка Даруся» (2004) — демонструє високу майстерність інтерпретації внутрішнього світу героїв. Увага письменниці зосереджена на зображенні не лише психологічного портрета головної героїні, а й колективної травми всього буковинського народу, що осмислюється в різних часових площинах. Психологізм своєрідно застосовано в романі Софії Андрухович «Амадока» (2020), який називають текстом-метафорою. Щільність оповіді у різних частинах роману варіюється, тому використання психологічних прийомів також нерівномірне. Водночас, окрім традиційного розкриття образів героїв через зображення їхнього внутрішнього світу або трансформації характерів, письменниця приділяє увагу таким психологічним «документам», як листи, пости, фотографії тощо.
Коло українських сучасних письменників, які надають відтворенню внутрішнього світу людини першорядного значення, щороку розширюється. Психологічно загостреною є проза Ю. Андруховича, Т. Горіха-Зерні, С. Жадана, К. Калитко, І. Карпи, А. Левкової, А. Любка, Т. Малярчук, А. Чеха та багатьох інших.
Примітки
Посилання
Література