Романтизм — ідейний і художній напрям в європейській і американській культурі кінця XVIII століття — першої половини XIX століття, характеризується утвердженням самоцінності духовно-творчого життя особистості, зображенням сильних (найчастіше бунтарських) пристрастей і характерів, одухотвореної і цілющої природи. Поширилося на різні сфери діяльності людини. У XVIII столітті романтичним називали все дивне, мальовниче і існуюче в книгах, а не в дійсності. На початку XIX століття романтизм став позначенням нового напрямку, протилежного класицизму і Просвітництву.
Історія Філософський напрям романтизму, сформувавшись майже одночасно в Англії і Німеччині в другій половині 80-х років XVIII ст., постав як реакція на обмеженість класицизму і раціоналістичності Просвітництва, став «реакцією чуття проти надто механічних соціальних теорій і надто тісної регламентації». Найбільшого розвитку він набув у Німеччині, де його засновниками були А. Шлегель та Ф. Шлегель, Л. Тік, Ф. Гарденберг (Новаліс), до яких приєдналися Ф.-В.-Й. Шеллінг, Ф.-Д.-Е. Шлаєрмахер, Й.-Г. Гаман, Г. Гейне, Й.-В. Гете, Й.-Г. Гердер, Г.-Е. Лессінг, Й.-Ф. Шиллер, Ф. Г. Якобі, котрі утверджували культ почуттів і творчого екстазу, любові, містичний культ природи, релігійність переживань та ідеалізацію минулого, а також ідею розвитку єдності світу, пантеїстичного світосприйняття з його обожненням природи, історичного підходу до природи, культури і суспільного розвитку як історії людства, розуміння суспільства як органічної цілісності, відповідальності людини перед людством.
У Франції про штучність «перевдягання» суспільства XVIII сторіччя в античні шати першою заявила Жермена де Сталь. Вона закликала повернутися зі світу «ідеальних героїв» давнини до почуттів і переживань сучасної, «справжньої» людини.
Характерними ознаками романтизму є заперечення раціоналізму, відмова від суворої нормативності в художній творчості, культ почуттів людини; увага до особистості, її індивідуальних рис; неприйняття буденності й звеличення «життя духу»; наявність провідних мотивів самостійності, світової скорботи (національної туги) та романтичного бунту, нескореності, історизму та захоплення фольклором.
Улюбленим героєм романтиків був одинак, людина пристрасна і недосконала, яка діє в надзвичайних обставинах, змінює себе та життя навколо, і навіть свою загибель перетворює на перемогу незламного духу. Взірці для наслідування послідовники романтизму шукали вже не в античності, а в Середньовіччі, захоплювалися народними звичаями та іншими проявами «національного духу»Мустафін О. Справжня історія пізнього нового часу. Х., 2017, с.36-37.
Виникнення Романтизм, що виник після французької революції, в умовах утверджуваного на зламі XVIII—XIX століть абсолютизму, був реакцією проти раціоналізму доби Просвітництва і застиглих форм, схем і канонів класицизму та подекуди проти сентименталізму. Філософську базу романтизму заклав німецький філософ Фрідріх Шеллінг. Визначальними для романтизму стали ідеалізм у філософії і культ почуттів, а не розуму, звернення до народності, захоплення фольклором і народною мистецькою творчістю, шукання історичної свідомості й посилене вивчення історичного минулого, інколи втеча від довколишньої дійсності в ідеалізоване минуле або у вимріяне майбутнє чи й у фантастику. Романтизм призвів до вироблення романтичного світогляду та романтичного стилю і постання нових літературних жанрів — балади, ліричної пісні, романсової лірики, історичних романів і драм.
Романтизм співіснував з пізнім класицизмом, академізмом. Мав впливи на сучасні йому: Історичний живопис портрет гравюру архітектуру музику літературу
Історичні передумови
Романтизм сформувався на тлі суспільної кризи, як прояв незгоди з тенденціями кінця XVIII ст. Вже тоді почалися процеси проторомантизму в мистецтві Франції (особлива схвильованість в деяких портретах, потяг до незвичних ситуацій, прихід в мистецтво представників народу без ідеалізації їх бідності, їх соціального стану). Особи з соціального низу піднімаються до рівня учасників історичного процесу попри монополію аристократії на політику і культуру.
В Європі буржуазія стає окремою соціально-політичною силою, внаслідок чого змінилася структура суспільства, зруйнувалися традиції спадкової монархічної влади. Відбулася низка революцій, що призвело до формування конституційної монархії або до відновлення республіканського правління. У 1649 відбулася революція в Англії, в 1789 — революція у Франції. Негатив революційних змін (страти, голод, військові дії, політична нестабільність) призвели до бажання втекти від реальності, бо вплинути на неї не було можливості.
Посилилася роль міст, зросли їхні розміри. Це викликало потяг до первинного стану людини, до природи і малої залежності пересічного громадянина від утисків суспільства.
Першою особою епохи, що значно вплинула як на політичні, так і на мистецькі події того часу, став Наполеон Бонапарт, що особистим прикладом продемонстрував важливість особистої ініціативи, дієвості. 18 червня 1815 року Наполеон програв битву при Ватерлоо, після чого його примусили зректися престолу й ізолювали на острів Св. Єлени (практично запроторили у перше ув'язнення).
Теоретично життя для особи-романтика також будується на яскравих контрастах і шалених змінах в настроях (або в біографії).
Церква і надалі втрачає свої позиції в суспільстві, формується чисто світська культура XIX століття.
У 1804 році, коли Наполеон став французьким імператором, Німеччина лишалася політично відсталою країною, в якій панувала феодальна роздробленість, кріпацтво, середньовічне законодавство. Раніше низка німецьких князівств воювали проти революційної Франції. У 1805 р. імператор Австрії Франц ІІ покинув престол. В липні 1806 р. Священна Римська імперія припинила існування, замість неї проголосили Рейнський союз.
У Франції в 1789 році особиста залежність селян, деякі дворянські привілеї й церковна десятина були скасовані. 26 серпня 1789 року прийнята «Декларація прав людини і громадянина». В липні 1790 року введено цивільний шлюб. У вересні 1791 року приймається перша Конституція.
У 1792 році Англія вступила в війну Французької республіки і Бельгії. У 1797 році до війни з Францією додалися внутрішні народні заворушення, заколот матросів.
В Ірландії продовжуються виступи проти англійської колоніальної влади. Незважаючи на це, у 1799 році англійський і ірландський парламент було офіційно об'єднано.
В Італії виникає ідея національної єдності, що призвело до політичного об'єднання Апеннінського півострова. У 1799 році Наполеон узяв на себе титул короля Італії. Попри те, що відносну політичну самостійність незабаром було втрачено, ідея єдності італійців продовжувала розвиватися і реалізувалася зі створенням об'єднаного королівства Італії.
Загальна характеристика Романтизм змінює епоху Просвітництва і збігається з промисловою революцією, відзначену появою парової машини, паротяга, пароплава, фотографії та фабрично-заводських околиць. Якщо Просвітництво характеризується культом розуму і заснованої на його засадах цивілізації, то романтизм стверджує культ природи, почуттів і природного в людині. Саме в епоху романтизму оформлюються феномени туризму, альпінізму і пікніка, покликані відновити єдність людини і природи. Затребуваним виявляється образ «благородного дикуна», озброєного «народною мудрістю» і не зіпсованого цивілізацією…
Філософія романтизму
Романтична філософія склала вагому альтернативу Просвітництву і розвинутому з неї лібералізму, на адресу котрих вже у кінці XVIII — початку XIX ст. було кинуто декілька звинувачень, серед яких, наприклад, звинувачення в механічному підході до держави, який перетворював її на машину, байдужу до особливостей людей, не визнавав її як національну форму організації.
Ідучи суперечливими шляхами в інших своїх аспектах, романтична філософія залишалася єдиною в головному — в ідеї держави як форми існування традиції, що сполучає минуле, сьогодення і майбутнє. Причому, згідно з думкою німецького історика і політика Юстуса Мезера, ця форма є єдність в множинності органічних взаємозв'язків, де ціле потребує своїх частин і навпаки. Таким чином, на відміну від лібералів, в романтичному світогляді індивід не розчиняється в загальній волі, але реалізує свою особу в загальному дусі, в який він робить свій вклад і який відображається в ньому самому. Професор Жак Барзун відзначав, що не можна вважати романтизм бунтом проти розуму: це бунт проти раціоналістичних абстракційЧеловек во фраке и человек без штанов.
Йоганн Готфрід Гердер, що отримав надалі звання «німецького просвітника», зробив ще один крок, проголосивши, що не може бути універсальних «найкращих форм держави», а кожен народ несе «в собі свої норми права, свої представлення про щастя», які відрізняють цей народ від інших як і його мова, що диктує особливості мислення. Народи — це думки Бога. А форми держави залежать від самобутності народу, його характеру. Більше того, природна держава — це один народ з одним національним характером, з однією мовою, що виражає душу нації. Універсалістська ліберальна утопія, таким чином, неспроможна.
Все ж романтикам ближче були культурні, а не політичні ідеї, тому національну спільність вони бачили розпливчато, обмежуючись швидше благими деклараціями, ніж дослідженнями. Так, Леопольд фон Ранке вважав, що національний геній (суть нації) діє швидше неусвідомлено і говорити про нього безглуздо, а практичне завдання полягає в тому, щоб діяти у згоді з Вітчизною і предками. Головною для романтиків була держава, гідності якої не ставилися під сумнів, а нація сприймалася швидше через фольклор і епізоди історії (міф минулої величі), що ідеалізувалися.
Йоганн Фіхте писав, що вільний і вірить у свою і чужу свободу лише той, чиє життя «своїм безпосереднім становленням зобов'язане Богу». Свобода, що зрозуміла як занурення у власну чуттєвість, насправді не звільняє від зовнішньої детермінації. Це свобода видимості. А справжнім явище свободи можливе лише там, де божественне осягнулося у рамках мови, що об'єднує чуттєве і надчуттєве — тобто, у рамках нації.
У філософії романтизму знайшли своє оригінальне продовження ідеї природного права, адже вона виступала з обґрунтуванням права народів на вільний самобутній розвиток природних форм життя та культурних національних традицій. Крім того, необхідно відзначити певну співзвучність ідей романтизму з ідеями природного права на людську гідність і національне самовизначення. Річ у тому, що формування романтичного світогляду в Європі збіглося в часі з конституюванням європейських народів у нації. Для духовних еліт поневолених народів постала нагальна потреба обґрунтувати право нації на незалежне існування. Романтизм став тією історично-культурною епохою, яка своєю ідеологією сформувала духовно-смисловий вектор ХІХ ст., виражений прагненнями націй до самодостатнього існування. Шлях до обґрунтування національної самодостатності патріотичні еліти вбачали у зверненні до історичних коренів народу і його історичної тяглості та їх подальшої маніфестації.
Такі погляди в руслі традицій природного права стали підґрунтям для розвитку ідеї національної самобутності в українському романтизмі.
Український романтизм виникає внаслідок суспільно-політичної кризи в Україні кінця XVIII — початку XIX ст. і базувався на власних філософських засадах, виріс на дещо іншому соціальному ґрунті, ніж західноєвропейський, бо живився традиціями української дійсності.