Черво́ний теро́р — насильницькі заходи, що здійснювалися більшовиками проти широких соціальних груп, які були оголошені «класовими ворогами», включно з робітниками та селянами, та звинувачувалися в «контрреволюційній діяльності».
Історичні аспекти Терор та насильство, — включно із масовою конфіскацією (грабунком) приватної власності, арештами, розстрілами, примусовими роботами, примусовою мобілізацією, організацією голоду тощо, — широко застосовувалися у Радянській Росії під керівництвом Леніна після захоплення більшовиками влади восени 1917 року. Тобто ще значно раніше дати прийняття Декрету «про червоний терор» від 5 вересня 1918 року. Буровский Андрей. Россия, умытая кровью. Самая страшная русская трагедия. Эксмо, Яуза. 2011. -640с.Несчастных топили живыми и жгли в топке Необхідність застосування терору та насильства для захоплення та утримання більшовиками влади була теоретично обґрунтована Леніним у його працях до узурпації влади восени 1917 року. .
Згідно з Декретом «про червоний терор» від 5 вересня 1918 року, «червоний терор» ставив перед собою завдання боротьби з контрреволюцією, спекуляцією й злочинами за посадою шляхом ізолювання «класових ворогів» у концентраційних таборах і шляхом фізичного знищення «всіх осіб, причетних до білогвардійських організацій, змов і заколотів»«Еженедельник ВЧК». 1918. № 1. С. 11..
Більшовики, прийнявши Декрет «про червоний терор» після терористичних актів соціалістів-революціонерів — колишніх союзників більшовиків, проти більшовицьких лідерів, в основному вбивали людей, які не мали жодного стосунку до партії лівих соціалістів-революціонерів.
Російські історики, як правило, розглядають «червоний терор» лише в межах Радянської Росії у роки Громадянської війни (1917—1923)Напр. С. П. Мельгунов, А. Л. Литвин. Таку позицію не можна вважати правильною, оскільки відомо, що органи більшовицької влади, включно з відділами ВНК РНК, діяли також і за межами Росії, зокрема у Києві, Харкові, Мінську та інших містах, що пізніше опинилися у складі СРСР. Українські історикиНапр. Іван Білас поширюють термін «червоний терор» і на сталінські репресії в СРСР до 1953 року.
Термін «червоний терор» застосовують також щодо діяльності комуністів Угорщини (1919), республіканців Іспанії (1936—1939) та комуністичної військової хунти Ефіопії (1977—1979).
Обґрунтування червоного терору Російські революціонери широко застосовували терор вже починаючи з 1901 року. Початком терору вважають убивство есерівським бойовиком міністра народної освіти Миколи Боголепова. Усього з 1901 по 1911 р. жертвами революційного терору стали близько 17 тисяч осіб (з них 9 тисяч припадають на період революції 1905—1907 р.).
Сам же термін «червоний терор» ввела есерка , яка заявила на суді в 1906
Згодом Лев Троцький сформулював «червоний терор» як Володимир Ленін також вважав терор необхідним, зокрема у вересні 1917 року він писав: Пізніше досить ґрунтовно сутність червоного терору визначив чекіст М. І. Лацис:
Ленін пов'язував необхідність терору з встановленням диктатури пролетаріату, яку він характеризував так:
Політика терору в Радянській Росії
З приходом в результаті Жовтневого перевороту до влади більшовиків, червоний терор поступово стає офіційною політикою Радянської Росії.
Вже 24 листопада 1917 року Рада Народних Комісарів Росії (РНК) видала декрет «Про суд»Декрет СНК РСФСР «О суде» от 24 ноября 1917 года, відповідно до якого були створені робочі й селянські революційні трибунали «для боротьби проти контрреволюційних сил у видах вживання заходів огородження від них революції та її завоювань, а також для рішення справ щодо боротьби з мародерством і хижацтвом, саботажем та іншими зловживаннями торговців, промисловців, чиновників й інших осіб». Характерно, що про мародерство та хижацтво комуністів та пролетаріїв тут не йдеться.
7 грудня 1917 року при Раді народних комісарів РРФСР була створена надзвичайна комісія по боротьбі з контрреволюцією й саботажем (скорочено ВНК — ), яку очолив Ф. Е. Дзержинський. Ця комісія була наділена широкими правами: робити арешти й конфіскації, виселяти злочинні елементи, позбавляти продовольчих карток, публікувати списки ворогів народу тощо.
Хоча рішенням Другого Всеросійського з'їзду рад робочих і солдатських депутатів смертна кара була скасована 26 жовтня 1917 року, російські лідери продовжували відкрито заявляти про необхідність терору і вбивств. Так, Лев Троцький 17 грудня 1917 заявив про те, що Володимир Ленін, засуджуючи «м'якотілість» у відповідях на дії «контрреволюціонерів», закликав 26 червня 1918 року:
Широко відомим стало формулювання першого голови Революційного військового трибуналу К. Данишевського: Декрет «Соціалістична Вітчизна в небезпеці» від 21 лютого 1918 безпосередньо містив вказівку здійснювати розстріли:
Крилатою стала цитата письменника Максима Горького:
Закріплення терору у постановах і декретах 13 червня 1918 р. був прийнятий декрет про відновлення смертної кари. З цього моменту розстріл міг офіційно застосовуватися за вироком революційних трибуналів. Як і раніше, В. І. Ленін дає вказівки щодо посилення терору на місцях. Наприклад, у листі від 8 серпня Г. Ф. Федорову він пише:
В телеграмі Леніна від 9 серпня 1918 року до Пензенського виконкому містяться такі вказівки:
Через рік в телеграмі Леніна від 26 травня 1919 року:
Серед заходів щодо наведення порядку й попередженню опору, саботування й контрреволюції пропонувалися також операції з узяття заручників і здійснення погроз і шантажу. 10 серпня 1918 року В. І. Ленін пропонував:
2 вересня 1918 року Яків Свердлов оголосив про початок червоного терору ВЦВК. Цього ж дня у Постанові РНК видав постанову, а 5 вересня — «Декрет про червоний терор», де було сказано:
3 вересня Народний комісар внутрішніх справ Г. І. Петровський у своєму розпорядженні заявляє про невідповідне виконання вказівок революційної влади, оскільки розстріли відбуваються недостатньо масово й попри «масові розстріли десятками тисяч наших товаришів», усе ще не уведений масовий терор проти «есерів, білогвардійців і буржуазії». Видається й потім публікується в Щотижневику ВНК наступна вказівка:
У 1921 році керівництво радянських республік проголосило Нову економічну політику, що мала на меті відновлення народного господарства і подальший перехід до соціалізму. У 1922 році ВНК була реорганізована в Державне політичне управління (рос. — ГПУ), очільником якої залишився Ф. Дзержинський. ГПУ продовжувало застосувати терористичні методи репресій і нелегальних санкцій; воно удосконалило методу царської поліції, т. зв. «зубатовщину» (творення поліцією фіктивних революційних організацій, з метою виловлювати ворогів режиму). Сам же В. І. Ленін наголошував: Ленін виступав за узаконення терору, за допомогою якого партія більшовиків прийшла до влади:
Масштаби терору
Відповідно до відомостей, опублікованим особисто начальником відділу ВНК по боротьбі з контрреволюцією М. Лацисом, в 1918 році і за 7 місяців 1919 року були розстріляні 8389 осіб, з них: Петроградської ЧК — 1206; Московської — 234; Київської — 825; ВНК 781 особа, ув'язнено в концтаборах 9496 осіб, у в'язницях — 34 334; узято в заручники 13 111 осіб й арештовані 86 893 осібЛацис М. И. «Два года борьбы на внутреннем фронте». // Москва — 1920. с. 75, с.76.. Сам М. Я. Лацис вважав ці цифри скромними:
Противники більшовиків з Особливої комісії генерала Денікіна з розслідування більшовицьких злочинів, скоєних різними структурами більшовицької влади тільки в період 1918—1919 р., оцінювали кількість загиблих у 1 766 118 осіб, з них 28 єпископів, 1215 священнослужителів, 6775 професорів і вчителів, 8800 докторів, 54 650 офіцерів, 260 000 солдат, 10 500 поліцейських, 48 650 поліцейських агентів, 12 950 поміщиків, 355 250 представників інтелігенції, 193 350 робітників, 815 000 селян .
Радянський історик О. Мозохін на основі статистичних даних оцінює кількість жертв червоного терору тільки органів ВНК до 50 тисячО. Мозохин Правовое регулирование внесудебных полномочий ВЧК . При цьому слід пам'ятати, що червоний терор здійснювався не тільки органами ВНК.
Червоний терор в Україні
На території України червоний терор розпочався у січні 1918 року із вторгненням червоногвардійських загонів Муравйова, який під час і після штурму Києва влаштував у Києві різанину. За різними підрахунками жертвами різанини стали від 2 до 5 тисяч осіб. Під час штурму Києва більшовики використали отруйні гази.Савченко В. А. Первая война большевиков против Украинской Народной Республики (декабрь 1917 — февраль 1918) / Двенадцать войн за Украину . — Харьков: Фолио, 2006. — 415 с. — З цього моменту насильство і терор стали основними методами утвердження тут Радянської влади.В. Я. Ревегук. Повстанський рух на Полтавщині. Червоний терор. За висловом В. Г. Короленка, арешти і позасудові розстріли політичних опонентів під приводом боротьби з контрреволюціонерами тут стали звичним, «побутовим явищем» радянської дійсності.
Дії червоногвардійців в Україні відрізнялися особливою жорстокістю. Наприклад, Харківське ЧК використовувало скальпування і «знімання рукавичок з кистей рук», в Полтаві і Кременчуці священнослужителів саджали на кіл. У Катеринославі застосовували розп'яття й побивання каміннями, в Одесі офіцерів прив'язували ланцюгами до дощок, вставляючи в топлення й смажачи, або розривали навпіл колесами лебідок, або опускали по черзі в казан з окропом й у мореС. П. Мельгунов. «Красный террор» в Россіи 1918 — 1923.
Мельгунов приводить такий опис так званих «людських боєнь» у Києві:
Преса про червоний терор Чисельною є група матеріалів преси про діяльність ВНК або червоний терор більшовиків в Україні 1919 р. Про розстріли в Києві, Харкові, Вінниці, Житомирі та інших містах України, про жертви «чрезвичайки», як називали цю комісію в народі, свідчили майже всі періодичні видання в Україні. Єврейські погроми в Україні були явищем, повз яке не могла пройти жодна газета.
Жертвами більшовицького терору в Києві, Одесі та інших містах стали: ректор Української академії мистецтва Олександр Мурашко, письменник Дмитро Маркович, поет Григорій Чупринка, композитор Микола Леонтович, актор і письменник Олелько Островський й тисячі інших, про що писала газета «Рідне слово» в статті «Жертви „чрезвичайки“ серед українців»Рідне слово. — 1919. — 30 вересня..
«Середньовічним жахом лунає від звісток і дій „чрезвичайки“, які доходять до нас з Харкова», — так починається стаття «Страхіття Харківської ЧК» в газеті «Шлях»Страхіття Харківської ЧК // Шлях. — 1919. — 3 жовтня.. А в публікації "Розкриття Київської «чрезвичайки» після баченого автор твердить, що в камерах будинку по Садовій, 5 "творилось не звичайне вбивство, тут панував «червоний терор». Так, на стіні однієї з тюремних жіночих камер був зроблений напис: «О, як страшно вмирати! Марія Шляпина. 26.08.1919 р.»Страхіття Харківської ЧК // Шлях. — 1919. — 9 жовтня..
Інші газети наводять факти діяльності ВНК в Україні за даними Головної ліквідаційно-слідчої комісії, яка була створена при Уряді Директорії в 1919 році. Так, в замітках «Жертви більшовизму» та «Розкопки могил розстріляних більшовиками» газета «Громадянин» вказувала, що «за приблизними підрахунками у Вінниці більшовицькою „чрезвичайкою“ було розстріляно до 3 тис. чол.»Жертви більшовизму // Громадянин. — 1919. — 28 серпня; Там же. — 5 вересня. Про розстріли в Києві та постанови Київської губернської «чрезвичайки» інформує також газета «Трудова громада» та інші виданняТрудова громада (Кам'янець-Подільський). — 1920. — 18 лютого.
Розстріли в Криму
Після розгрому російської армії Врангеля 1920 року новий московський режим Троцького-Ульянова санкціонував масові розстріли росіян та українців у Криму, які деякі історики розглядають як геноцид слов'янського населення. Начальник Особливого відділу Південного фронту Є. Г. Євдокимов, що керував проведенням цієї операції, був нагороджений орденом Бойового Червоного Прапора з таким обґрунтуванням: