Харківська єпархія — єпархія Української православної церкви.Центр єпархії, кафедральний собор і резиденція правлячого архієрея розміщені в Харкові. Об'єднує парафії і монастирі УПЦ на території Харківської області. Заснована в 1799 році як Слобідсько-Українська і Харківська.
Історія єпархії
Православ'я з'являється на території сучасної Слобожанщини задовго до заснування міста Харкова Рідний край: Навчальний посібник з народознавства / За ред. І. Ф. Прокопенко. — 2-е вид., випр. і доп. — Харків: ХДПУ, 1999. — С. 488 . Ще в XI—XII століттях воно проникає сюди разом зі слов'янською колонізацією. Вплив йшов з боку сусідніх князівств — Переяславського та Чернігівського, Суздальського та Рязанського, Тмутараканського. Проте постійні татарські набіги спустошили цю землю і до XVI—XVII століть ця земля залишалася незаселеним Диким полем.
Розпочаті утиски українського населення поляками викликало цілу хвилю переселень з Правобережної та Західної України на незаселені землі Слобожанщини, де не було поляків і релігійних гонінь на православ'я.
Масовій народній колонізації передувала монастирська колонізація незаселених земель. У Дикому полі виникають такі монастирі як Святогірський, Краснокутський, Курязький, Дивногорський. Поруч з монастирями виникали поселення. Монастирі вабили переселенців до себе не лише бажанням жити поруч зі святою обителлю, а й міцними монастирськими стінами, за якими можна було сховатися від татарських набігів.
Слобожанщина в XVII столітті заселялася православними переселенцями з Правобережної України. На нове місце вони часто везли не тільки церковні сосуди, богослужбові книги та іншу церковну утвар, а й свої церковні традиції. Ці традиції значно відрізнялися від північноруських, московських звичаїв. Сюди входили, наприклад, вибори прихожанами священно- і церковнослужителів, організація братств, шкіл і богаділень. Перші священники часто також приїжджали разом з переселенцями.
Населення Слобожанщини з самого початку було багатонаціональним. Крім українців — переселенців, значну частину населення становили росіяни — служиві люди, що надсилаються Москвою для допомоги переселенцям.
Духовне життя була в той час однією з найважливіших сторінок в житті переселенця, тому парафіяльні храми виникали на новому місці одними з перших. Так, перших храм Харкова — Успенський, був побудований за рік — з 1657 по 1658 рр. А вже в 1659 році налічувалося 3 церкви — Успенська, Благовіщенська і Троїцька. До 1663 року з'явилося ще 2 церкви — Різдвяна і церква на честь Архангела Михаїла. Храми будувалися силами переселенців.
Більшість цих храмів виникало не на території самої Харківської фортеці, а по слободах. Харківська фортеця була невеликою за розмірами і вже не могла вміщати всього населення, яке хотіло оселитися тут. Тому поряд із самою фортецею виникають невеликі поселення — слободи. Оскільки вони знаходилися недалеко від фортеці, їхнє населення під час татарського набігу могло сховатися в самій фортеці. А фортечні стіни не заважали населенню слобод займатися сільським господарством і ремеслами.
Перші церкви будувалися з дерева і спочатку були дуже бідними. Бідність Успенської церкви викликала в московському воєводі Офросімова, який звик до пишноти храмів, величезне обурення, яке він описав у своєму повідомленні царю Історія Слободської України. — Х.: Союз, 1918.— С.233 — 308 с.:72 іл, 2 мапи. («Культурно-історична бібліотека») :
Першими харківськими священниками були — священник Єремеїще, священник Василище і диякон Йосипище (як вони себе називали в чолобитною московському царю).
Бідність перших храмів змушувала клір часто звертатися до царя з проханням матеріально допомогти новим храмам і бідному кліру.
Але з ростом міста зростав і добробут церков. У 1685—1687 рр. в місті будується перший кам'яний храм, який зберігся до нашого часу — Свято-Покровський.
До 1667 року харківське церковне життя перебувало в прямому віданні Патріарха Московського і всієї Русі; з 1667 по 1799 роки територія входила до складу Бєлгородської єпархії РПЦ.
У складі Білгородської єпархії РПЦ У цей час церковним життям у Харкові та Харківському полку керував соборний протопіп, або духовний управитель — настоятель Успенського собору. У віданні Харківського протопопа, крім Харківського, був ще й Валківський повіт і частина Вовчанського. Його правління називалося протопопією або духовним двором. Всі архієрейські розпорядження, які стосувалися церков харківського полку, йшли саме до нього. До протопопа зверталася і місцева влада щодо церковних питань. В інших полкових містах Слобожанщини були свої протопопи. В 1744 році в Харкові створюється Духовне правління, до якого крім протопопа входили ще два члени — проповідник і один учений священник. Ця реорганізація була пов'язана з тим, що один протопіп не справлявся з усіма місцевими справами і часто, навіть, найдрібніші справи відправлялися до Бєлгородської духовної консисторії, ускладнюючи її діяльність. В 1758 році на 94 церкви, які входили у відання Харківського духовного правління, було 3 протоієреї, 114 священників, 5 дияконів, 62 дячки, і 23 паламаря. Весь округ Духовного управління ділився на 5 відділень — Харківське відомство (кероване протопопом), Валківське, Нововодолазьке, Ольшанське і Золочівське намісництва, які керувалися намісниками зі старших священників.
Духовне управління було сполучною ланкою між Бєлгородською духовною консисторією та окремими парафіяльними священниками. Воно ж розглядало і деякі дрібні справи свого округу.
Список харківських протопопів: Єремій Іван Захарія Филимонович Панкратій Филимонович Петро Андрєєв Яків Ревковскій 1707—1716 Яків Петрович Сенютович 1719—1722 Григорій Александров 1722—1764 Стефан Флоринський 1764—1769 Михайло Іванович Шванский 1769—1790 Іван Андрійович Гільовський 1790—1795 Андрій Семенович Прокопович з 1795
В 1726 році був заснований Харківський колегіум. Свого часу там викладав відомий український філософ Григорій Сковорода.
26 лютого 1764 року був проголошений Маніфест про секуляризацію церковних володінь, за яким монастирські землі були передані у власність державі. У 1786—1788 рр. секуляризація була проведена в південних губерніях Росії і України. У цей час було розформовано безліч монастирів.
Отримання самостійності і подальша історія єпархії
16 (27) жовтня 1799 року указом Імператора Павла I була утворена Слобідсько-Українська єпархія РПЦ, виділена з до того величезної Бєлгородської єпархії РПЦ.
Першим її єпископом став Христофор (Сулима) з титулом «Слобідсько-Український і Харківський»; з 13 лютого 1836 по 5 червня 1945 титул був «Харківський і Ахтирський», а з 5 червня 1945 — «Харківський і Богодухівський».
В 1866 в єпархії було засновано Сумське вікаріатство РПЦ.
В XVII-XVIII століттях головним храмом міста був Свято-Успенський собор. Після заснування самостійної єпархії кафедральним собором став Покровський, а Успенський перетворений в «Градський собор». 1846, за синодальним указом, архієрейська кафедра була перенесена з Покровського в Успенський собор. «Градським собором» стала іменуватися Благовіщенська церква, а з 1863 — Воскресенська. В 1865 році Синод виявив повну непотрібність титулу «Градський собор» і право іменуватися собором залишилося лише у Свято-Успенського храму.
В 1800 році на території Свято-Покровського монастиря була відкрита Духовна консисторія. У 1841 році почалося впровадження нового статуту духовної консисторії, який уніфікував церковне управління на рівні єпархії. Єпархія поділялася на церковні округи — протопопії, які відповідали повітам і керувалися протопопами і духовними правліннями — відповідними колегіальними органами. Протопопії поділялися на благочинні округи, а ті — на парафії. Згодом інститут протопопії ослаб, а в 1840 році його було ліквідовано.
У 1840/41 навчальному році в Харкові була організована Духовна семінарія на базі колишнього Колегіуму.
На час заснування єпархії в Харкові налічувалося 10 церков: Покровська, Успенська, Миколаївська, Благовіщенська, Дмитрівська, Різдвяна, Воскресенська, Михайлівська, Вознесенська і Мироносицька, яка була цвинтарної.
Якщо в 1799 році в єпархії було 673 церкви, то через 100 років їх налічувалося понад 1000. На початку XX століття на Харківщині було близько 800 церковно-парафіяльних шкіл і близько 20 монастирів. Всього на Харківщині на 1904 рік налічується 950 церков, 10 монастирів, 1360 священників і дияконів. У самому місті налічувалося 42 церкви.
У 1912 році в єпархії було 952 церкви, 75 каплиць, 13 монастирів (8 чоловічих та 5 жіночих), 1 жіноча громада; духовна семінарія, 3 духовних училища, єпархіальне жіноче училище, 816 церковних шкіл; 777 бібліотек при церквах, 7 лікарень і 27 богаділень.
16 жовтня 1843 року після доповіді обер-прокурора Священного Синоду імператор Микола I затвердив прохання жителів Харкова про введення хресного ходу для перенесення ікони Озерянської Божої Матері з Курязького монастиря в Харківський Покровський кафедральний собор. Хресні ходи повинні були відбуватися 30 вересня (з Куряжа до Харкова) та 22 квітня (з Харкова до Куряж) відповідно до престольних свят Харківського Покровського собору (1 жовтня) і Курязького монастиря (23 квітня). Він став головним міським духовним святом.
У 1821—1841 рр. велося будівництво дзвіниці Успенського собору (89,5 м), яка перевершувала за висотою дзвіницю Івана "Великого" в Москві.
У другій половині XIX століття в Харкові виходить 14 духовно-просвітницьких видань російською мовою, зокрема філософсько-богословський журнал «Віра і розум», журнали «Духовний вісник», «Духовний щоденник», «Благовіст», газета «Харківські Єпархіальні Відомості», інші видання.
Харківська єпархія в XX столітті З 14 травня 1914 по квітень 1917 року (знову обраний в серпні того ж року) Харківську кафедру займав Антоній (Храповицький), згодом перший предстоятель Російської Православної Церкви закордоном.
В 1920-ті роки в церковному житті Харківщини домінував «обновленчеський» рух Російської Церкви. Партійно-державні органи докладали зусиль щодо повної ліквідації Патріаршої Церкви («тихоновщини»). Газета «Известия» від 18 квітня 1923 повідомляла: " < …> На этих днях среди харьковского духовенства закончена ликвидация последних остатков тихоновщины. В результате арестовано 16 священников, во главе с епископом Павлом, и 2 черносотенца — Стеценко и Губиев. Черносотенные попы будут высланы из пределов Украины. "Тихоновцы в Украине // «Известия». 18 квітня 1923, № 84, стор 5.
У жовтні — грудні 1923 року в Харкові відбувся обновленський собор, який проголосив утворення Української Православної Автокефальної Церкви (УПАЦ) і обрав Синод (звідси й друга назва — «синодали»), очолюваний митрополитом Пимоном (Пеговим). На початку 1930-х років виник гострий конфлікт між УАПЦ та обновленським синодом в Москві, 20 грудня 1934 року московський обновленський синод ухвалив рішення ліквідувати УАПЦ і перевести її парафії в своє безпосереднє підпорядкування.
З 11 по 15 листопада 1924 року в Харкові засідала Всеукраїнська Передсоборна нарада («обновленська») у складі 78 делегатів: єпархіальних і вікарних єпископів і по одному клірику і мирянину від кожної єпархії. Центральний обновленський Синод був представлений митрополитом Серафимом (Руженцовим); головував митрополит Пімен (Пегов). Головними питаннями порядку Наради були: автокефалія Української Церкви та українізація богослужіння. Нарада засудило «самосвятів-липківців» як єретиків і розкольніков. За доповіддю обновленського Київського митрополита Інокентія (Пустинського) було прийнято постанову щодо необхідності переходу Києво-Печерської лаври у відання Всеукраїнського Священного Синоду, що і відбулося 15 грудня 1924 року.