Софокл

Софо́кл (, близько 496—406 до н. е.) — давньогрецький трагік, драматург, один із трьох найвизначніших трагічних поетів класичної Греції, який займає за часом життя і характером творчості місце між Есхілом та Еврипідом.

Біографія

Софокл народився в селищі Колонос, що існувало на відстані приблизно за 2,5 км на північ від Афінського акрополя. Різні джерела вказують на 488, 495 та 496 р. до н. е. Його батько Софілл був заможною людиною, власником зброярні. Майбутній поет отримав добру освіту, навчався музиці у Лампра, а крім того, здобував відзнаки на атлетичних змаганнях. Змолоду Софокл відрізнявся надзвичайною красою, імовірно, тому йому доручили очолити хор юнаків, що співали вдячні гімни богам після перемоги над персами при Саламіні (480 до н. е.).

Коли Софоклу було 16 років, він співав в хорі гімни на честь перемоги греків при Саламіні. Тому в біографіях трьох еллінських трагіків є таке красиве місце: Есхіл при Саламіні бився, Софокл Саламін прославляв, Евріпід якраз у той час народився. Отже, дитинство й юність Софокла прийшли на той час коли все було сповнене враженнями від блискучої перемоги на період найвищого розквіту Афінської демократії.

27-річним Софокл переміг Есхіла на Великих Діонісіях, після чого той залишив Афіни, і відбув до Сицилії. А у 441р до н.е — сам був переможений Евріпідом. Дванадцятьма роками раніше(468 до н. е.) Софокл уперше взяв участь у театральних святах і здобув перший приз, перевершивши свого великого попередника Есхіла. Змагання двох настільки визначних поетів викликало в публіці живе зацікавлення, з цього моменту і до самої смерті Софокл залишався найпопулярнішим з афінських драматургів: більше 20 разів він ставав в змаганні першим, багато разів другим і ніколи не посідав третього місця (учасників було завжди троє). Не було йому рівних і за обсягом написаного: вважається, що Софоклу належало 123 драми. Софокл мав успіх не тільки як драматург, а був взагалі популярною особою в Стародавніх Афінах.

Софокл, як і всі афіняни в V ст. до н. е., активно брав участь у суспільному житті. Замолоду був прибічником Кімона, який очолював угруповання землевласників, а пізніше долучився до Перікла і до кінця життя залишався прибічником періклової демократії. Існують припущення, що він був членом колегії, яка відігравала важливу роль, скарбників Афінського союзу в 443—442 до н. е., і цілком певно відомо, що Софокл був обраний одним з десяти стратегів, які командували каральною експедицією проти Самоса в 440 до н. е. Ймовірно, ще двічі Софокла обирали стратегом. Уже в досить літньому віці, коли Афіни проходили через епоху поразки і розпачу, Софокла обрали одним із десяти «пробулів» (у перекладі з грецької — «радник»), котрим були довірені доля Афін після катастрофи, що спіткала експедицію на Сицилію (413 до н. е.). Таким чином, успіхи Софокла на державному поприщі не поступаються його поетичним досягненням, що цілком характерно як для Афін V століття, так і для самого Софокла.

Софокл прославився не тільки відданістю Афінам, а й благочестям. Повідомляють, що він заснував святилище Геракла і був жерцем одного з другорядних божеств-цілителів, Халона або Алкона, зв'язаного з культом Асклепія, і що він приймав у власному будинку бога Асклепія доти, доки не був завершений його храм в Афінах. (Культ Асклепія утверджується в Афінах у 420 до н. е.; божеством, якого приймав у себе Софокл, майже напевно був священний змій.) Після смерті Софокл був обожнений під ім'ям «героя Дексіона» (це ім'я, породжене коренем «декс-», гр. «приймати», можливо, нагадує про те, як він «приймав» Асклепія).

Широко відомий анекдот про те, як Софокла викликав до суду його син Іофон, який бажав довести, що старий батько вже не в змозі керувати майном родини. Тоді Софокл переконав суддів у своїй розумовій повноцінності, продекламувавши оду на честь Афін з «Едіпа у Колоні». Ця історія, безумовно, вигадана, оскільки повідомлення сучасників підтверджують, що останні роки Софокла минулися настільки ж безтурботно, як і початок його життя, і він до кінця зберіг найкращі стосунки з Іофоном.

За 60 років літературної діяльності Софокл написав близько 123 п′єс, які користувалися великим успіхом, недаремно як зазначалося він 24 рази був переможцем на змаганнях трагіків. До нашого часу збереглося лише 7 повних трагедій: «Аякс», «Едіп-тиран», «Електра», «Філоктет», «Едіп у Колонії».

Софокл довершив розпочате Есхілом перетворення трагедії з ліричної кантати на власне драму. Герої його трагедії діють здебільшого самостійно і самі визначають свою поведінку щодо інших персонажів. Він рідко зображає на сцені богів.

Загалом можна погодитися як із думкою Аристотеля, який назвав трагедії Софокла найдосконалішим типом античної трагедії, так із думкою Гете — «ніхто так досконало не знав сцени і свого мистецтва, як Софокл». Елліни називали Софокла «Фідієм літератури», і вищої оцінки тоді не могло бути. В останні роки життя Софокл став свідком Пелопоннеської війни, він помер за два роки до її закінчення, коли значна частина Аттики була захоплена спартанцями.

Останнє, що відомо про Софокла, — це його вчинок при одержанні звістки про смерть Еврипіда (навесні 406 до н. е.). Тоді Софокл одягнув учасників хору у жалобне і вивів їх на «проагон» (свого роду генеральна репетиція перед змаганням трагіків) без святкових вінків. У січні 405 до н. е., коли була поставлена комедія Аристофана «Жаби», Софокла вже не було в живих. Розповідають, що Софокл читав публічно свою нову трагедію. Закінчивши читати, з хвилюванням чекав, що скажуть слухачі, думки яких розійшлися. Коли дізнався, що більшості твір сподобався, помер від радості.

Сучасники вбачали в його житті суцільну низку успіхів. «Блаженний Софокл, — викликує комедіограф Фрініх у „Музах“, поставлених у січні 405 до н. е.). Софокл помер, проживши довге життя, він був щасливий, розумний, склав безліч прекрасних трагедій і помер благополучно, не зазнавши ніяких лих».

Особисте життя Афіней у своєму творі «Обід софістів» згадує сексуальність Софокла. У цьому творі персонаж на ім'я Міртіл стверджує, що Софокл «був уважний до хлопчиків так само, як Евріпід був уважний до жінок» і розповідає анекдот, приписуваний Іону Хіоському про те, як Софокл фліртував із слугою на симпосії:

Він також каже, що Ієронім Родоський у своїх "Історичних нотатках " стверджує, що Софокл одного разу вивів хлопчика за міські стіни для сексу; і що хлопчик вихопив у Софокла плащ (χλανίς, khlanis), залишивши Софоклу власний дитячий одяг («παιδικὸν ἱμάτιον»).Fortenbaugh, William Wall. Lyco and Traos and Hieronymus of Rhodes: Text, Translation, and Discussion. Transaction Publishers (2004). . p. 161. Коли Евріпід почув про це (це багато обговорювалося), він висміяв зневажливе ставлення, сказавши, що сам мав секс з хлопчиком, «але не дав йому нічого більше, ніж його звичайна винагорода» («ἀλλὰ μηδὲν προσθεῖναι»), або «але що нічого не було знято» («ἀλλὰ μηδὲν προεθῆναι»). У відповідь Софокл склав таку елегію:

Творчість

Збереглося сім трагедій Софокла, що відносяться до пізнього періоду його творчості. На підставі античних джерел встановлені дати постановок трагедій. «Філоктет» (409 до н. е.), «Едіп у Колоні» (посмертна постановка 401 до н. е.), «Антігона» (за рік чи два до 440 до н. е.), «Цар Едіп» (зазвичай відносять до 429 до н. е., оскільки згадування про мор може бути зв'язане з аналогічним нещастям в Афінах), «Аякс» (за стилістичними ознаками відносять до більш раннього періоду, ніж «Антигона»), «Трахінянки» (до 431 до н. е.) «Електра» (бл. 431 до н. е.).

Таким чином, сім уцілілих п'єс можна розташувати приблизно в такому порядку: «Аякс», «Антігона», «Троянки», «Цар Едіп», «Електра», «Філоктет», «Едіп у Колоні». Відомо, що Софокл одержав перший приз за «Філоктета» і другий — за «Царя Едіпа». Імовірно, гідною першого місця була визнана «Антігона», оскільки відомо, що саме завдяки цій трагедії Софокл був обраний стратегом у 440 до н. е. Однією з найкращих трагедій Софокла є «Антігона» (441 р. до н. е.), сюжет якої драматург взяв з фіванського циклу міфів. Головна героїня, донька Едіпа Антігона порушила наказ володаря Фів Креонта не ховати, а залишити на поталу хижакам тіло загиблого в бою з Етеоклом зрадника Фів Полініка (Етеокл і Полінік були рідними братами Антігони). Як громадянка Фів, Антігона повинна слухатися наказу, а як сестра — зобов'язана поховати єдинокровного брата, що вона й зробила. За це Креонт наказав замурувати її в печері. Антігона вкоротила собі віку, а через горе пронизав себе ножем і її наречений, син Креонта Гемон, слідом за ним пішла з життя вбита горем мати, дружина Креонта Еврідіка. Креонт морально зламався, визнав своє безсилля перед волею богів і долею, заявивши, що він «ніхто». Про інші трагедії відомостей немає, відомо лише, що всі вони були визнані гідними або першого, або другого місця. Крім того, 1912 року був опублікований папірус, що зберіг понад 300 повних рядків із сатиричної драми «Слідопити».

Трагедії

До нас дійшло сім трагедій Софокла, з яких за змістом три належать фіванського циклу: «Едіп», «Едіп в Колоні» та «Антігона»; одна до циклу про Геракла — «Деяніра», і три до троянського: «Еант», найбільш рання з трагедій Софокла, «Електра» і «Філоктет». Крім того, у різних письменників збереглося близько 1000 фрагментів. Крім трагедій, Софоклу приписували також елегії, пеани і прозові міркування про хор.

В основу «Трахінянок» лягла оповідь про Деяніру. Страждання люблячої жінки в очікуванні чоловіка, муки ревнощів і безвихідна скорбота Деяніри при звістці про страждання отруєного Геракла становлять головний зміст «Трахінянок».