Слов'яносе́рбія — адміністративно-територіальна військова одиниця, утворена російським урядом 1753 на південь від річки Сіверського Дінця між її притоками Бахмуткою і Луганкою. Ліквідована 1764 р. На сході межувала з Землею Війська Донського, на заході — з Військом Запорізьким Низовим, на півночі — з Слобожанщиною, на півдні — з володіннями Кримського ханства.

Історія

Історія заселення Слов'яносербщини пов'язана з появою в XVI столітті на території між річками Луганню та Сіверським Дінцем сторожевих постів запорізького козацтва. Перша згадка про існування такого поста у Підгорному (теперішній Слов'яносербськ) сягає 1740 року. Інтенсивне заселення цього краю припадає на 50-60 роки XVIII століття. Сюди, на ще не займані плугом родючі землі, перебралися з дозволу російського уряду серби, а також болгари, молдовани і поляки, з яких сербські полковники Йован Шевич та Райко Прерадович формували піші й кінні полки. Ці з'єднання мали охороняти південні кордони російської держави від наскоків турків і татар.

Територія між Луганню і Сіверським Дінцем почала називатися Слов'яносербією. Слідом за військовими поселеннями в Слов'яносербію почали переселятися селяни з Харківської, Чернігівської, Курської і Смоленської губерній, а також торгові люди з різних країв Росії, яких вабили пільгові умови торгівлі.

Як у Новій Сербії, в Слов'яносербії поселено сербів з Угорського королівства (також болгар, волохів, греків й інших православних з Османської імперії) для охорони від татар і турків та колонізації рідко заселених просторів лояльними російському уряду підданими і застереження заселення цих земель українцями з Гетьманщини, що межувала на заході із Слов'яносербією.

Колоністи-іноземці отримували в довічне володіння землю, жалування (від 32 рублів рядовому до 836 рублів на рік полковнику), допомогу на облаштування, пенсію, пільги щодо промислів і торгівлі. Труднощі освоєння наданих земель посилювалися російським бюрократизмом, користолюбством офіцерів, незвичними умовами служби та господарювання, конфліктами з місцевим населенням, небажанням колоністів виконувати завдання, покладені на них урядом.

Бахмутський гусарський полк був сформований у 1764 році 11 липня об'єднанням двох іррегулярних гусарських полків Райко Прерадовича та Йована Шевича.(Розформований 24 грудня 1776 року і використаний для створення нових гусарських полків.) Серби були організовані на військовий лад, мали деяку автономію і являли собою два полки під проводом Райко Прерадовича й Йована Шевича (1 300 вояків), які відбували службу на Українській лінії. Адміністративним центром Слов'яносербії було місто Бахмут. Між військовими поселенцями і місцевим українським населенням та сусіднім Запоріжжям виникали постійні конфлікти. 1764 російський уряд ліквідував Слов'яносербію і включив її разом з Українською лінією до складу Катерининської провінції Новоросійської губернії. Українські козаки, окрім слобожан, поповнювали полки від указу 1733 року, часів першої «сербської» формації, іноземних колоністів було замало для комплектування полків та заселення краю. У 1754 р. слов'яносербські гусари налічували 549 осіб (некомплект — 73 %), 1764—1264 (70 %).

Склад полків був поліетнічним, сербськими вони були суто номінально (1757 серби складали 49 %, їх питома вага зменшувалася). Командування під «слов'яносербами» мало на увазі сербів, молдован, македонців, боснійців, болгар, угорців. Українців записували «слов'янами».

С. сприяла подальшому заселенню й освоєнню краю. У 1763 р. населення С. сягало 10 тис. осіб, у тому числі іноземців — 3992 (38,7 %), із них — лише 3,7 % сербів. Більшість становили українці, між колоністами та місцевим населенням виникали конфліктиВодотика Т. С. Слов'яносербія // .

З 1753 до 1764 року Слов'яносербія існувала як автономна одиниця з центром в місті Бахмут і підпорядковувалась Сенату і Російській Військовій Колегії. У зв'язку з реорганізацією сербських військових полків в 1764 році Слов'яносербія увійшла до складу Катерининської провінції Новоросійської губернії, а з 1802 року — в Катеринославську губернію.

У 1783 р. всі іррегулярні полки легкої кавалерії (гусари, пікінери) були перетворені на легко-кінні регулярні, особлива соціально-правова структура військово-поселенців була ліквідована. Потреба в існуванні мережі укріплень зникла. С. відіграла помітну роль у створенні російської легкої гусарської кавалерії, що стало наслідком синтезу європейських (їх носіями були серби-офіцери) і козацьких (використання досвіду, залучення до служби козаків) традицій. Надалі гусарські полки російської армії комплектувалися переважно в Україні нащадками козаків. Офіцери слов'яносербських полків здебільшого продовжили службу, стали заможними землевласниками (Шевичі, Прерадовичі, Штеричі, Войновичі) та влились у стан дворянства. Основна маса рядових і унтер-офіцерів перетворилася на одну з категорій державних селян (хоча в документах їх ще деякий час іменували військовими поселенцями).

У 1784 році селище Підгірне, переведене до категорії міст і перейменоване в м. Донецьке (не плутати з сучасним Донецьком, який тоді називався Олександрівка), стає центром Донецького повіту.

У 1882 році рішенням Кабінету Міністрів Російської імперії центр повіту із Слов'яносербська переведено до Луганська, територія повіту розширюється, та назва його залишається до 1919 року.

Слов'яносербський район було створено в 1919 році. В сучасних межах Слов'яносербський район Луганської області існує з грудня 1966 року згідно з Указом Президії Верховної Ради Української РСР.

З 2014 р. територія колишньої Слов'яносербії під час російської збройної агресії частково захоплена окупантами.

Роти Спочатку Йован Шевич вивів з-за кордону 210 чоловік, а Райко Прерадович — 27. Потім команди поповнювалися частково зі старих гусарських полків, а так само великою мірою за рахунок вербування українців. Проте, обіцяного числа людей вони так і не зуміли набрати. 1763 року в полку Шевича налічувалося 516 чоловік, в полку Прерадовича — 426. Крім того, в обох полках були жінки і діти — всього 517 чоловік. Спочатку полки мали по 10 рот з власною нумерацією. Поселилися вони у деяких запорозьких зимівниках, що вже існували, та поселеннях понад річками. Розташування рот, нумерація вказана після їх об'єднання у Бахмутський гусарський полк:

1 рота — Серебрянка 2 рота — Вергунка (Луганськ) 3 рота — Верхнє (Лисичанськ) 4 рота — Красний Яр (Луганськ) 5 рота — Привілля 6 рота — Кримське 7 рота — Нижнє 8 рота — Підгірне (Донецьк, Слов'яносербськ) 9 рота — Жовте (Жовтий Яр) 10 рота — Кам'яний Брід (Луганськ) 11 рота — Черкаське (Зимогір'я) 12 рота — Хороше 13 рота — Калинове 14 рота — Троїцьке 15 рота — Луганське 16 рота — з Комишувахи перейшла в Луганське.

Місця розташування трьох рот стали маєтками поміщиків: Біла Гора, Пришиб, Раївка

Записи Йоганна Гюльденштедта

Переклад : М.Ломако D. Iohann Anton Güldenstädt Rußisch-Kayserl. Akademikers und Profeßors der Naturgeschichte auch der Churfurstl. Maynzischen und der Berliner Naturforschenden, wie auch der St. Petersburgischen ökonomischen Gesellschaft Mitgliedes Reisen durch Rußland und im Caucasischen Geburge. Auf Befehl der Rußisch-Kayserlichen Akademie der Wissenschaften herausgegeben von P. S. Pallas Z w y t e r T h e i l St.Petersburg Bey der Kayserlichen Akademie der Wissenschaften 1791, с. 270—272

Матеріальні залишки (Світлини)

Див. також Нова Сербія Донщина

Примітки

Література

Посилання

Слов'яносербія //

Густерин П. О заселении сербами Новороссии. Історія Нової Сербії та Слов'яносербії Славяносербия