Елліністичний Єгипет

Елліністичний Єгипет, або Єгипет Птолемеїв (койн. Diodorus Siculus, Bibliotheca historica, 18.21.9, (original)) — період в історії Єгипту, який розпочався від завоювання Єгипту Александром Македонським 332 до н. е. і тривав до 30 до н. е. — римського завоювання Єгипту, після чого був перетворений на римську провінцію.

Історія Завоювання Єгипта та перші Птолемеї

У 332 до н. е. Александр Македонський прибув до Єгипту для його завоювання, де був проголошений фараоном і втіленням Зевса-Амона. Тим самим закінчилося правління Ахеменідів в Єгипті. Через 9 років 323 до н. е. Александр раптово помер у Вавилоні. Його смерть спричинила за собою двадцятирічні війни між діадохами, які боролися за владу у величезній імперії Александра. Результатом цієї боротьби став розділ захоплених Александром територій. Єгипет дістався Птолемею I (правив у 323 — 283 до н. е.), який проголосив себе царем у 305 до н. е. Заснована Птолемеєм династія правила Єгиптом до самого його завоювання римлянами.

Птолемея I прийнято характеризувати як розумного талановитого політика. На це вказує і те, що він єдиний з діадохів помер природною смертю.Пердікка був убитий змовниками в 321 до н. е.; тоді ж загинув у битві з Євменом Кратер; сам Євмен був убитий Антигоном у 316 до н. е.; Піфон був зрадницьки страчений Антигоном у 314 до н. е.; Антигон загинув у битві при Іпсе (301 до н. е.); Лісімах загинув у 281 до н. е. у битві проти Селевка; сам же Селевк в 281 до н. е. був убитий Птолемеєм Керавном; Полісперхон, можливо, був убитий у 303 до н. е. Деметрієм Поліоркет, який загинув у 283 до н. е. в полоні Селевка. Таким чином, з усіх діадохів природною смертю померли тільки троє: Антипатр і його син Кассандр, а також Птолемей Сотер, який, крім того, помер останнім. Але оскільки Антипатр не був полководцем Александра, а був лише намісником Македонії, його називають діадохом лише умовно. У такому випадку Птолемей дійсно є єдиним померлим природною смертю діадохом. Він оголосив, що Александр Македонський — покровитель його роду, підтвердженням чого служив той факт, що Александр був похований в Александрії. Культ Александра поширився по всьому Єгипту.

270 до н. е. померла дружина Птолемея II Філадельфа Арсіноя II і незабаром була обожнена. Наступні правителі ставали богами вже за свого життя, незабаром після сходження на престол. Цей культ, по-перше, був успадкований від Стародавнього Єгипту, а по-друге, свідомо зміцнювався династією Птолемеїв, щоб довести свою законність і посилити владу.

За правління сина Птолемея I Птолемея II (правив у 283 — 246 до н. е.) Єгипет піднісся, але найбільшої могутності досяг за Птолемея III (правив у 246 — 222 до н. е.). Державі Птолемеїв належали Киренаїка, Кіпр, Палестина, Південна Сирія, західна частина Малої Азії, узбережжя Фракії і Геллеспонт, острови Егейського моря.

Занепад У ІІ—І століттях до н. е. Єгипет, що роздирався політичними інтригами при дворі, бюрократичним свавіллям на місцях і соціальними виступами єгиптян, вступає в економічну кризу. Птолемей IV Філопатор зайнявся розпустою невдовзі після вступу на трон. Він дні і ночі проводив з гетерою Агафоклеєю, а пізніше - з її братом Агафоклом. Невдовзі державою керувала розпутна сімейка, розкрадаючи казну і продаючи придворні посади. Вони були наскільки жадібними, що навіть на деякий час приховали смерть Птолемея IV, продовжуючи вести колишній спосіб життя.

Птолемей V Епіфан вступив на престол в юному віці і майже нічим себе не прославив. Перемогами і поразками в війнах він зобов'язаний своєму полководцеві Спокасу. Птолемей VI Філометор був настільки бездіяльний і ослаблений надмірностями, що від ожиріння позбавився розуму.

Птолемей VIII Фіскон певний час був співправителем свого попередника і старшого брата, доки протистояння Риму і сирійського царя Антіоха IV не повернулось на користь Філометора. Брати поділили батьківський спадок, Філометор отримав Єгипет, а Фіскон - Киренаїку. Проте честолюбний Фіскон залишився невдоволений своєю долею і приклав багато зусиль, щоб збільшити її. Зробити це вдалось лише 145 року до н. е., по смерті брата. Клеопатра ІІ прагнула посадити на трон свого сина Птолемея VII Неоса і навіть за підтримки знатних єгиптян проголосила його царем. Проте Фіскон не збирався віддавати владу. Хлопчика він вбив прямо в обіймах матері. Ця смерть поклала початок кровопролитному правлінню. 130 року до н. е. розгорілась міжусобна війна, що торкнулася у Держави Селевкідів. Наприкінці життя Фіскон помирився з Клеопатрою ІІ, переміг внутрішніх і зовнішніх ворогів і спокійно помер своєю смертю 116 року до н. е.

Після його смерті трон перейшов до його вдови, з яка о 107 року до н. е. правила разом з Птолемеєм IX Сотера II Лафуром. Але коли він, всупереч її волі, зважився послати допомогу Антіоху Кизикському проти Маккавея Гиркана, вона збурила проти нього війська і знову звела на престол Птолемея X Александра. З ним вона правила до 89 року до н. е.. Тим часом Лафур змушений був втекти до Кіпру і звідти через деякий час оголосив їй війну. Александр відмовився було від влади, але енергійна Клеопатра наполягла на тому, щоб він зберіг її. Незабаром після цього Александр повстав проти матері, убив її, але внаслідок народної незадоволеності втік і помер на дорозі до Кіпру (89 до н. е.). Лафур був викликаний з Кіпру і без перерви царював до кінця життя (81 до н. е.).

По смерті Лафура 6 місяців правила його дочка (дружина померлого Александра) Береніка, а потім її пасирбок Птолемей XI Александр. З 80 року до н. е. країною почав правити Птолемей XII Авлет (Флейтист). Він «прославився» далеко не блискучим розумом, пристрастю до гри на флейті і непоміроною жорстокістю, за що був всім ненависний. Невмілим правлінням він довів країну до того, що всім заправляли римські лихварі. Александрійці здійняли повстання і 58 року до н. е. Флейтист був вигнаний з Єгипту і втік до Риму. Престол зайняла його старша дочка Береніка IV, яка царювала одна навіть після того, як вийшла заміж за Архелая. Проте Птолемей ХІІ з Риму добився свого повернення і 55 року до н. е. за допомогою римських військ повернувся на трон. Він залишався єдиним правителем до 51 року до н. е., коли захворівши, проголосив свою дочку Клеопатру VII співправителькою. У своєму заповіті він ухвалив, що вона і її брат Птолемей XIII спільно правитимуть Єгиптом. Виконавцем свого заповіту він призначив Рим.

Наставник юного царя — хитрий та спритний євнух Потін управляв Єгиптом від імені свого підопічного. Клеопатра VII звернулась за підтримкою до Риму. Скориставшись ситуацією, Потін здійснив державний переворот. Клеопатра втекла до Сирії, де на кордоні з Єгиптом стояла її війська. Цезар, що на той час прибув до Єгипту, наздогоняючи Гнея Помпея, взявся владнати суперечку між братом і сестрою із надією повернути гроші. Він став вимагати, щоб обидві сторони розпустили армії і з'явились до Александрії на його суд. Невдоволені присутністю римлян і підбурювані Потіном александрійці здійняли повстання, що швидко переросло у війну, названу Александрійською.

Всю зиму 48/47 року до н. е. римський загін на чолі з Цезарем витримував облогу в резиденції єгипетських царів. Коли прибуло підкріплення, Цезарь розбив повсталу єгипетську армію: Птолемей XIII втонув під час втечі, Потін загинув, а Арсіною, молодшу сестру Клеопатри, що виступала на боці заколотників, було взято в полон, а потім — вислано за межі країни. Цезар посадив на трон Клеопатру і, відповідно до місцевих звичаїв, зобов'язав її вийти заміж за іншого брата Птолемея XIV. Проте це також був фіктивний шлюб, Клеопатра стала коханкою римського полководця.

Влітку 47 року до н. е. Клеопатра народила 53-річному Цезарю, що не мав законних нащадків, першу дитину — сина і назвала його Птолемеєм XV Цезарем.

Після смерті Птолемея XIV і вбивства Цезаря 44 року до н. е. Клеопатра стала правити Єгиптом разом із сином, а фактично — одноосібно. Коли розгорівся конфлікт між Марком Антонієм і Октавіаном, Клеопатра встала на бік Антонія. Об'єднані сили Клеопатри і Антонія у вирішальній битві біля мису Акції 2 вересня 31 року до н. е. були розбиті, а Антоній і Клеопатра сховались в Александрії.

В серпні 30 року до н. е. римські війська підійшли до стін Александрії. Залишки армії Антонія зрадили свого полководця, а сам він скінчив життя самогубством. 12 серпня 30 року до н. е. невідомий селянин приніс Клеопатрі корзину солодких фіг, в якій спав аспід. Золотою шпилькою вона вколола змію, яка зашипівши від болю, вжалила підставлену руку. Вступ легіонів Октавіана до Александрії в серпні 30 року до н. е. поклав кінець незалежності Єгипту. Країну було включено до складу римських володіннь на правах особливої провінції, що керувалася римським префектом.

Соціально-економічний та адміністративний устрій Влада В управлінні Єгиптом доби Птолемеїв органічно поєднувалися риси як греко-македонські, так і власне єгипетські. Уся повнота влади належала Царю. Його опорою був величезний штат чиновників. Збереглася величезна кількість канцелярського листування. Діловодство велося грецькою мовою. При дворі Птолемеїв жили традиції Александра: існував «царський журнал», велася велика кореспонденція. Існували вищі придворні посади: «родичів», «рівних за шаною родичам», «перших друзів», «рівних першим друзям», «друзів», «спадкоємців» і т. д. Інститут «друзів царя» сприйняли Єгипті ще наприкінці IV — початку III в. до н.е. та на початку II ст. до н.е. він втратив реальний статус, перетворився на почесний титул. Птолемей V впровадив титули «родичів», серед яких найпоширенішими були «брат фараона», «брат родини фараона». Система титулів у II ст. до н.е. складалася з «друзів царя» (форми змінювалися від ton filon tou basileos до goi isotimoi tois protois filois у 2-й пол. II ст. до н.е. і goi protoi filoi у I ст. до н.е.), нижчі стояли «родичі» (goi gomotimoi tois sungenesin), потім йшли архісоматофілаки (на кшталт царських ад'ютантів), на нижній ланці розташувалися «діадохи».

На вершині адміністративної ієрархії перебувала посада діойкета ( — управитель) — керуючого господарством і фінансами, він також відав царською скарбницею, обліком господарських ресурсів, обліком і збором надходжень, контролював витрати. Діойкет був першим сановником у державі і за певних здібностях міг стати всемогутнім. Таким, наприклад, був діойкет Аполлоній у період правління Птолемея II.

Іноземні грошові трансакції Птолемеїв здійснювалися царським банком в Олександрії (βασιλικη τράπεζα), який був одночасно скарбницею царя, яку слід відрізняти від βασιλικόν (царської фінансової адміністрації). Нестача грошових розрахунків у Єгипті позначалася на високих банківських тарифах, що становили 24%. Про керівництво цього банку відомо із фрагмента спеціального закону, який регулював банківську справу в країні. То справді був «Закон про доходи» Птолемея Філадельфа. Усі види банківських операцій царськими банками Єгипту велися на порівняно високому рівні: обмін, різні типи депозиту, поточні рахунки, позики іноземних монархів, перекази кредитів, платежі в грошах. Облікова ставка становила 24%.

Хора Усі населені пункти, крім трьох полісів, входили до хори ( — земля, країна), тобто не мали самоврядування. Хора ділилася на номи (цей поділ зберігся з давнього часу), які багато в чому продовжували бути відокремленими. Номи ділилися на топархії, а ті, у свою чергу, — на коми. Функції номархів перейшли до стратегів. Секретар, який відав усім діловодством нома, називався царським секретарем. Відповідні посади були і в топархіях, і в комах. Призначення на них залежало від діойкета.

Діяльність усіх цих посадових осіб була тісно пов'язана із фінансовими чиновниками, які також підпорядковувались діойкету. Головним фінансистом у номі був економ ( — керуючий будинком, господар). До нашого часу дійшла «Інструкція економа» III століття до н. е., яка дає чітке уявлення про його обов'язки. По суті, на економі лежала турбота про все господарське життя нома. Перевіряти його діяльність повинен був контролер.