Телефо́нний зв'язо́к — галузь зв'язку, електрозв'язку, телекомунікацій; передача на відстань мовної інформації, здійснюваної електричними сигналами телефонною мережею загального користування (ТМЗК) або радіосигналами.
Історія розвитку телефонії у світі
Початок телефонного зв'язку сягає 1870-х pp.: перша телефонна мережа постала у 1870—80 pp. у США і Великій Британії.
Автоматичні телефонні станції винайшов угорський винахідник Тівадар Пушкаш, який працював в компанії Едісона. Винахід дозволив створювати телефонні мережі з тисячами абонентів (до того телефонні вузли не були здатними обробляти водночас більше кількох десятків користувачів, до того ж, виклики доводилося перемикати руками).
Історія розвитку телефонії в Україні В Україні вперше встановлено телефонний зв'язок у містах: Одеса (1882), Львів (1884), Київ (1886), Харків (1888); перший міжміський телефонний зв'язок між Одесою і Миколаєвом, згодом Харковом і Катеринославом (1910—1912); перший сільській телефонний зв'язок 1899 в Лебединському повіті Харківської губернії. Щойно в середині 1920-х pp. встановлено безпосередній телефонний зв'язок між більшими містами України та між ними і Москвою та Ленінградом.
Розвиток телефонного зв'язку видно з кількости міжміських телефонних розмов:
Рік1928194019601970197520002008 У млн.3,719,131,280,5165,41374,98536,4 На 100 меш.94473179337*
Разом з цим кількість телефонних апаратів зросла (у тис.) з 186,9 у 1940 до 2 631,9 (у тому ч. 2 229,6 у м., 402,3 в с.) у 1975; 98,8 % телефонних апаратів — автоматичні (1975; 1940 — 33,3 %). 1975 в УРСР 1 телефонний апарат припадав на 18,5 осіб (в СРСР на 14,7).
Зародження та становлення телефонного зв'язку у Києві
Перші телефони у Києві Перші телефони в Києві було встановлено ще 1884 року. Ці передвісники телефонізації містились у ресторані Семадені та в магазині Попова, їх використовували лише для внутрішнього зв'язку. А 1885 року в місті почали створювати першу телефонну станцію в приміщенні поштової контори за адресою: вулиця Хрещатик, № 24/26.
Відкриття першої повноцінної телефонної станції в Києві Днем народженням київського телефону стало 1 квітня 1886 року, коли урочисто відкрили першу телефонну станцію Києва. У день відкриття станції запрацювало 60 телефонів, а до кінця року їх було вже 175 номерів із яких 10 % становили квартирні телефони, а 55 % — торгівельні фірми, промислові заклади і адміноргани. Трохи згодом, в Києві були відкриті 5 «говорильних» пунктів, де за 25 копійок можна було придбати 3-х хвилинну розмову з будь-яким абонентом. З 1895 року плату за розмови знизили до 15 копійок. У 1892 році в Києві нараховувалось вже 409 абонентів та 479 телефонних апаратів, а станція мала 9 комутаторів і все це господарство обслуговувалось 37-ми працівниками. На кожен комутатор приходилось до 200 з'єднань за добу. В 1893 році була споруджена ще одна станція на Подолі, що мала 300 номерів. Історичною для Києва стала весна 1901 року, коли вперше монтувалась телефонна каналізація. В траншеї укладались циліндричні бетонні труби на 12 та 24 канали, діаметр кожного з них становив 90 міліметрів. Колодці телефонної каналізації будувались «серйозно та на довго».
Надалі модернізація продовжувалась. У 1904—1912 роках ємність кабельних мереж зросла до 4000 пар, а ємність станції до 4200 номерів. Покращилась, також, і якість зв'язку. Але попереду очікували нові ускладнення — попит на телефонній зв'язок значно перевищував технічні можливості телефонної мережі і вже в 1912 році всі ємності були вже задіяні та технічні можливості для розвитку вичерпано. На той час телефонна щільність становила 0,9 телефонів на 100 киян. Новим етапом розвитку електрозв'язку було закладення фундаменту нового приміщення Міської телефонної мережі, замість старого за тією ж адресою. Сталося це 12 липня 1912 року. Слід зазначити, що ця будівля стоїть і досі та розміщується там Державна Радіокомпанія України. Роботу з реконструкції приміщення було закінчено в 1914 році, в жовтні. Незабаром якість зв'язку поліпшилась та й попит значною мірою був забезпечений. В цьому ж році телефонна щільність вже склала 1,6 апарати на 100 мешканців Києва. Киян тоді було всього 261 тисяча, а телефонів в мережі — 4178. Наступними роками телефонна галузь розвивалась досить повільно та кволо — громадянська війна не сприяла розвитку та й телефонне господарство до 1919 року не мало єдиного органу управління, а знаходилось під керуванням різних установ та приватних осіб. За роки першої п'ятирічки кількість абонентів Києва зросла з 5467 до 8416. Останній показник міг бути і більшим, але в 1930 році монтована ємність центральної телефонної станції була повністю задіяна і в Києві настав, так званий «телефонний голод», коли нові абонентські запити не задовольнялись. Щоб якось вийти проблемної ситуації, управління телефонної мережі ухвалило рішення про будівництво підстанцій. У 1931 році в експлуатацію було здано дві телефонні підстанції ручного обслуговування системи ЦБ. Підстанцію ємністю 300 номерів було змонтовано на вул. Червоноармійська, та іншу — на вул. Грушевського. Але такі заходи не дали очікуваного результату — попит значно перевищував можливості мережі. В 1926 році в Києві радіопередача транслювалась телефонними дротами. Мережа радіопередачі дуже швидко зростала та заважала телефонному зв'язку. Тільки з 1930 року радіопередача проводилась вже за допомогою окремої трансляційної мережі. З такими заходами зменшилась кількість перешкод на лінії.
Розвиток телефонії в статусі столиці України В 1933 році Київське телефонне господарство нараховувало 3 телефонні станції: центральна — ЦБ на 6350 номерів, Сталінська підстанція — ЦБ на 300 номерів, обласна АТС на 400 номерів. 24-ого червня 1934 року Київ став столицею України і з цього моменту для розвитку електрозв'язку наступає новий етап — етап більш жвавого та інтенсивного розвитку. Саме в той час і виникло окреме підприємство — Київська Міська Телефонна Мережа (КМТМ). Вже в липні 1934 була введена в експлуатацію АТСДК на 900 номерів. Ця АТС безпосередньо обслуговувала урядові установи. Проектом реконструкції КМТМ передбачалось будівництво 4 АТС та оновлення лінійно-кабельного господарства. В жовтні 1935 року з введенням в експлуатацію АТС ємністю 10 тисяч номерів, на цю станцію були переключені всі 6650 абонентів з ручної телефонної станції ЦБ. Друга АТС машинної системи на 6 тисяч номерів, що знаходилась на вул. Хрещатик та почала працювати в 1937 році. Третя станція такого ж типу, ємністю 1500 номерів, що знаходилась на вул. Грушевського була запущена в експлуатацію в наступному році. В тому ж році запрацювала і станція, з 4-а тисячами номерів на вул. Нижній Вал. 1937 рік — телефонна щільність збільшилась від 1,2 після громадянської війни до 3,5 номерів на сто мешканців столиці. Наприкінці 1939 року ємність АТС в Києві становила 22400 номерів, магістральна кабельна мережа нараховувала 25000 пар. До 1 січня 1941 року на телефонній мережі діяло близько 19 тисяч телефонів та 10 тисяч були включені в різні відомчі станції та мали можливість виходу на мережу міста. В ніч на 22 червня 1941 року перші бомби впали на Київ. З'явились перші руйнування, в тому числі і телефонних споруджень. Зв'язок на окремих ділянках було ушкоджено. В столиці залишилась лише одна АТС-1, що діяла навіть після залишення міста військами.
Введення в Києві перших АТС машинної системи
Лише після визволення Києва 6 листопада 1943 року в столиці були змонтовані підстанції ручного обслуговування типу ЦБ ємністю 200 та 300 номерів. В січні 1944 року запрацювала ручна телефонна станція ЦБ ємністю 1000 номерів. Одночасно монтувалась АТС машинної системи на 4 тисячі номерів, яка була здана в експлуатацію в тому ж році 24 серпня. А в січні 1945 року вже розвернулось будівництво АТС декадно-крокової системи. З введенням в дію з 1946 по 1948 рік трьох районних АТС (№ 2, № 3, № 4) київська міська телефонна мережа вже стала набувати чітку організацію та технічну структуру. В 1953 з'явився, такий на сьогодні звичайний та необхідний, перший в Україні автоматичний годинник з телефонним доступом та відповіддю голосом. В 1954 році ємність київських АТС досягла довоєнного рівня. Дуже багато зусиль було витрачено для відродження ушкоджених об'єктів та будівництва нових. В 1960 році на КМТМ нараховувалось 17 АТС. Це були станції типу АТС-47, АТС-54 — перші розробки декадно-крокових АТС, що випускалися заводом «Червона Зоря». Але перших випусках цього обладнання траплялись заводські дефекти та недоробки, що сильно ускладнювали його експлуатацію. Подальший розвиток мережі проходив швидкими темпами. В 1963 році в Києві було вже 45 автоматичних станцій, а монтована ємність наближалась до дев'яностотисячної межі, число абонентів досягало 70 тисяч. Росли лінійно-кабельні споруди, кількість працівників сягала 1000 чоловік. Розширювалась територія столиці, а з нею і зона обслуговування телефонним зв'язком. В 1963 році було створено Управління Київської міської телефонної мережі та створені територіальні підприємства — Центральний, Печерський та Жовтневий телефонні вузли. З 1964 року на мережі стали вводитись в експлуатацію координатні АТС малої ємності, а з 1968 року розпочалось постачання обладнання АТСК ємністю 10 тисяч номерів. Обладнання АТСК було більш надійним та сучасним. В липні 1966 року Дарницький телефонний вузол відокремлюється як самостійне підприємство, за рахунок реорганізації Печерського телефонного вузла. В 1974-му році створюється Подільский телефонний вузол за рахунок реорганізації Жовтневого. В 1963—1965 роках КМТМ була переведена на шестизначну нумерацію. Створилось сім стотисячних вузлів з літерними індексами. В 1970 році літерні індекси були замінені на цифрові. Переведення мережі на шестизначну нумерацію дозволив в 1964 році ввести в дію АТС-46, а в 1965-му — АТС-52. Виконавши роботу, що була запланована проектом переходу на шестизначну систему, київські телефоністи забезпечили собі можливість розвитку до 800 тисяч номерів.
Впровадження у Києві апаратури автоматичного визначення номерів В 1970 році на РАТС-24/25 запроваджені перші в Україні зразки апаратури автоматичного визначення номерів (АВН) та категорій викликаючи абонентів. До 1977 року всі РАТС стовідсотково були обладнані релейними АВН, а на 2000 рік релейне обладнання було замінено на електронне. 1971 рік — введена перша РАТС-442 координатної системи АТСК, ємністю 10 тисяч номерів. За 1979-80 роки введена в дію РАТС-216 типу «Пентаконта −1000С». В 1982 році введено в дію автоматизоване бюро ремонту (АБР) телефонів з зоною дії до 200 тисяч номерів. За 1982—1985 роки зроблено переведення телефонної мережі на семизначну нумерацію. Роботи з переведення Київської МТМ на семизначну нумерацію не мали аналогів за методикою та складністю виконання. Для прикладу, що показує важкість та ретельність цієї роботи — обсяг таблиць переключення тільки для другої мільйонної зони склав 1,5 тисяч сторінок машинописного тексту. В 1986 році — введена в дію перша в Україні АТС-228/229 з програмним управлінням типу ARE — 11. В 1986 році введена в експлуатацію автоматизована довідково-інформаційна служба АДІС — «09» на 64 робочих місць телефоністок з використанням комп'ютерної бази даних. В 1987 році введена в дію перша в Україні волоконно-оптична система передачі (ВОСП) на швидкості 8Мбіт/сек. Завершена розробка технологій монтажу та започатковане використання багатомодових оптичних кабелів зв'язку. В цьому ж році на Центральному телефонному вузлі КМТМ був організовано цех радіотелефонного зв'язку «Алтай». Крім того Київським виробничім об'єднанням електрозв'язку була виведена з дії перша РАТС-29 декадно-крокової системи і була введена в дію перша в Україні цифрова РАТС-546/547, типу МТ-20/25. Ця станція забезпечувала комутацію до 75 тисяч викликів за годину. 1989 рік — створення на першого в Україні центру постійного нагляду за електронними АТС.
Розвиток після проголошення незалежності України в 1991 році