Росіяни

Росія́ни (, ) — східнослов'янський народРосіяни // ЕУ. — Т. 7. — С... Також — москови́ти, москви́ни (в Україні XVI—XVII ст.), великоро́си (XIX — на поч. XX ст.).

Переважно проживають в Росії, рідною є російська мова. Більшість віруючих належить до РПЦ, меншість — до старообрядців та інших релігійних течій.

Сформувалися в XV—XVI століттях у Московському князівстві, колишньому васалі Золотої Орди, на основі слов'янських і частково балтських та фінських етносів. Вели тривалі війни з сусідами — ординськими державами-спадкоємцями (Астраханню, Казанню, Кримом), Лівонією, Литвою, Польщею, Швецією, Німеччиною, Туреччиною, Персією, Китаєм, Японією, кавказькими, середньоазійськими і сибірськими народами. Протягом XVIII—XIX століть розширили ареал свого проживання до Арктики, Кавказу, Сибіру, Далекого Сходу, Аляски. Асимілювали більшість автохтонів цих регіонів. Були найчисленнішою етнічною групою в Російській імперії і СРСР. Віками жили в умовах кріпосницького гніту, скасованого 1861 року, однак фактично елементи цього гніту зберігалися й надалі — у різних формах соціальної та політичної залежності, зокрема й у радянський період (селяни в колгоспах до 1970-х років не мали паспортів).

Стали однією з рушійних сил більшовицької революції в Росії, сприяли утвердженню комуністичного режиму у власній країні.

На початок XXI століття загальна кількість становила близько 137 млн; з них у Російській Федерації — 111 млн осіб (2010). Хоча в сучасній Росії росіяни формально складають більшість, значною мірою це результат політики русифікації, внаслідок якої багато етнічних удмуртів, комі та інших фінно-угорських народів були асимільовані й нині зараховують себе до росіян. Згідно з поправками до Конституції Росії 2020 року, росіяни формально визнаються державоутворюючим народом Росії.

Мають велику діаспору в Казахстані — 3,8 млн (2010), США — 2,6 млн, в Україні — 1,7 млн (2020), Білорусі — 0,7 млн. Найбільша національна меншина в Україні, Казахстані, Латвії та Естонії.

Назва

Росія́ни — українська сучасна назва. Походить від грецького імені Русі — Росія, що широко використовувалося в московській державній і церковній документації. Ру́сскіє  () — російська самоназва, є за походженням субстантивованим прикметником. Цей прикметник виник у XV—XVI ст. від двоскладного сполучення «русскіє люді», в якому другу частину перестали вживати, згодом він став самоназвою росіянГалушко К. Ю. Українці: Давньоруська народність // Енциклопедія історії України: Україна—Українці. Кн. 2 / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. — К.: В-во «Наукова думка», 2019. — 842 с.. У сучасній російській етнографії усталена теза, що закріплення етноніма «русскіє» в Московській державі припадає на XV—XVI століття. На відміну, на власне руських землях (Україна і Білорусь), що перебували у складі Великого князівства Литовського і Польського королівства, утвердився етнонім «русин» (однина), «русь» (множина). Після входження Війська Запорозького у 1654 році в орбіту політичних впливів Московської держави та інтенсифікації контактів інтелектуальних, бюрократично-службових та, особливо, вищих церковних верств відбулося поступове перенесення етноніма «руські», «руський народ» від уже політично розділеної православної спільноти Речі Посполитої — на росіян. Великоро́си, або великору́си — ранньомодерна назва росіян. Використовувалася у ХІХ—XX століттях для підкреслення окремішності росіян від українців (малоросів) і литвинів (білорусів). Також вживається в сучасній російській етнографічній літературі для позначення росіян після XV ст., наприклад: «російська (великоруська) народність». Проте «Мала радянська енциклопедія» у 1930 стверджувала, що «Великоруси — термін, штучно введений у 19 столітті»Малая Советская Энциклопедия. Том седьмой: Прямая—Скулы. М.: Акционерное общество «Советская Энциклопедия», 1930.— С. 506.. Москва́Москва // Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 2. — С. 447. — ранньомодерна назва росіян, що вживалася в УкраїніМосква, москъва // Словник української мови XVI — першої половини XVII ст. / відп. ред. М. Чікало; Інститут українознавства імені І. Крип'якевича НАН України. — Львів, 2022. Вип. 18 (Мова — Мѧтка). — С. 79. — ISBN 978-966-02-9515-5 та Речі Посполитій. Москови́ти () — середньовічна латинська назва росіян, яка увійшла в більшість європейських мов нового часуMoscowites, moscowiter / Moscovitae // Dictionaire François-Alleman-Latin, et Alleman-François-Latin: avec un petit abrégé de Grammaire Françoise. Geneve, 1601. p. 844.Muszkac, mosci, moscovitae, hyperborei. Moscowiter // Dictionarium Quadrilingue latino-ungarico-graeco-germanicum, V. 2., 1708. p. 377.. Москви́ни (подібно до «литвини», «русини») — середньовічна і ранньомодерна українська назва росіян. Також — моско́вці, москвитини* Москвитинъ, москвитин // Словник української мови XVI — першої половини XVII ст. / відп. ред. М. Чікало; Інститут українознавства імені І. Крип'якевича НАН України. — Львів, 2022. Вип. 18 (мова — мѧтка). — С. 79–80. — ISBN 966-02-2705-1 (серія); ISBN 978-966-02-9515-5 (вип. 18), московські люди тощо. Москвич, московка (, ) — в староукраїнській мові XV ст. — уродженці або жителі Великого князівства Московського. Москалі́ — ранньомодерна українська назва; згодом стала також позначати солдат московської (російської) армії.Євген Наконечний. Украдене ім'я: чому русини стали українцями. XIII. Москаль Москаль, москалъ, москал // Словник української мови XVI — першої половини XVII ст. / відп. ред. М. Чікало; Інститут українознавства імені І. Крип'якевича НАН України. — Львів, 2022. Вип. 18 (мова — мѧтка). — С. 78–79. — ISBN 966-02-2705-1 (серія); ISBN 978-966-02-9515-5 (вип. 18) Москвитин — раньомодерна українська назваМосквитинъ, москвитин // Словник української мови XVI — першої половини XVII ст. / відп. ред. М. Чікало; Інститут українознавства імені І. Крип'якевича НАН України. — Львів, 2022. Вип. 18 (Мова — Мѧтка). — С. 79—80. — ISBN 978-966-02-9515-5. Каца́пи — зневажлива українська назва нового часу. Походить з тюркських мов, означає «різника».Євген Наконечний. Украдене ім'я: чому русини стали українцями. XXIII. Кацапы

Історія

Історію російського народу традиційно починають з часів Русі. Традиція йде з часів Російської імперії, коли «русскими» або «россиянами» називали не тільки сучасних росіян, а взагалі всі східнослов'янські народи. Попри те, що в радянській етнографії українці, білоруси та росіяни вже розглядалися як окремі народи, офіційна радянська історіографія зберегла звичай починати російську історію від часів Київської Русі. Аналогічний підхід зберігається у сучасній російській і західній історичних школах. З іншого боку, це можна пояснити і необхідністю часового «контексту», опису подій давніших часів для розуміння історії. Слід також зважати на те, що національна ідентичність до XIX—XX ст. була близька до ідентичності релігійної, а історія християнства «русских земель» починалася саме з Київської Русі.

З точки зору українських істориків, це є помилковим, оскільки «русь» ототожнюють з сучасною Росією, а «руський народ» — з «російським народом». Плутанину вносять двозначність російського терміна «русский» який означає як «російський», так і «руський». Коріння явища лежать ще в застарілій термінології часів Російської імперії. Втім, серед сучасних українських авторів популярна думка, що це робиться спеціально: з метою виправдати претензії сучасної Росії на землі Російської імперії, зокрема, України та Білорусі. З їхньої точки зору, історію Росії слід виводити з Московського князівства — родоначальника Російської державиІсторичне значення Київської Русі // Історія України: Навчальний посібник / Білоцерківський В. Я. — К.: Центр учбової літератури, 2007.- 536 c..

Ядром російської етнічної території було Володимирсько-Суздальське, а згодом — Велике Московське князівство; на початку 16 ст. її можна рахувати (без рідко заселених або й незаселених просторів на півночі) на яких 1 млн км², а кількість росіян — на 5 — 6 млн. Натомість вона не зазнавала більших змін на заході — з теперішніми естонцями й латишами і на південному заході — з білорусами й українцями, де етнічна межа покривалася приблизно з кордонами Москви і Великого Князівства Литовського та Речі Посполитої.

Досить чітко визначали межі розселення росіян і західні посли: Посол Папи Римського до імперії Чингісидів Іоан де Плано Карпіні, посол короля Франції Людовика IX до хана Золотої Орди Сартака Вільгельм де Рубрук. Перший відвідав двір хана Батия і столицю Монгольської імперії Каракорум у 1246 році й повернувся у Європу в 1247 році через Київ. Другий відвідав країну хана Сартака, країну хана Батия і столицю Монгольської імперії Каракорум у 1253–1254 рр. і повернувся в «землю обітованну» 1255 року.

Вільгельм де Рубрук зазначав, що землі Русі лежали на північ від Перекопу. За його спостереженням Русь всюди мала ліси та тягнулася від Польщі й Угорщини до Танаїда.Иоанн де Пано Карпини. История Монгалов: Вильгельм де Рубрук. Путешествие в Восточные страны. — СПб.: Изд. А. С. Суворина, 1911. — с. 85 (рос.) Ось як Рубрук описував народи, що заселяли землі на північний схід від ставки Сартака (орієнтовно північний схід сучасної Воронезької області):

Росіяни постійно колонізували північ і суцільно заселили південну частину тайги, а уздовж річок, зокрема Північної Двини дійшли до Білого моря (Помор'я): невеликі фінські народи зазнавали русифікації, за винятком карельців на заході і комі (зирян) в сточищі Печори. У другій половині XVI і особливо в XVII століття росіяни колонізували Середнє Надволжя й Урал і витиснули місцеві досить численні народи — тюркські (татар, чувашів, башкирів) і фінські (мордву, удмуртів, марійців) з їх найкращих земель, так що мордва тепер являє собою невеликі острови на своїй колишній території (вони становлять в Мордовській АССР 35,4 %), а інші народи живуть щоправда компактніше, але росіяни в їхніх автономних республіках становлять від 40 до 47 %. Також з початку XVI століття розпочалася російська колонізація степів Центрально-Чорноморського району (у XVI — XVII ст. росіяни заселили у ньому територію близько 300 000 км²), і в пол. XVII ст. зіткнулися тут з українською колонізаційною хвилею. Заселення росіянами долішнього Поволжя припадає на XVII ст. і XVIII ст. (на ньому російський уряд у XVIII ст. поселив німецьких і українських колоністів), Передкавказзя — на другу пол. XVIII і гол. XIX століття; і тут росіяни зустрілися з українською колонізацією. Заселення Західного Сибіру росіянами почалося з кінця XVII ст. (на поч. XVIII ст. у Західнім Сибіру жило близько 300 000 росіян, переважно в південній смузі тайґи), пізніше воно поширилося на східний Сибір, у другій пол. XIX ст. на Далекий Схід і Середню Азію; в колонізації Степу і Далекого Сходу (Зелений Клин) з кінця XIX ст. брали інтенсивну участь й українці. З місцевого населення численнішими є тепер якути і буряти (обидва народи мають свої АССР).

Разом з тим постійно збільшувалася російська етнічна територія — лише в Європі з 1 млн км² на початку XVI ст. до 2,6 млн на початку XX ст. (без слабо заселених етнічно мішаних земель). Ще швидшим темпом зростала кількість росіян: з близько 5 млн на початку XVI ст. до 12 — 13 млн на початку XVIII ст. і яких 30 — 32 млн у 1858. Швидка колонізація та часткова асиміляція різнонаціональних племен призвели до постання окраїнних груп російського населення з подекуди автономістичними й опозиційними щодо російського державного центру тенденціями (донські й уральські козаки, сибіряки) і обширних етнічно мішаних територій на Середньому Поволжі, Уралі, в Карелії та (російсько-українських) на східному Передкавказзі (разом бл. 0,6 млн км²).

Антропологія та генографія