Бузьке козацьке військо — військове формування на Півдні України в другій половині 18 — на початку 19 століття.
Сформовано 1769 року з козаків (українців) Запорізької Січі, молдован, волохів, болгар та македонців, що входили до окремих полків, які під час російсько-турецької війни 1768–1774 років брали участь у бойових діях під Очаковом, Бендерами, Акерманом, Ізмаїлом.
З 1775 року, після руйнування Запорізької Січі, військо несло прикордонну службу вздовж Південного Бугу.
1800 року полк було ліквідовано, а козаків перетворено на державних селян. Саме з цих козаків 1803 року й утворено кілька п'ятисотенних полків, які стали називатися Бузьким козацьким військом.
Бузьке козацьке військо за час Російсько-турецької війни (1768—1774) У війнах другої половини XVIII століття на боці Росії проти Османської імперії воювало багато греків, болгар, молдован та представників інших балканських народів. З греків і албанців створюються військові формування. Під час війни 1768—1774 на боці російської армії воювало багато загонів болгар. Так, болгарин Н. А. Каразін доставив російському командуванню цінні розвіддані і привів із собою трьохтисячний загін добровольців з болгар, румунів і молдован. Деякі з подібних загонів пізніше були включені в Бузьке козацьке військо.
Основою бузького війська став полк, що сформувався османським командуванням в 1769 році з болгар, волохів і представників інших народів Балканського півострова. Він був направлений в Бессарабію до армії сераскіра, щоб допомогти зняти облогу з османської фортеці Хотин. Але замість того, щоб воювати проти російських військ, полк перейшов на їхню сторону, і протягом всієї війни брав участь у бойових діях у складі корпусу, який знаходився під командуванням генерал-фельдмаршала графа Петра Румʼянцева на власному утриманні.
Допомога, яку надало населення Північного Причорномор'я російським військам, була величезна: в період війни російська армія була достатньо забезпечена провіантом і фуражем, безперешкодним постачанням зброї, боєприпасів, розвідувальними даними та іншим необхідним для успішного ведення бойових дій.
Війна 1768—1774 років стала переможною для Російської імперії. Укладена 10 липня 1774 року в селі Кючук-Кайнарджа, поблизу міста Силістрії, на території Болгарії, мирна угода закріпила перемогу Російської імперії над Османською імперією. За Кючук-Кайнарджийською мирною угодою до Російської імперії переходили землі, що лежали ліворуч від Південного Бугу. Саме на цих землях були розміщені офіцери і солдати Бузького козацького полку разом зі своїми сім'ями, яких граф Румʼянцев запевнив, що під заступництвом Російської держави вони знайдуть спокійне життя і будуть нагороджені вигідними для поселення і обзаведення господарством землями, причому проголошений був й Маніфест, що обіцяв їм тридцятирічні пільги. Тому, залишивши свої житла в Болгарії, Молдові і Валахії, вони перейшли в Південну Україну і оселилися по річці Бугові. Внаслідок незаселеності відведеного їм під поселення місця і віддаленості його від міст, вони з великими труднощами завели господарство.
Всього бузьких козаків було близько 7 тисяч. Вони заснували 26 сіл між Бугом і Інгулом в Бобринецькому і Херсонському повітах, у тому числі Касперівку й Федорівку (тепер місто Нова Одеса), Костянтинівку, Білоусівку, Себине або Гнилий-Єланець, Баловну, Гур'ївку та інші, що пізніше належали до Бузького уланського поселення. Центром було місто Вознесенськ, яке раніше було запорізьким містечком Соколи біля гирла річки Мертві Води.
Аполлон Скальківський писав, що бузьким козакам за їх вірну службу Російському уряду були обіцяні 30-ти річні пільги з переконаннями, що вони завжди залишаться у військово-хліборобському стані, але цими пільгами вони користувались тільки 8 років, тобто до 1785 року, або до завоювання Криму. З даних А. О. Скальківського випливає, що пільги бузьким козакам були обіцяні в 1777 році, тоді як в «Пам'ятці законів про бузьких козаків» говориться про те, що Маніфест, в якому надавалося 30 пільгових років переселенцям до Російської імперії, був проголошений бузьким козакам відразу ж після припинення військових дій з Османською імперією, тобто влітку 1774 року. Але обіцяними пільгами, як це сказано в «Пам'ятникові законів», козаки Бузького війська користувались тільки 8 років, або ж до 1782 року.
У 1783 році за наказом князя Потьомкіна козаки поступили на службу і охороняли кордон з Османською імперією по Бугу.
Нововербований козацький полк Поруч з Бузьким козацьким полком був поселений «Нововербований козацький полк» генерала О. О. Прозоровського, що сформувався в 1769 році, утворений з українців, поляків, болгар і молдован. Цей полк брав участь у російсько-турецькій війні 1768—1774 років. Після її закінчення козаки цього полку у 1775 році були поселені на землях біля Бугу, разом з ними розмістили арнаутів і волонтерів з болгар, албанців, валахів, сербів, невеликі загони яких знаходились на російській службі.
Молдовський гусарський полк Завдяки перемозі у війні 1768—1774 років уряд Російської імперії отримав нові ідеологічні і економічні важелі для здійснення переселенської політики у Причорномор'ї. Молдовани брали активну так і в російсько-турецьких війнах Російської імперії. Зрозуміло, що імператорський уряд був вкрай зацікавлений у створенні військових поселень з молдован. Найчисленніші військові поселення молдован і представників інших народів були засновані в Єлизаветградській провінції у другій половині XVIII століття. На початку 1770-х років до Єлизаветградської провінції було поселено 3595 молдован, що здались у полон під час російсько-турецкої війни.
До складу так званого Молдовського гусарського полку ввійшли, наприклад, села Павлівськ (сучасна Новоукраїнка), Скроні, Піщаний Брід, Чорний Ташлик (північна сторона сучасної Новоукраїнки), Тернівка, Інгульськ, Добрянка, Синюхин Брід, Липняжка, Плетений Ташлик, Лиса Гора, Тишківка, Сухий Ташлик, Грузьке, Катерининський Шанець.
Склад бузького козацтва на 1782 рік У 1782 році переселенці, які мешкали у Ольвіопольському і Єлизаветградському повітах входили до Булгарського гусарського полку: Синюхин Брід, Лиса Гора, Любомирівка, Вільшанка, Добряна, Тернівка, Тишківка; Молдовського гусарського полку: Піщаний Брід, Павлівське, Чорний Ташлик, Сухий Ташлик, Елиське, Вітовське, Грузьке, Лелековате; Далматського гусарського полку: Рівне; Македонського гусарського полку: Виське; Сербського гусарського полку: Мартоношське, Новомиргород, Коробчинське, Петроострівське, Надлацьке, Калниболотське, Шалевське, Архангельск, Єлисаветград; Угорського гусарського полку: Панчівське, Пінерське, Сантівське, Вуковарське, Федварське Суботцове, Мішорине, Гончарівка, Знам'янське; Єлизаветградського пікінерного полку: Петриківське, Вишилекське, Староаджамське, Спасівське, Головківське, Чечелівське, Покрівське, Новоаджамське.
Російсько-турецька війна (1787—1792) В 1787 році, коли знову почалися військові дії, бузькі козаки були переміщені князем Потьомкіним від річки Буг до внутрішніх частин губернії на 200 верст у Красносельські хутори, які були куплені для них. Після того, як до кордонів підійшла російська армія, вони були повернуті назад. Але переміщення принесло козакам розорення. Переміщення до Красносельських хуторів і під Бахмут Катеринославської губернії торкнулися тільки деяких османських іммігрантів.
У 1787 році почалася чергова російсько-турецька війна. Як і в попередніх війнах, російський уряд намагався якомога повніше використати людські і матеріальні ресурси населення Південної України. Російські війська розташувались на лівому березі Бугу. На території Добрянки, Вільшанки, Синюшного Броду стояли Вітебський, Тавричний і Київський фанагорійський гренадерські полки. Михайло Кутузов командував бригадою, що входила в Катеринославську армію Гриця Потьомкіна. Штаб Кутузова був розташований у Лисій Горі.
З бузьких козаків було сформовано два полки, які брали участь у боях проти османів у 1787 році. Ними командував Петро Скаржинський, родом з польських дворян, які заснували на Бузі село Мигію, а на Мертвих Водах село Трикрати. З рапорту Скаржинського, поданого генерал-майору Кутузову 27 листопада 1787 року, бачимо, що в 2-му Бузькому полку було 32 родини старшин, в яких 89 чоловік і 421 козацька родина, всього 1618 чоловік. У цей час, окрім військової служби, вони постачали армії збіжжя, великі запаси сіна і соломи і до 900 голів коней, а також рогату і руну худобу. Населення всього Бузького війська було досить заможне, його чисельність доходила до 4000 чоловік, з яких до 1000 чоловік було добре навчених військовій справі.
У 1788 році з козаків був сформований полк, який брав участь у штурмі фортець Очакова та Ізмаїла. Протягом війни багато бузьких козаків було вбито і поранено, вдови і сироти залишені без необхідної допомоги. І нарешті полк був використаний проти польських повстанців і охороняв кордон по річці Дністер і берегах Чорного моря. За весь цей час козаки, незважаючи на їхні вимоги, не отримували грошей за фураж і провіант. У 1788 році бузькі полки були об'єднані в один полк з приписанням до нього 3796 українських селян. У рапорті, поданому в січні 1788 року на ім'я Потьомкіна, Кутузов повідомляв про прибуття Бузького єгерського корпусу, до складу якого входив півторатисячний Бузький козацький полк.
Бузький козацький полк у складі 1500 чоловік під командуванням полковника Петра Скаржинського, а потім підполковника О. П. Орлова відзначився в битвах під Очаковим, Бендерами, Акерманом, Килією та Ізмаїлом.
Під час війни 1787—1791 років болгари та модавани входили також у загони волонтерів, якими командував Афанасій Гуржій. Ці загони часто діяли в тилу ворога. Багато волонтерів, які билися з османами під прапорами Російської імперії, на початку 90-х років XVIII століття поповнили Бузьке козацьке військо.
Серед старожилів «Очаківської області» — території між Південним Бугом і Дністром, приєднаної до Російської імперії в 1791 році за Ясським мирним договором від 29 грудня 1791 року, згадуються молдовани і болгари. За даними А. О. Скальковского, до 1791 року до півдня Україну переселилося до двох тисяч болгар, що оселились в Ізмаїлі, Килії, Бендерах, Акермані (Білгород-Дністровський), Кишеневі і Рені, на землях молдовських бояр, а також на вільних землях Буджаку. Ці болгари під час війни складали особливе ополчення і служили під прапорами Румʼянцева, Суворова та інших полководців. Пам'ять про них їхні нащадки зберігали в сальвогардіях і атестатах як священне надбання. Після укладення Ясського договору протягом 90-х років болгари переходили за Дністер і селилися в містах Тирасполі, Нових Дубосарах, Григориополі й Одесі. В Одесу багато болгар добиралося морем, тут чимало з них стали купцями і вели значну закордонну торгівлю, засновували школи в Болгарії і Україні, допомагаючи народній освіті.
Скасування Бузького козацького війська у 1796—1798 У 1796 році імператриця Катерина ІІ за добру службу цього полку повеліла князю Зубову залишити Бузький козацький полк на службі і зарахувати до козацького стану 3796 чоловік, куплених князем Потьомкіним у різних поміщиків, ці зараховані до Бузького козацького війська селяни повинні були забезпечувати Військо продовольством, фуражем та всім необхідним для підтримки боєздатності. Полк необхідно було забезпечити відповідним штатом і призначити при Дністрі прикордонну землю, офіцерів нагородити чинами, відвести їм рангові дачі і сплатити всі раніше заслужені суми. Але, внаслідок її смерті, все це не було виконане.