Карл І Вели́кий (часто просто Карл Великий, , , ; 2 квітня 747 — 28 січня 814, Аахен) — король франків (768—814), король Ломбардії (лангобардів) (з 774), імператор Священної Римської імперії (800—814), представник династії Каролінгів.
25 грудня 800 року був коронований на імператорський престол папою Левом III у Римі. Прізвище «Великий» здобув ще за життя. Карла Великого вшановують як національного героя і засновника двох держав — Німеччини та Франції.
Слов'янське слово «король» походить від його імені.
Біографія
Дитинство Біограф Карла, Ейнгард, повідомляє, що не зміг отримати достовірних свідчень про народження та дитинство Карла, але в іншому місці зауважує, що він помер на 72-му році життя, тобто народитися він мав 742 року. У втраченій Аахенській епітафії сказано, що Карл помер на 70-му році життя, тобто він народився 744 року. У ранньосередньовічних «Анналах Пета» під 747-м роком сказано: «У цьому році народився король Карл». Там же під 751-м роком сказано про народження молодшого брата Карла Карломана, і ця дата сумнівів не викликає.
Місце народження Карла точно невідоме. Можливо, це сталося в околицях Аахена, в Юпіль-сюр-Маас, Інгельгаймі або К'єрзі, але і багато інших міст роблять відповідні заяви, не підкріплені, однак, достатніми доказами.
Початок правління. Смерть Карломана Син короля франків Піпіна Короткого. З 768 року правив разом із братом Карломаном, а після його смерті в 771 році — одноосібно. Серією вдалих війн зміцнив і надзвичайно розширив державу франків, оволодівши більшою частиною території сучасної Західної Європи. Засновник династії Каролінгів, його шановано у Франції та Німеччині як засновника національної монаршої династії.
28 липня 754 року Карл разом із братом Карломаном був помазаний як король у церкві Сен-Дені папою Стефаном II, а після смерті Піпіна вступив разом із братом на престол. Згідно з розподілом із братом батьківської спадщини, Карл отримав у володіння землі у формі великого півмісяця, що йде від Атлантичної Аквітанії до Тюрингії, через більшу частину Нейстрії і Австразії, через Фризію і Франконію і з усіх боків охоплює володіння брата Карломана. Резиденцією Карла був Нуайон. Брати не ладнали між собою, попри відчайдушні намагання їхньої матері Бертради зблизити їх, всупереч усім і всьому. Порозуміння між ними зберігалося великими зусиллями, бо багато хто з оточення Карломана намагався посварити братів і навіть довести справу до війни. Коли 769 року один із сеньйорів з південного заходу на ім'я Гунальд (можливо, це був Гунальд II, герцог Аквітанії, син Вайфера) підбурив на повстання західних аквітанців і гасконських басків, Карл був змушений самостійно вирушити на придушення заколоту, тому що Карломан відмовився приєднатися до нього зі своїм військом. Але, попри це, Карл рішуче продовжував задуманий похід і своєю завзятістю і твердістю добився всього, чого бажав. Він примусив Гунольда втекти до Гасконі. Не залишаючи його там у спокої, Карл перейшов річку Гаронна і добився в гасконського герцога Лупа видачі втікача.
Побоюючись змови між Карломаном і королем лангобардів Дезидерієм, Карл вирішив випередити події. Він не тільки зблизився зі своїм кузеном герцогом Баварії Тассілоном, який, зберігаючи вірність традиціям свого роду, став зятем лангобардського короля, але і сам 770 року, за порадою матері Бертради одружився з дочкою Дезидерія Дезидератою, відставивши на другий план свою законну дружину Гімільтруду (яка вже встигла народити йому сина Піпіна). Конфлікт міг розгорітися неабиякий, однак у грудні 771 року Карломан помер. Карл залучив на свою сторону деяких найближчих до Карломана діячів і захопив спадщину брата. Його невістка Герберга і племінник Піпін, який народився 770 року, знайшли притулок у Дезидерія.
На прохання папи Адріана І 773 року вдерся до Італії і після успішної облоги Павії, столиці Лангобардського королівства, скинув короля лангобардів Дезидерія. Після цього підтвердив дар Піпіна про надання папі в управління Папської держави навколо Риму та узяв під свій захист цю церковну державу.
Вже 788 року захопив Баварію і для безпеки держави заснував навколо кілька прикордонних марок. У 791—796 роках Карл розгромив Аварський каганат. Після успішної боротьби з арабами заснував Іспанську марку від Піренеїв до річки Ебро. Довгих 30 років на східних кордонах вів боротьбу із саксами, провів 18 переможних битв, поки Карл зумів узяти їх під свою владу.
Імператор 25 грудня 800 року в Римі Папа Римський Лев III коронував Карла на імператора. Ширив християнство, провадив адміністративні й військові реформи, сприяв торгівлі, зародженню європейської науки, мистецтва й письменства, збираючи до своєї столиці, міста Аахен, науковців із цілої Європи. Період правління Карла Великого серед істориків культури отримав назву Каролінзького Відродження.
Карлів авторитет сягав далеко за межі його держави. Щоб запобігти боротьбі за владу між нащадками, не дозволяв дочкам вступати в законний шлюб. Його владу успадкував єдиний син Людовик Благочесний (778—840). Карла Великого поховано в кафедральному соборі Аахена.
Особистість і зовнішність Карла За свідченням біографа Карла Ейнхарда, Карл був дуже високим (шість футів на зріст), міцно складеним, схильним до повноти. Його обличчя відрізняв довгий ніс і великі, живі очі. У нього було довге світле волосся. Голос Карла був незвичайно високим для такого значного чоловіка. З роками король почав кульгавіти. Прижиттєвих портретів Карла не збереглося, і багато художників зображували його згідно зі своєю фантазією, використовуючи лише деякі риси з цього опису. Хоча багато хто вважав опис богатирської статури Карла епічним перебільшенням, ексгумація могили Карла підтвердила правильність опису: довжина скелета склала 192 см.
Початок війни із саксами Незабаром після смерті брата Карл почав війну з саксами. Це була найдовша і найзапекліша війна за його царювання. З перервами, припиняючись і поновлюючись знову, вона тривала тридцять три роки, до 804 року, і вартувала франкам великих втрат, тому що сакси, подібно всім народам Німеччини, були лютими і відданими своїм культам. Кордон з ними майже скрізь проходив по голій рівнині, і тому був невизначеним. Щодня тут відбувалися вбивства, грабежі та пожежі. Роздратовані цим франки, урешті-решт, на сеймі у Вормсі визнали за необхідне розпочати проти сусідів війну. 772 року Карл вперше вдерся до Саксонії, зруйнував фортецю Ересбург і скинув язичницьку святиню — ідола Ірмінсула. Але Карл розумів, що міцного перемир'я не буде, поки за межами королівства існує незалежна Саксонія, а точніше незалежні сакси, тому що цей народ поділявся на західних (Вестфальських), центральних (анграрійських), східних (остфальських) і північних (нордальбінгенських) саксів.
Вторгнення до Італії
Потім Карл зосередився на італійських справах. 771 року Карл розлучився зі своєю дружиною, дочкою лангобардського короля Дезідератою, відправив її до батька і одружився з онукою герцога алеманів Готфріда, Хільдегардою (Гільдегардою). 772 року у Карла народився син від Хільдегарди, який отримав ім'я Карл. Дезидерій не забарився прийняти виклик. З перших же днів 772 року він зажадав від папи Адріана I помазання на царство сина Карломана Піпіна і відновив розпочатий його попередниками наступ на Папську область. Папа звернувся за допомогою до Карла. У вересні 773 року сильна франкська армія попрямувала до Альп.
Лангобарди закрили і зміцнили перевали. Карл зважився на обхідний маневр. Таємними стежками безстрашний франкський загін пробрався до ворога з тилу і однією своєю появою вчинив загальний переполох в лангобардському війську і втечу сина короля Дезидерія, Адельхіза. Існує вказівка, що Папа встиг посіяти зраду, як у війську короля лангобардів, так і в його володіннях, і що саме ця обставина і була причиною дуже слабкого опору. Побоюючись оточення, Дезидерій покинув перевали і відступив до своєї столиці Павії, розраховуючи відсидітись за її товстими стінами, його син зі вдовою і дітьми Карломана сховався у Вероні. Франки з боєм переслідували ворога, дорогою опанувавши численними містами Ломбардії. Залишивши частину сил під Павією, Карл з рештою війська підступив у лютому 774 року до Верони. Після короткої облоги місто здалося. У ньому Карл захопив племінників, якими так лякав його Дезидерій, та їхню матір.
Карл — король лангобардів У квітні 774 року франки підійшли до Риму. Папа Адріан I влаштував Карлу урочисту зустріч. Карл поставився до первосвященника з великою повагою: перш ніж підійти до руки Адріана, він послідовно поцілував сходинки храму святого Петра. До багатьох міст, подарованих Папі його батьком, він обіцяв додати нові дарування (цю обіцянку потім він не виконав). На початку червня, не витримавши тягот облоги та через виникнення тяжкої епідемії чуми, Дезидерій вийшов з Павії і підкорився переможцю. Карл заволодів столицею лангобардів і королівським палацом, вважаючи, що він взяв місто завдяки милості папи Адріана І. Так впало королівство лангобардів, останнього короля їх відвели полоненим у Франкську державу, де його змусили постригтися у ченці, а син його втік до візантійського імператора. Прийнявши титул лангобардського короля, Карл почав вводити в Італії франкський устрій і з'єднав Галію і Італію в одну державу.
776 року Карл мав знову прибути до Італії для приборкання повстання. Герцоги Фріульських і Сполето, підтримані Адельхізом, влаштували змову, сподіваючись за допомогою візантійського флоту опанувати Римом і відновити владу лангобардів. Карл, після того як Папа Адріан попередив його про змову, знову перейшов через Альпи і порушив план змовників. У результаті герцога Фріульських Ротгаута вбили, бунтівні міста підкорилися, а Адельхіз знову був змушений тікати.
Продовження війни із саксами 775 року на чолі великої армії Карл заглибився на територію саксів більше звичайного, досяг землі остфалів і дійшов до річки Оккер, де переміг вождя Хессі, взяв заручників і залишив сильні гарнізони в Ересбурзі і Сігібурзі. Наступної весни під тиском саксів у відповідь Ересбург упав. Після цього Карл змінив тактику, вирішивши створити «укріплений кордон» (марку), який повинен був охороняти франків від вторгнень саксів. У 776 р. він, знову зміцнивши Ересбург і Сігібург, побудував нову фортецю Карлсбург і залишив у прикордонній зоні священників для навернення язичників-саксів в християнську віру, яке спочатку йшло досить успішно. 777 року сакси знову були розбиті, і тоді більшість саксонських етелінгів (племінна знать) визнало Карла своїм повелителем, на зборах у Падерборні.
Ронсевальська битва 777 року Карл прийняв мусульманського губернатора Сарагоси, який прибув просити його про допомогу в боротьбі проти еміра Кордови Абд ар-Рахмана. Карл погодився, але 778 року опинившись в Іспанії на чолі величезної армії, він зазнав невдачі під Сарагосою, де його зрадили вчорашні союзники. Карл наказав відступити і при цьому віддав на ґвалтування християнське місто Памплону, чим відвернув від себе багато місцевих християн. На зворотному шляху, в Ронсеваль, коли військо рухалося розтягнуто, як до того змушували гірські тіснини, баски влаштували засідку на вершинах скель і напали зверху на загін, який прикривав обоз, перебивши всіх до останньої людини. Поруч з командувачем загоном Роландом, впали сенешаль Еггіхард і граф двору Ансельм. Цю битву, яка відбулася 15 серпня 778 року, назвали Ронсевальською.