Іври́т ( чи ), також староєвре́йська мо́ваНапр. Кафедра сходознавства ЛНУ ім. Івана Франка — єврейська (гебрейська) мова з групи семітських; державна мова у сучасному Ізраїлі. На письмі застосовується староєврейська абетка.
Розрізняють кілька етапів розвитку івриту: біблійний іврит — регіональний діалект , на ньому розмовляли до V століття, нині мертва мова, що зберіглася як літургійна мова для юдаїзму (з періоду Другого храму); — мова, яка використовувалася на письмі та у формальній мові від смерті івриту як розмовної мови в IV столітті до його відродження як розмовної мови в XIX столітті, мова єврейського просвітництва (гаскали) та художньої літератури XVIII—XIX ст.; — наприкінці XIX та на початку XX сторіччя, мова повсякденного спілкування та державна мова у сучасному Ізраїлі від становлення Держави Ізраїль у другій половині XX ст.
Існує кілька норм вимови, що дуже різняться поміж собою, найпоширеніша — сефардська, що нею послуговується сучасна літературна мова. Є також ашкеназійська, або ашкеназька, — вимова німецького та східноєвропейського єврейства, яка сьогодні практично не використовується. Від ашкеназької та сефардської відрізняється вимова єменських євреїв.
Назва В українській мові, окрім назв староєврейська мова або іврит (сучасний іврит), вживаються назви давньоєврейська мова (староєврейська), гебрайська та іврит для класичної мови Біблії. Слово «іврит» повторює сучасне звучання самоназви мови (давня самоназва така ж, але звучала як «'ivri»). Слово «єврейська» можливо виникло у результаті перетворення назви на слов'янський лад та слово «гебрайська» ( (досл. — мова гебрайська), пол. «język hebrajski», (досл. — гебрайська мова)) — на латинський. У польській вживається слово «język hebrajski» (досл. — мова гебрайська).
Історія
Походження й вік У другій половині другого тисячоліття до нашої ери давньоєврейський іврит стає самостійною семітською мовою, яка остаточно відокремилася від родинних мов і діалектів. Найбільш прадавнє літературне джерело івритом з виявлених дотепер — «Пісня Девори» (XII століття до н. е.), що входить до складу Старого Заповіту (Суд.5). Найстаріший напис івритом - «календар з Гезера» - датується X століттям до н. е.
Давньоєврейська мова
Біблійний період (XII—II ст. до н. е.)
Джерело: Старий Завіт (він же Тана́х — «Тора, Невіїм, Ктувім»).
Особливості: граматика й фонетика все ще зберігають риси, притаманні семітським мовам. Голосні бувають надкороткі, короткі й довгі.
Післябіблійний період (I ст. до н. е. — ІІ ст. н. е.) Джерела: Мішна (звід законів юдаїзму (Усний Закон)) Кумранські рукописи (розкопки в районі Мертвого моря в 1940-х роках)
До кінця II століття н. е. давньоєврейська перестає бути розмовною мовою, залишаючись мовою богослужіння.
Давньоєврейська мова епохи Талмуду й масоретів (III—V ст.) Джерела: Пию́тім (релігійна поезія івритом) Мідраш (коментарі й тлумачення Старого Завіту)
У цей час одні з представників єврейської релігії, що називають себе «масо́ретами» («хранителі традицій»), винаходять систему «голосних» значків («некудо́т») при «приголосних» літерах. Це дозволяє стандартизувати вимову голосних при читанні прадавніх текстів. Іврит значно збагачується арамейською лексикою (цей процес триває й у середньовічну епоху). Відбувається перебудова системи дієслова — колишні види (доконаний і недоконаний) переосмислюються; внаслідок перебудови системи дієслівних часів деякі «якісні» прислівники стають самостійними словами.
Середньовічний іврит (X—XIII століття)
Джерела: іспанська поезія (Єгуда Галеві, Ібн-Езра, Соломон Бен Єгуда ібн Ґебіроль, Альхарізі) коментарі до Біблії й Талмуду (Раші, Маймонід, Нахманід, Мозес Мендельсон) кабалістична література наукова література (філософська, медична, географічна, філологічна, історична).
Іврит перестав бути розмовною мовою, однак євреї як і раніше вивчають його, читають писані ним релігійні книги, пишуть праці, спілкуються з євреями з інших країн. Виходить з ужитку основний «конкурент» івриту — арамейська мова. Виробляються вимовні норми івриту: ашкеназька (Європа — крім Іспанії) і сефардська (в основному в ісламських країнах, Іспанії, Греції, частині Італії). Сефардська норма краще передає особливості прадавньої вимови, однак у ній втрачена відмінність між короткими й довгими голосними. Ашкеназька норма здобуває деякі особливості німецької вимови; довгі голосні перетворюються у дифтонги, відбувається істотна перебудова системи голосних і приголосних. Прикметник остаточно стає самостійною частиною мови.
Цікаво, що у XVII столітті в європейській філології панувала теорія про спорідненість фінської мови та івриту.
Іврит XIX століття
Література івритом стає частиною європейської культури.
Джерела: Газети й журнали івритом. Романи, оповідання, п'єси, новели тощо (наприклад, книги Менделе Мойхер-Сфоріма). Шкільні підручники з усіх предметів освіти.
Відродження мови у XIX столітті
Наприкінці XIX та у XX століттях у Європі та Ізраїлі відбувся процес, завдяки якому гебрейська мова з суто літургійної, писемної мови стала розмовною, що має державний статус в Ізраїлі. Це був не тільки лінгвістичний процес: відродження мови стало складовою цілої хвилі змін, пов'язаних з одночасним поширенням сіоністичного руху та заснуванням держави Ізраїль у 1948-му році. Це стало можливим завдяки зусиллям ряду ентузіастів, найвідоміший з яких — Еліезер Бен-Єгуда.
Еліезер Бен-Єгуда в 1881 р. переїхав до Палестини в надії відродити там іврит. Він розробив декілька програм, з яких три можна вважати найважливішими: «Іврит вдома» («Іврит ба-баіт»), «Іврит в школі» («Іврит беіт а-сефер») і «Словниковий запас».
Коли в 1905 р. у нього народився первісток Бен-Ціон Бен-Єгуда (що став відомішим як Ітамар Бен-Аві), Бен-Єгуда взяв у своєї тодішньої дружини Дебори обіцянку розмовляти з ним тільки івритом, тобто виростити першу в новій історії дитину, в якої іврит буде рідною мовою.
Бен-Єгуда вважав, що це вкрай важливо для успіху відродження мови, бо й батьки такої дитини, та їхні гості будуть змушені розмовляти з ним тільки івритом, причому на різні побутові теми. А коли дитина нарешті заговорить сама, у Бен-Єгуди з'явиться живий доказ здійсненности відродження мови. У передмові до свого словника Бен-Єгуда писав: «Якщо можна відновити мову, якою перестали говорити, і зробити її розмовною, такою, що виражає все, що хоче сказати хоча б одна людина, то безумовно таку мову можна зробити розмовною мовою і для всього суспільства».
Розроблена Бен-Єгудою програма «Іврит в школі» мала величезне значення. У своїх перших статтях, написаних ще до приїзду в Ерец-Ісраель, він розглядав практику російських гімназій, де російську мову впроваджували в середовище молоді, для якої вона не була рідною, через викладання винятково російською. Бен-Єгуда запропонував, щоб за тим же принципом викладання і релігійних, і світських предметів в єврейських школах Палестини велося івритом. Він розумів, що головна, а може, і єдина умова відродження мови буде забезпечена лише тоді, коли івритом вільно заговорить нове покоління. Тому, коли в 1882 р. Нісіма Бехар, директор школи «Біблія і праця» («Тора ве-авода») при єрусалимському коледжі Всесвітнього єврейського альянсу, запропонував Бен-Єгуді посаду вчителя, той схопився за цю пропозицію. Бехар не сумнівався в необхідності викладання в школі івритом, бо тільки воно дозволить об'єднати в одному класі дітей з різних єврейських громад, у яких, крім івриту, немає іншої спільної мови. Бехар познайомив Бен-Єгуда з методом навчання івриту івритом без перекладу на інші мови, цебто «прямим методом», який тоді вже застосовувався в навчанні французької та інших мов. У Бехара був досвід такого навчання івриту в стамбульській школі Всесвітнього єврейського альянсу, директором якої він був раніше. Через хворобу Бен-Єгуда вчителював недовго, але у викладанні івриту домігся успіху. Всього лише через кілька місяців його учні вже могли побіжно розмовляти івритом на побутові теми — про їжу, про одяг, про повсякденне життя, про різні домашні та вуличні пригоди.
Особистий приклад Бен-Єгуди і його успіх у викладанні мови справило велике враження на інших вчителів. Щоправда, навчання івритом було пов'язане з великими труднощами через брак підготовлених вчителів, підручників, допоміжних матеріалів (наприклад ігор і пісень), термінології і багато чого іншого.
Поряд з навчанням молоді Бен-Єгуда прагнув захопити своїми ідеями і дорослих. Кілька років він виступав зі статтями в місцевій газеті Ха-хавацелет, а в 1884 р. почав видавати власну газету Ха-цві, яка була направлена на навчання дорослих. Хоча івритська преса тоді ще тільки ставала на ноги (перша газета з'явилася в середині 1850-х років), Бен-Єгуда, прийнявши за зразок паризьку «Ле Фігаро», став висвітлювати у своїй газеті все, що представляє інтерес для жителів країни, в тому числі події за кордоном, погоду, моду тощо. Він домігся того, що до кінця XIX століття майже кожен єврей в Палестині міг без особливих зусиль прочитати і зрозуміти газету івритом. Як вважав Бен-Єгуда, видавана ним недорога газета переконає людей, що вони здатні висловити івритом всі думки, і заохотить їх розмовляти ним. Свою газету Бен-Єгуда використовував і як засіб для введення в мову нових слів, що позначали поняття, яких раніше не існувало, наприклад, «газета», «редактор», «телеграма», «солдат», «мода», тощо.
На допомогу початківцям говорити і читати івритом Бен-Єгуда почав укладати словник. Вражаючим підсумком його важкої праці, став 17-томний «Повний словник староєврейської мови і сучасного івриту». Цей словник, роботу над яким після смерти автора завершили його вдова Хемда і син, і донині є унікальним в історії івритської лексикографії.
У грудні 1890 р. Бен-Єгуда заснував Раду з мови іврит, яка була покликана допомогти роботі над словником, вирішуючи проблеми термінології, вимови, правопису, пунктуації і т. д. Рада стала попередницею нинішньої Академії івриту — вищого авторитету й арбітра з усіх питань мови.
Ідея відродження івриту була невід'ємною частиною ідеології сіонізму як такої, що прагнула порвати зі спадщиною діаспори і з мовами, якими говорили євреї, які жили під чужим пануванням. Показовими у зв'язку з цим представляються слова, сказані в 1935 році Хаїмом Вейцманом — вченим, лібералом, європейським інтелектуалом і майбутнім першим президентом Ізраїлю: Процес повернення гебрейської мови до повсякденного вжитку є унікальним, дотепер жодній іншій мові, що ні для кого вже не була рідною, не вдалося стати державною та набути мільйонів носіїв.
Відродження також спричинилося до помітних мовних змін.
Іврит в СРСР
Вже 1922 року постановою СНК іврит в РРФСР оголосили релігійною мовою, і заборонили його викладання в єврейських школах. Останнє художнє видання івритом було видане 1927 року — книга Б. Фрадкіна «Алей асор» («На десятиструнній лірі»), після чого івритом час від часу видавалися лише релігійні матеріали (календарі, молитовники) для потреб громади.
В радянській літературі іврит дуже довго називали «древньоєврейським», навіть коли питання його відродження в Ізраїлі було історично вирішене — скоріше за все, з чисто політичних міркувань, з метою протиставлення «старої і мертвої» мови іврит «сучасній і живій» єврейській мові — їдишу. Нейтральне ставлення до сучасного івриту в СРСР мало місце між смертю Сталіна в 1953 р. і Шестиденною війною в 1967 р., коли між Ізраїлем і СРСР існували дипломатичні відносини. 1963 року був виданий «Іврит-російський словник» Ф. Л. Шапіро, що містив також розлогий граматичний нарис Б. Я. Гранде і його використовували при нелегальному вивченні івриту в 1960-1980-ті роки. Був виданий збірник «Поезія Ізраїлю», куди були включені і переклади з івриту. Радянські бібліотеки отримували в цей період деякі книги, які видавалися в Ізраїлі івритом. Проте і в цей час навчання івриту y СРСР практично не відбувалося.