Ізраїль

Ізра́їль (, ), офіційна назва — Держа́ва Ізра́їль (, ) — держава в західній Азії, на південно-східному березі Середземного моря та північному березі Червоного моря. Межує з Ліваном на півночі, Сирією на північному сході, Йорданією на сході, Палестинською автономією (зокрема Західним берегом на сході і Сектором Гази на заході) та Єгиптом на південному заході. Країна має географічно різноманітні риси в межах своєї відносно невеликої площі . Економічним та технологічним центром країни є Тель-Авів , тоді як місцем уряду та проголошеною столицею є Єрусалим, що не визнається світом. Державна мова — іврит; до 2018 арабська мова також була державною, а після 2018 набула особливого статусу.

Населення на 1 січня 2021 року 9 291 000 осіб, територія — 22 072 км². Посідає 100-е місце в світі за кількістю населення і 150-е за територією.

Унітарна держава, демократична парламентська республіка. Поділяється на 7 адміністративних округів (, махоз).

Індустріальна країна, яка динамічно розвивається. Обсяг ВВП за 2015 рік становив майже 300 млрд доларів США (36 тис. доларів США на особу). У списку країн за індексом розвитку людського потенціалу перебуває на 27-му місці в світі: індекс 0,919. Грошова одиниця — новий ізраїльський шекель.

Незалежність держави Ізраїль від Підмандатної Палестини проголошено 14 травня 1948 (5 іяра 5708 року)День незалежності, як і низка інших дат, відзначається в Ізраїлі за єврейським календарем, тому в різні роки йому відповідають різні дати григоріанського та новоюліанського календаря. на підставі резолюції Генеральної Асамблеї ООН № 181 від 29 листопада 1947. Згідно з Декларацією Незалежності, Ізраїль є єврейською державою. Водночас Ізраїль є багатонаціональною й демократичною державою, де разом з євреями рівні права мають всі інші релігійні та етнічні групи незалежно від віросповідання. Національний склад населення країни такий: 74,8 % — євреї, 20,8 % — араби, 4,5 % — інші (сюди потрапляють зокрема ті, що приїхали в Ізраїль, але не мають явного єврейського коріння).

Походження назви

Упродовж останніх трьох тисячоліть слово «Ізраїль» означало Земля Ізраїльська (, Е́рец-Їсрае́ль), а також і весь єврейський народ. Джерелом цієї назви слугує Книга Буття, де патріарх Яків, син Ісаака, після боротьби з янголом Бога отримав ім'я Ізраїль:

Учені розходяться у визначенні значення цього слова. За однією версією, це ім'я походить від дієслова сара (управляти, бути сильним; мати владу, дану згори), утворюючи слово, яке означає «має владу над силами». Інші можливі значення — «Принц Божий» або «Боротьба/Битва Еля»Wenham, Gordon J. (1994), Word Biblical Commentary, vol. 2 (Genesis 16-50), ст. 296-97 ISBN 0-8499-0201-0. Згодом єврейський народ, який походить від Якова, став називатися «Діти Ізраїлю», «Народ Ізраїлю» або «ізраїльтяни».

Перша в історії згадка слова «Ізраїль» знайдена на стелі Мернептаха на території Стародавнього Єгипту (кінець XIII століття до н. е.) та стосується народу, а не країниBarton & Bowden 2004, ст. 126. «The Merneptah Stele… is arguably the oldest evidence outside the Bible for the existence of Israel as early as the 13th century».

Сучасна держава була названа «Медінат Їсраель» — Держава Ізраїлю. Розглядалися також інші назви: Ерец Їсраель (Земля Ізраїлю), Сіон, Юдея. У перші тижні незалежності уряд нової держави для позначення громадян країни вибрав слово «ізраїльтяни». Вперше воно прозвучало офіційно у виступі першого міністра закордонних справ Моше Шарета .

Британський мандат у Палестині

Під час Першої світової війни секретар закордонних справ Великої Британії Артур Бальфур видав документ, що отримав згодом назву Декларації Балфура. У ньому декларувалося, що Британія «дивиться позитивно на створення в Палестині національного дому для єврейського народу» .

У 1919—1923 (Третя алія) в Палестину прибули 40 тис. євреїв, переважно із Центральної Європи. Поселенці цієї хвилі були навчені сільському господарству і могли розвивати економіку. Незважаючи на квоту імміграції, встановлену британською владою, єврейське населення зросло до кінця цього періоду до 90 тис. осіб. Болота Їзреельської долини та долини Хеферу були осушені і земля зроблена придатною для сільського господарства. У цей період була заснована федерація профспілок, Гистадрут. Арабські протести проти єврейської імміграції призвели до Палестинських бунтів і формуванню єврейської воєнізованої самооборони («Га-Аґана»). «During the First and Second Aliyot, there were many Arab attacks against Jewish settlements… In 1920, Hashomer was disbanded and Haganah („The Defense“) was established.».

У 1922 році Ліга Націй вручила Великій Британії мандат на Палестину, пояснюючи це необхідністю «встановлення в країні політичних, адміністративних та економічних умов для безпечного створення єврейського національного дому». Через яффський бунт на самому початку Мандата, Британія обмежила єврейську імміграцію і частина території, що планувалася для єврейської держави, була віддана під створення Трансйорданії. У той час країну населяли переважно араби-мусульмани, однак найбільше місто, Єрусалим, було переважно єврейськимJVW Shaw. A Survey of Palestine. Vol 1: Prepared in December 1945 and January 1946 for the Information of the Anglo — American Committee of Inquiry. Reprinted 1991 by The Institute for Palestine Studies, Washington, DCP 148. У 1924—1929 (Четверта Алія) в Палестину приїхали 82 тис. євреїв, головно внаслідок сплеску антисемітизму в Польщі і Угорщині. Згодом, однак, приблизно 23 тис. емігрантів цієї хвилі покинули країну.

Підйом нацистської ідеології в 1930-х роках у Німеччині призвів до П'ятої Алії, яка була напливом чверті мільйона євреїв, що рятувалися від нацизму. Цей наплив закінчився Арабським повстанням 1936—1939 років та виданням Великою Британією «Білої книги» 1939 року, яка фактично зводила нанівець імміграцію євреїв до Палестини. Країни світу відмовлялися приймати євреїв, що рятувалися від Катастрофи, що разом із забороною Великої Британії на переселення до Палестини фактично означало смерть для мільйонів. Для обходу заборони на імміграцію в Палестину була створена підпільна організація «Моссадле-Алія Бет», яка допомагала євреям нелегально дістатися до Палестини і врятуватися від Катастрофи.

По закінченні Другої світової війни єврейське населення Палестини становило 33 % порівняно з 11 % у 1922 році.

Історія

До незалежності Одним із центральних завдань сіонізму було створення єврейської держави. Таку державу сіоністи вирішили створити на території Палестини. З 80-х років 19 століття сюди почали переселятись євреї з країн Східної Європи. Після утворення 1897 року Всесвітньої сіоністської організації (ВСО) сіоністи стали створювати трести, які фінансували переселення євреїв до Палестини.

У роки Першої світової війни Близький Схід став ареною воєнних дій між Османською імперією та державами Антанти. Для успіху у війні проти Османської імперії Антанта шукала підтримки у арабів. У 1915-1916 рр. Верховний комісар у Єгипті та правитель Мекки шариф Хусейн домовились про повстання арабів проти османів і визнання майбутньої об'єднаної арабської держави з боку Великої Британії. Але у травні 1916 року Британія уклала секретний договір із Францією про післявоєнний розподіл азійської частини Османської імперії (угода Сайкса-Піко), за якою Палестина залишалась у руках Британії.

2 листопада 1917 року міністр закордонних справ Британії герцог Балфур виступив із декларацією, за якою його уряд дозволяв створення в Палестині національного осередку для євреїв. Спираючись на цей документ, ВСО стала обстоювати свої територіальні претензії. Так, у лютому 1919 року на Паризькій мирній конференції сіоністська делегація вимагала створення єврейського осередку, який охоплював би, крім Палестини, ще й південний Ліван, Голанські висоти, всю долину річки Йордан та частину Синайського півострова.

25 квітня 1920 року на конференції в Сан-Ремо Верховна рада Антанти надала Великій Британії мандат на управління Палестиною. У преамбулу тексту мандата була включена декларація Бальфура.

З початку 1930-х років, зі зростанням єврейської присутності на Землі Ізраїлю, почав активізуватись арабський рух спротиву. У жовтні 1930 року британський уряд випустив офіційну заяву — , у якій декларував, що чисельність ішува має підлягати контролю та що євреї «не повинні претендувати на управління Палестиною». Сіоністи негативно поставились до «Білої книги» та вимагали більшої самостійності для єврейського населення.

Після Другої світової війни сіоністи, вимагаючи більшої самостійності, перейшли до малої війни. Завершення колоніального правління Британії вже було очевидним, тому у лютому 1947 року Британія передала палестинське питання до ООН. 29 листопада Генеральна Асамблея ООН ухвалила резолюцію № 181 про припинення британського мандату і розподіл Палестини на дві держави. 14 травня 1948 року ВСО та лідери єврейської спільноти Палестини проголосили створення Держави Ізраїль згідно з резолюцією Генеральної Асамблеї.

Незалежність 14 травня 1948 року офіційно проголошено про створення держави Ізраїль, а вже наступного дня армії 5 арабських держав атакували ізраїльтян — почалась Перша арабо-ізраїльська війна 1948-49 років, результатом якої стали 6,7 тис. км² території Палестинської арабської держави на користь Ізраїлю. 1949 року ізраїльська армія захопила південний Негев, 1951 року — північ Синайського півострова, 1955 року провела кілька військових рейдів проти Сирії. За підтримки Франції та Великої Британії 1956-57 року Ізраїль захопив Синайський півострів до Суецького каналу та Сектор Гази, у 1965-66 роках вдерся до Західного берега річки Йордан. У результаті шестиденної війни 1967 року Ізраїль захопив Західний берег річки Йордан, сирійські Голанські висоти та знову єгипетський Синайський півострів. 1969 року в зоні Суецького каналу відбулась війна на виснаження, 1970 року Ізраїль напав на радянські війська в Єгипті.

У 1973-74 роках відбулась Друга арабо-ізраїльська війна. 1978 року ізраїльська армія вдерлась до Південного Лівану. У серпні 1980 року об'єднаний Єрусалим проголошено столицею Ізраїлю, але світова спільнота не визнала це, всі посольства досі перебувають у Тель-Авіві. У 1981 та 1982 роках ізраїльська армія знову напала на Ліван (Перша ліванська війна), війська з якого були виведені 2000 року. Під час Війни в Перській затоці 1990 року Ізраїль зазнав нападу з боку Іраку. Перші прямі переговори між Ізраїлем і Палестиною відбулися 1992 року і вже 1993 року Ізраїль визнав Палестинську автономію і вивів війська з деяких окупованих територій. 1994 року був підписаний мирний договір із Йорданією. 2006 відбулась Друга ліванська війна.

6 грудня 2017 року президент США Дональд Трамп офіційно визнав Єрусалим столицею Ізраїлю. Внаслідок рішення Трампа США перенесли своє посольство з Тель-Авіва до Єрусалима 14 травня 2018 року.

Географія

Кордони

Ізраїль розташований на Близькому Сході та межує на півночі з Ліваном, на сході з Сирією і Йорданією, на півдні з Єгиптом, на сході та південному заході — з палестинськими територіями. Із заходу береги країни омивають води Середземного моря (протяжність берегової лінії — 188 км); на сході частина кордону проходить по Мертвому морі (56 км); на крайньому півдні Ізраїль має вихід до Акабської затоки Червоного моря (10 км).

Більшість країн визнає кордонами Зелену лінію, встановлену при підписанні припинення вогню після війни 1948—1949 років, що обмежує територію загальною площею 20 770 км², з яких близько 2 % зайняті водою. Проте під фактичним контролем Ізраїлю перебувають і деякі інші території, що не визнаються його сусідами, найбільшими з яких є Голанські висоти (1 176 км²) та територія Східного Єрусалима (70 км²). Загалом, територія, що контролюється країною, становить приблизно 22 072 км², а разом із Палестинськими територіями територія Ізраїлю становить 27 799 км² (для порівняння, площа Київської області становить 28 131 км²).

Рельєф