Дідівщина — раніше в Збройних силах СРСР, нині у ЗС РФ, ЗСУ та в ряду армій країн колишнього СРСР форма нестатутних домінантно-статусних стосунків між військовослужбовцями; найпоширеніша форма нестатутних стосунків, що є порушенням статутних правил стосунків між військовослужбовцями строкової служби, заснована на неформальному ієрархічному поділі солдатів і сержантів за призовом і терміном служби.
Ідеологічну основу дідівщини складають традиції, звичаї й обряди, що передаються від призову до призову. Часто (але далеко не завжди) вказані традиції й обряди зв'язані з фактами приниження честі і гідності військовослужбовців пізнішого призову військовослужбовцями призову більш раннього.
Деякі дослідники вважають, що економічною основою дідівщини є можливість отримання матеріальної вигоди шляхом використання праці «молодих» солдатів на роботах, не передбачених статутом і не пов'язаних з господарською діяльністю частиниВахнина Л. В. Лишний солдат. Незаконное использование труда военнослужащих по призыву в целях, не обусловленных исполнением обязанностей военной службы // «Ежедневный журнал». Всероссийская коалиция общественных организаций «За демократическую альтернативную гражданскую службу». — Москва, 2006. . Проте, дідівщина існує і в тих підрозділах, в яких немає необхідності залучати солдатів до нестатутних робітДедовщина в кремлёвском полку // РИА «Новости», 02.06.2003. . У ЗС РФ у середньому трапляється близько 10-20 випадків за рік, коли в результаті побоїв військовослужбовцям були заподіяні тяжкі тілесні ушкодження і навіть смерть.
Особливості як правопорушення Слід брати до уваги, що нестатутні взаємини — поняття ширше, ніж «дідівщина». Нестатутні взаємини включають весь спектр стосунків між військовослужбовцями, які не описані в загальновійськових статутах (у тому числі стосунки начальник-підлеглий, підлеглий-начальник). «Дідівщина» у вузькому понятті охоплює тільки ті порушення статутів, які пов'язані з взаєминами між військовослужбовцями старшого і молодшого призову.
Крім того, сучасна наука карного й адміністративного права розрізняє злочини, здійснені у рамках так званих «дідівщини» і «казармового хуліганства»Орлов В. Н. Казарменное хулиганство. Как с ним бороться? // Право в Вооружённых Силах. — 1997. — № 4. . Відмінною рисою тут є суб'єктивна сторона правопорушення. У першому випадку намір правопорушника спрямований на затвердження свого статусу як старослуживого, примус молодого солдата до виконання господарських робіт, здійснення певних ритуалів, пов'язаних з «традиціями дідівщини» тощо. У другому випадку протиправні дії правопорушника мотивовані особистими неприязними стосунками, міжнаціональною, міжетнічною, релігійною неприязню, майновими взаєминами, несподівано виниклими неприязними стосунками тощо (див. коментар карного кодексу до статей, що передбачають відповідальність за злочини проти особи, честі і гідності; Відомості Верховного Суду СРСР, Верховного Суду Російської Федерації (судова практика).
Таким чином, порушення у рамках «дідівщини» статутних правил стосунків між військовослужбовцями, що не полягають у стосунках підлеглості, можна кваліфікувати як посягання військовослужбовців старшого призову на права, честь, гідність і особисту недоторканість військовослужбовців молодшого призову.Моргуленко Е. А. Неуставные взаимоотношения военнослужащих: теория и практика антикриминального воздействия. — Москва: За права военнослужащих, 2006. — 191 с. — (Право в Вооруженных Силах — консультант ; вып. 64) (Правовая энциклопедия военнослужащего). — ISBN 5-93297-066-9.
Часто явище дідівщини обумовлене безпосередньо співвідношенням фізичної і моральної сили «дідів, дідусів, ветеранів, старих, дембелів» (панів) і «бісів, духів, душар, чекістів, чека, салабонів, дрищів, молодих, слонів» (рабів).
Один з ключових негативних чинників існування «дідівщини» як явища полягає в тому, що ця армійська субкультура серйозно підриває авторитет армії серед молоді призовного віку і є однією з головних причин ухилення від військової служби.
Схоже явище, однак, виражене не так яскраво, як в армії, також спостерігається в деяких школах, інтернатах і інших освітніх і соціальних установах. Жертвами зазвичай стають фізично слабкіші, невпевнені в собі або просто молодші за віком. Для системи вищої освіти дідівщина не характерна, не зафіксовано жодного факту явищ, що нагадують хоч в чомусь дідівщину в цивільних вищих навчальних закладах. Це пов'язано з відсутністю економічної основи (базису) для дідівщини в університетах і інших цивільних вищих навчальних закладах.
Відповідальність Порушення статутних взаємин за ступенем громадської небезпеки діляться на: дисциплінарні провини; карні злочини.
До останньої категорії відносяться порушення, що об'єктивно підпадають під диспозицію чинних статей Карного Кодексу (нанесення побоїв, катування, дії, що грубо ображають людську гідність, грабіж та ін.). Відповідальність настає в загально кримінальному порядку. Дії військовослужбовця, що допустив нестатутні стосунки, які не підпадають під поняття злочину, слід розцінювати як дисциплінарна провина (порушення порядку заступання на зміну в наряд, примус до виконання господарчо-побутових робіт (якщо це не пов'язано з фізичним насильством), примус до виконання нестатутних ритуалів (так само без фізичного насильства) тощо). У цьому випадку відповідальність настає відповідно до вимог Дисциплінарного Статуту Збройних Сил.
Історія
Соціалізація хлопчиків завжди здійснюється не лише по вертикалі (дорослі чоловіки соціалізують хлопчиків), але й по горизонталі, через приналежність до групи однолітків. У цих групах часто формуються неформальні правила і звичаї, дотримання яких настільки важливе для молодих людей, що вони в першу чергу керуються ними, а не писаними законами і статутами.Кон И. С. Мальчик — отец мужчины. — М.: Время, 2009. — 704 с. — ISBN 978-5-9691-0469-3.
Це явище описане ще в Ітонському коледжі XVI — XVIII століть, де влада товаришів по навчанню була ще жорстокішою і примхливішою, ніж вчительська влада. Шкільна спільнота була різновіковою. Вік, коли хлопчиків відправляли в школу, коливався від 8-9 до 16-17 років. Нерівність у силі, віці і стажі перебування в школі створювало жорстку «вертикаль влади».Память детства: Западноевропейские воспоминания о детстве эпохи рационализма и Просвещения (XVII—XVIII вв.): Учеб. пособие по педагогической антропологии / Сост. и отв. ред. В. Г. Безрогов. — М.: Изд-во УРАО, 2001. — С. 105, 109.
Петро Олексійович Кропоткін описував традиції, які панували в середині XIX століття в найпривілейованішому військово-навчальному закладі Російської імперії, — Пажеському корпусі. Старші вихованці, камер-пажи, «збирали вночі новачків в одну кімнату і ганяли їх в нічних сорочках по кругу, як коней у цирку. Одні камер-пажи стояли у колі, інші — поза ним і шкіряними батогами нещадно стьобали хлопчиків».Кропоткин П. А. Пажеский корпус // Записки революционера. — М.: Московский рабочий, 1988. — 544 с.
На початку XX століття в Миколаївському кавалерійському училищі молодші іменувалися «звірами», старші — «корнетами», а другорічники — «майорами».Марков А. Л. Кадеты и юнкера. — Буэнос-Айрес, 1961. Способи цього дитячого «цука» вражали своєю різноманітністю й оригінальністю і були, очевидно, вироблені цілими поколіннями попередників. Суворі «майори» першого класу примушували новачків в покарання і просто так «жерти мух», робили на коротко обстрижених головешках «виргуля» і «мастило», і просто заушали з усякого приводу і навіть без нього.
«Цук» був відвертим знущанням старших над молодшими: від молодших вимагали того, що не належить юнкерам старших класів: віддавати честь, примушували робити присідання, вити на місяць, їм давалися образливі прізвиська, їх багаторазово будили вночі тощо. Офіцери-вихователі військово-навчальних закладів не лише знали про знущання, багато хто з них був упевнений, що «підтяжка дає молодшому класу дисципліну і муштрування, а старшому — практику користування владою».Зайончковский П. А. Самодержавие и русская армия на рубеже XIX—XX столетий: 1881—1903. — М., 1973. — С. 326.
Слід зазначити, що участь в подібних звичаях була відносно добровільною: коли вчорашній кадет, гімназист або студент потрапляв у стіни училища, старші передусім запитували його, як він бажає жити — чи «за славною традицією училища або за законним статутом»?. Той хто виявив бажання жити «за статутом» позбавлявся від «цука», зате «своїм» його не вважали, називали «червоним» і ставилися до нього зневажливо. До «червоного» з особливою прискіпливістю чіплялися командири нижчої ланки — юнкери взводів і вахмістри, а головне — після закінчення училища його не приймав у своє офіцерське середовище жоден гвардійський полк. Тому переважна більшість юнкерів воліли жити «за традицією», недоліки якої списувалися на товариське єднання.Трубецкой В. С. Записки кирасира : Мемуары. — М.: Россия, 1991. — С. 81-82.
У Радянській армії Перший випадок, пов'язаний з нестатутними стосунками в Червоній армії, був зафіксований 1919 року. Троє старослуживих 1-го полку 30-ї дивізії забили до смерті свого товариша по службі — червоноармійця Куприянова, уродженця Балаковського повіту Самарської губернії 1901 року народження через те, що молодий боєць відмовився за «дідів» виконати їх роботу. За законами воєнного часу винні в смерті солдата були розстріляніРадов, Максим (социолог). Полезная дедовщина // «Слово», № 48 (366) 26.11.1999. .
За однією з версій, поява дідівщини в армії була обумовлена скороченням терміну служби 1967 року з трьох років до двох. За часом це збіглося з першою хвилею дефіциту призовників. Було встановлено, що п'ятимільйонна Радянська армія може недобрати за чисельністю цілу третину — позначилися демографічні наслідки Другої світової війни.
Питання обговорили на засіданні Політбюро, і рішення було знайдене. В армію стали призивати людей з карним минулим, що раніше було абсолютно виключено. Ідеологічно це виглядало як виправлення співгромадян, що оступилися. Проте на ділі усе відбувається інакше: внутрішнє життя армії змінюється в гіршу сторону. Разом з карним елементом в казарми приходять карні порядки, в солдатську мову проникає злодійський жаргон. Копіюючи тюремні порядки, колишні карні злочинці вводять ритуальні приниження і знущання.
Крім того, за іншими даними, при зменшенні строку служби з трьох до двох років протягом відомого часу в одному і тому ж військовому підрозділі знаходилися і ті, хто дослужував третій рік, і ті що знову поступили, які повинні були служити на один рік менше. Остання обставина злила тих, хто вже відслужив два роки, але до свого терміну залишалося ще служити. Військовослужбовці третього року служби і зганяли свою злість на новобранцях.
Проте, є підстави сумніватися в цій версії. За словами кандидата соціологічних наук А. Ю. Солнишкова вже 1964 року з'явилися перші і найпродуктивніші роботи радянських ученихГлоточкин А. Д. Формирование взаимоотношений в воинском коллективе (взвод, рота) на основе требований воинских уставов: Диссертация канд. пед. наук (по психологии). — М.: ВПА, 1964. , які займалися питаннями дідівщини. Крім того, за його словами, за сорок років дослідження феномену дідівщини вітчизняним ученим не вдалося істотно просунутися в порівнянні з продуктивними роботами А. Д. Глоточкіна і його учнів/Солнышков А. Ю. «Дедовщина: тип отношения к „значимому другому“», Социологические исследования. 2004. № 6. С. 45-53., проведеними на початку 1960-х рр.