Facelift () — дебютний студійний альбом американського рок-гурту Alice in Chains, що вийшов 1990 року.
Гурт Alice in Chains був заснований в 1987 році в Сіетлі. 1989 року гурт підписав контракт зі звукозаписною компанією Columbia Records і розпочала працювати над першим альбомом. Продюсером платівки став Дейв Джерден, відомий по роботі з Rolling Stones та Jane's Addiction.
У липні 1990 року вийшов мініальбом We Die Young, а 21 серпня 1990 року — повноформатний студійний альбом, який отримав назву Facelift. На підтримку альбому вийшли сингли та відеокліпи на пісні «We Die Young», «Man in the Box» та «Sea of Sorrow», а гурт вирушив у багатомісячний концертний тур по США та Європі, виступаючи на одній сцені з Extreme, Іггі Попом, Megadeth, Slayer та Anthrax. Музичні критики тепло прийняли альбом, відзначивши вплив хеві-металу 1970-х і охрестивши Alice in Chains «Black Sabbath дев'яностих».
У 1991 році кліп «Man in the Box» почав демонструватись на телеканалі MTV, що принесло Alice in Chains широку популярність і привело до зростання продажів платівки. Альбом Facelift досяг 42-го місця в чарті Billboard 200, а сингл «Man in the Box» піднявся на 18-е місце в хіт-параді найпопулярніших рок-пісень США. До 11 вересня 1991 року було продано понад копій Facelift і диск отримав «золотий» статус, а 4 березня 1997 року він став «двічі платиновим» із двома мільйонами проданих копій.
Facelift став першим комерційно успішним альбомом сіетлської рок-сцени 90-х. Слідом за ним на вершинах хіт-парадів опинилися альбоми Nirvana, Soundgarden і Pearl Jam, зробивши грандж частиною музичного мейнстриму. Через багато років Facelift вважається класикою хеві-металу і гранджу, одним з найуспішніших дебютних альбомів в історії рок-музики, а «Man in the Box» — однією з найкращих рок-пісень дев'яностих.
Передісторія
Створення гурту
1987 рік був складним періодом у житті американського гітариста Джеррі Кантрелла. Його мати нещодавно померла, йому не було де жити. Весною 1987 року він приєднався до гурту Gypsy Rose, але незабаром пішов після конфлікту із вокалістом. Музикант не впадав у відчай і вирішив створити власний колектив. Першим він запросив знайомого вокаліста Лейна Стейлі, чий глем-гурт розпалася незадовго до цього. Спільними зусиллями вдалося переконати приєднатися до них барабанщика Шона Кінні та басиста Майка Старра. Музиканти влаштувалися в сіетлському клубі Music Bank, де знімали репетиційні приміщення і жили багато місцевих рокерів. Через декілька днів гурт випадково почув продюсер, який шукав у талановитих артистів для майбутнього концерту. У репертуарі колективу було всього кілька композицій, але цього вистачило для першого виступу.
На початку 1988 року Кантрелл і Стейлі продовжували грати одразу у двох колективах. Стейлі репетирував зі старими знайомими з Alice N' Chains Джеймсом Бергстромом та Роном Холтом, назвавши свою команду 40 Years of Hate. Колектив Кантрелла змінив цілу низку назв, серед яких Mothra, провокаційне Fuck і, нарешті, Diamond Lie. Щоб змусити Лейна покинути свій другий гурт, музиканти оголосили про пошуки нового вокаліста та запросили на прослуховування непрохідних кандидатів. При цьому Джеррі навмисне тішився результатами, змусивши Лейна відчути, що його незабаром можуть замінити. Після цього нехитрого трюку вокаліст погодився покинути 40 Years of Hate, зосередившись на виступах Diamond Lie.
Перші демозаписи Розв'язавши проблеми зі складом, учасники гурту почали писати та репетирувати власні пісні. Вони орендували мікроавтобус, щоб перевезти інструменти та обладнання в невелику студію в дерев'яному будинку в Іссакуа, де записали своє перше демо Treehouse Demo. До нього увійшли власні пісні «I Can't Have You Blues», «Social Parasite» та «Whatcha Gonna Do», написана Стейлі раніше «Queen of the Rodeo», а також кавер-версія пісні Девіда Боуї «Suffragette City».
Перший концерт гурту відбувся у Кейн-холі Вашингтонського університету 15 січня 1988 року. Під час 40-хвилинного виступу прозвучали власні пісні, а також кавери Hanoi Rocks та Девіда Боуї. У газеті City Heat опублікували звіт, написаний журналісткою Дженні Бендел. Вона ж через кілька місяців допомогла гуртові скласти перший промо-пакет для розсилки у звукозаписні компанії: касета з піснями, фотографії та біографія гурту.
Промо-касета Diamond Lie потрапила до рук організатора виступів Ренді Хаузера, який навіть не слухав запис, закинувши його в ящик у себе вдома. Через місяць на касету випадково натрапив A&R-менеджер Atlantic Records Нік Лофт і зацікавився виконавцями. На касеті не було підпису, тож Хаузер навіть не зміг назвати виконавця. Пізніше він згадав, що отримав касету від подруги Шона Кінні, та зустрівся з музикантами. Було вирішено, що Хаузер стане менеджером рок-гурту. Нік Лофт порадив змінити назву Diamond Lie. Лейн Стейлі згадав про назву свого попередньої колективу Alice N' Chains, так з'явилася остаточна назва нового гурту — Alice in Chains.
У липні 1988 року гурт збирався перевипустити свій демозапис у найкращій якості, але студійна сесія ледь не зірвалася. За день до призначеної дати відбувся найбільший у штаті Вашингтон поліційний рейд, внаслідок якого в сусідньому з Music Bank приміщенні виявили велику кількість марихуани. Клуб оточили, і ніхто не міг забрати обладнання. Джеррі Кантрелл лише після кількох годин переговорів із поліцією зумів повернути апаратуру та інструменти. Наступного дня музиканти розпочали роботу в London Bridge Studio, що належала Ріку і Раджу Парашарам. Запис зайняв близько тижня і коштував сім тисяч доларів. Гурт працював вночі, щоб заощадити на студійному часі, інакше це коштувало б значно дорожче.
Контракт із Columbia Records
Після рейду клуб Music Bank закрили, тому Alice in Chains довелося переїхати до будинку в районі аеропорту в окрузі Такома. Музиканти ледве зводили кінці з кінцями, але продовжували готувати новий матеріал та виступати для місцевої публіки. Влітку 1989 року Alice in Chains вже мали стійку репутацію, їхні пісні постійно звучали на місцевому радіо і все йшло до підписання контракту з одним з великих лейблів. Замість Хаузера, що потрапив у в'язницю за поширення наркотиків, справами гурту стала займатися Сюзан Сільвер, яка працювала також з Soundgarden. Запис потрапив до рук Дона Айнера, президента компанії звукозапису Columbia Records, яка прагнула відновити свої позиції на ринку хард-рок музики. Перемовини тривали близько восьми місяців та завершилися підписанням договору 11 вересня 1989 року. Угоду вигідно відрізняло те, що Alice In Chains повністю зберігали права на всі наявні або майбутні пісні, хоча зазвичай половина прав йшла лейблу. Інтереси музикантів в переговорах представляли адвокат Мішель Ентоні та A&R-менеджер Нік Терцо.
Підписання контракту з CBS Records означало випуск дебютного альбому. Продюсером став Дейв Джерден, відомий за платівкою Nothing's Shocking Jane's Addiction. Маючи за плечима досвід роботи з Rolling Stones над платівкою Dirty Work, Джерден шукав та просував в мейнстрим молодих музикантів, що виконували альтернативний рок. Він отримав копію демозапису Alice in Chains від Ніка Терцо, який розсилав касету знайомим менеджерам. За словами Джердена, всі відмовлялися працювати з гуртом, тому що шукали «наступних Guns N' Roses», виконавців з високим вокалом. Проте сам Джерден виріс на музиці сімдесятих і віддавав перевагу глибоким, блюзовим голосам, тому відразу оцінив потенціал Alice in Chains. Джерден зустрівся з музикантами в Лос-Анджелесі після їх виступу в клубі, поговорив з Джеррі Кантреллом, і вони одразу порозумілися. Лідер гурту погодився, щоб Джерден продюсував їх запис.
Запис альбому
Запис пісень Щоб написати ще кілька пісень, гурт повернувся до Сіетлу і додатково записав дві демоплівки. Дюжина композицій із цих чернеток лягла в основу матеріалу для першого альбому. Бюджет складав близько 150—250 тисяч доларів. За словами Кантрелла, музиканти хотіли зберегти «похмуру ауру, яка була наслідком задумливої атмосфери та духу Сіетла», тому вирішили використати добре відому місцеву студію London Bridge Studio Ріка Парашара. Компанію продюсеру Дейву Джердену склав звукоінженер Ронні Шампань. Робота розпочалася у грудні 1989 року. Джерден і Шампань були вражені тим, що, на відміну від більшості молодих виконавців, Alice in Chains прийшли в студію повністю готовими до запису. У Джеррі Кантрелла були готові демоверсії всіх його пісень, де він особисто виконав усі гітарні партії, написав та запрограмував партії барабанів, а також вигадав вокальні гармонії, тому він не мав сумнівів, що все пройде без жодних труднощів.
Запис пройшов дуже гладко, тому що пісні були ретельно продумані наперед. Більшість партій із демокомпозицій залишилися незмінними, за винятком додаткових аранжувань. Дейв Джерден записував кілька дублів кожної композиції, зазвичай від п'яти до десяти, і відмічав в блокноті варіант, що сподобався йому найбільше. Потім він слухав пісні знову і складав кінцевий результат із найкращих дублів на підставі своїх нотаток. Єдине, що ускладнювало йому завдання, це те, що Alice in Chains не використовували метроном, тому швидкість пісень могла змінюватися в процесі виконання. У цьому разі Джерден брав найбільш підхожий дубль і підлаштовував під нього інші.
Барабани
За півтора місяця до початку запису Шон Кінні зламав руку. Керівник лейблу Дон Айнер наполягав на заміні, але музиканти були непохитними. Щоб не гаяти час, у студію тимчасово запросили барабанщика Mother Love Bone Грега Гілмора, але після кількох репетицій відмовилися від його послуг: Гілмор не підійшов, бо грав недостатньо потужно і голосно. За іншою версією, Шона Кінні замінив сесійний барабанщик Метт Чемберлен. Побачивши це, Кінні не витримав, зняв гіпс і сів за ударну установку самостійно, за три тижні до закінчення встановленого лікарями терміну. Кожен удар викликав у нього біль і змушував стогнати, але гурт повернув своє звучання.
На студії London Bridge Studio використовувалися мікшерний пульт Neve 8048, що містив мікрофонний підсилювач та еквалайзер 1081, а також магнітофон Studer A800, що підтримував 16- та 24-доріжковий запис. Джерден і Шампань використовували 16 доріжок, виділяючи бас-гітарі та ритм-гітарі по одній доріжці, а все інше віддаючи ударним. Установку оточили цілою групою мікрофонів: для бас-бочки використовувався вокальний мікрофон M-88, за три метри за барабанщиком на рівні пояса стояв Neumann M-49, над головою — Neumann U-87, зверху і знизу робочого барабана — Shure SM-57, а для закріплених і підлогових том-томів — Sennheiser MD-421. Крім того, було вирішено спробувати записати барабани так, як вони звучали б під час живого виступу. Спеціально для цього орендували трисмугову акустичну систему, яка зазвичай використовується на концертах. Два мікрофони U-87 і один M-49, встановлені на рівні голови слухачів в окремій кімнаті, записували звук, який згодом комбінувався з сигналом з мікрофонів з ударної установки, щоб посилити відчуття глибини приміщення.
Бас
Бас-гітара записувалася з використанням директ-боксу, що дозволяло отримати дуже чистий звук. Для зняття сигналу з підсилювача використовувалися мікрофони 57 і RE-20, а загальний підхід був схожий на той, що зазвичай використовується для гітар. Ронні Шампань був незадоволений використанням підсилювачів, які зазвичай застосовуються під час живих концертів, тому перезаписував треки, подаючи чистий басовий сигнал на звичайні гітарні підсилювачі. Басові партії на приспівах дублювалися з використанням шестиструнного баса.