Українська діалектологія вивчає наріччя української мови. Наріччя української мови поділяються на три групи: південно-західне наріччя, південно-східне наріччя та північне наріччя.
Кількість українських діалектів, їхні межі, ступінь протиставленості іншим діалектам та внутрішнє поділення на групи говірок є результатом племінної диференціації з доісторичних часів, пізніших політико-адміністративних об'єднань і перегрупувань земель, а також впливу адміністративних, економічних, культурних, релігійних та освітніх центрів на розвиток мови етносу протягом тривалого часуВинник В. О. Діалект // Українська мова: енциклопедія / НАН України, Інститут мовознавства ім. О. О. Потебні, Інститут української мови; редкол.: В. М. Русанівський (співголова), О. О. Тараненко (співголова), М. П. Зяблюк та ін. — 2-ге вид., випр. і доп. — К. : Вид-во «Укр. енцикл.» ім. М. П. Бажана, 2004. — 824 с. : іл. — ISBN 966-7492-19-2. — С. 145..
Наріччя української мови
Три окремі сучасні наріччя української мови існували не завжди. За давньоруської доби на території сучасної України населення утворювало дві етнічно-мовні групи — північно-східну і південно-західну — і відповідно виділялися північно-східне і південно-західне наріччя. У протиставленні давніх північно-східного і південно-західного наріч, найімовірніше, є віддзеркаленням ще племінного поділу південної частини східних слов'ян.
Давні східнослов'янські племена або союзи племен відрізнялися певними мовними рисами: кожне плем'я (союз племен) мало свій говір як особливу мовну систему. На думку мовознавця М. Ф. Наконечного, є підстави давні північно-східні говори співвідносити з полянами, деревлянами, сіверянами і північними волинянами, південно-західні — з південними волинянами, уличами, тиверцями і білими хорватами. На думку О. О. Шахматова, прямих нащадків полян, деревлян і сіверян можна визнати в населенні північної Київщини і Волині, південних районів Чернігівщини і північних Полтавщини.
К. П. Михальчук уважав, що давні північно-східні говори співвідносяться з полянами і деревлянами; сіверяни і дреговичі, на його думку, належали до перехідного типу між північноруськими і південноруськими племенами. З південно-західною групою співвідносяться дуліби (на Волині) і хорвати (в Галичині). Уличі і тиверці (на Поділлі) були перехідною ланкою між північно-східною і південно-західною групами.
Три сучасні українські наріччя визначаються сукупністю фонетичних, граматичних і лексичних рис. Виходячи з того, що сучасні південні наріччя відповідають колишньому одному, багатьма рисами північне наріччя протиставляється обом південним.
Позаяк в історичному плані між собою співвідносні північне і південно-західне наріччя. Усі північні і більшість південно-західних говорів є старожитніми, при цьому, відповідно до результатів деяких сучасних дослідженьІщенко О. Інвентар звуків у діалектах: до проблеми витоків української мови // Український глотогенез: Матеріали міжнародної наукової конференції / Відп. ред. В. Мойсієнко. — Житомир: Полісся, 2015. С. 92—116., південно-західні говори могли постати раніше за північні, претендуючи таким чином на територію витоків української мови. Північне і південно-західне наріччя характеризуються діалектною розчленованістю, що зумовлена різними чинниками: відбиттям певною мірою мови давніх племен, стабільністю меж колишніх феодальних і державно-адміністративних утворень, поміркованою інтенсивністю міграції населення.
Південно-східне і південно-західне наріччя співвідносні в плані взаємодії з новою літературною мовою в процесі її становлення: південно-східне наріччя лягло в основу нової загальноукраїнської літературної мови, південно-західні говори були основою західноукраїнського різновиду літературної мови, що існував у XIX і на початку XX ст.
МоваСубдіалект/ НаріччяДіалект/ Говір№ на діалектологічній мапіУкраїнськаПівнічнеЗахіднополіський1Середньополіський2Східнополіський3Південно-східнеНаддніпрянський4Слобожанський5Степовий6Південно-західнеВолинсько-подільська група говорівВолинський7Подільський8Галицько-буковинська група говорівНаддністрянський9Надсянський10Покутсько-буковинський11Гуцульський12Карпатська група говорівБойківський13Закарпатський14Лемківський (поза Україною)*?Канадський (поза Україною) —
Межі наріч української мови
Як свідчить «Атлас української мови», українська діалектна мова розчленовується на три наріччя пасмом ізоглос фонетичних, граматичних і лексичних явищ.
Північне наріччя української мови, як відомо, на півночі межує з білоруською мовою, на сході — з російською, на заході — з польською.
За даними «Атласу української мови» південна межа північного наріччя проходить приблизно по лінії:
Володимир — Луцьк — Рівне — Звягель — Київ — Прилуки — Конотоп і далі по річці Сейм до межі з російською мовою.
Ізоглоси ряду явищ північного наріччя проходять на південь від названої лінії, на північ від неї поширена смуга говірок з ознаками південних наріч. Ширина смуги з перехідними говірками в різних місцях неоднакова. Досить широка смуга ізоглос розділяє північне і південно-східне наріччя між Києвом і Прилуками, що пояснюється, очевидно, інтенсивною міграцією населення в цьому районі. На решті території перехідні говірки між північним і південним наріччями утворюють вужчу смугу і становлять наслідок міждіалектних взаємовпливів.
Межа між північним і південними наріччями, проведена на основі даних «Атласу української мови», проходить загалом далі на північ порівняно з межею, яка досі визначалась більшістю дослідників, що пояснюється, з одного боку, особливістю критеріїв діалектного членування у попередніх дослідників і, з другого — тим, що риси південних наріч витісняють особливості північного наріччя і таким чином територія північного наріччя щораз звужується.
М. В. Никончук південну межу середньополіського говору проводить далі на північ вищенаведеної лінії:
на північ від міста Рівне — на північ від міста Звягель (між селами Курчиця і Вербівка) — верхів'я річки Уборть — верхів'я річки Уж — правий берег річки Ірша — на північ від Києва (між селами Лютіж і Сухолуччя) — басейн річки Остер на Чернігівщині. Приблизно по вказаній лінії пролягає ряд ізоглос діалектних явищ і за даними «Атласу української мови», проте сукупність найістотніших ознак, характерних для північного наріччя, дає підстави проводити південну межу північного наріччя на цьому відрізку далі на південь.
Межу між північним і південними наріччями не можна пояснити ніякими іншими причинами, як тільки найдавнішими етнічними кордонами, пов'язаними з розселенням східнослов'янських племен. Зазначена межа розділяє і давні князівства (Київське, Волинське), і пізніші землі (Чернігівська, Переяславська, Київська, Волинська, Холмська), і воєводства (Київське, Волинське), і губернії (Чернігівська, Полтавська, Київська, Волинська), і сучасні області (Сумська, Чернігівська, Київська, Житомирська, Рівненська, Волинська).
Історія діалектного членування української мови
Початки української діалектології відносять до 2-ї половини XVIII ст. і пов'язують з усвідомленням територіальних відмінностей мови: це були спроби окреслити межі поширення поодиноких, переважно фонетичних, явищШафонский А. Черниговского наместничества топографическое описание, 1778, опубл. 1851. У XIX ст. студії з діалектології актуалізувалися у зв'язку із загальним піднесенням етнології, національними культурними рухами в різних слов'янських народів. Свідчення про діалектні явища у цей час ще мають несистемний характер, наводяться без необхідної локалізації.
З'ясування діалектного членування зазнавало еволюції від орієнтовного окреслення «нарічень» і діалектівМ. Максимович, Я. Головацький, О. Потебня до складання діалектної картиК. Михальчук, 1871; опубл. 1878; змінювалися обсяг і характер матеріалу — від принагідної фіксації до систематичного запису за питальниками, від обстеження невеликих мовних територій до охоплення української діалектної мови як цілостіК. Михальчук.
На підставі зіставних фонетичних і морфологічних даних К. Михальчук виділив три наріччя: поліське, українське, червоноруське (русинське чи русняцьке), окреслив їхні межі і внутрішню диференціацію на менші мовно-територіальні утворення. Пізніше проблема діалектного членування української мови мала різне розв'язання залежно від вихідних принципів класифікації діалектів і використовуваного матеріалуО. Соболевський, Московська діалектологічна комісія, В. Ганцов, І. Зілинський, Ф. Жилко; сучасна діалектологія поділяє українську мову на такі наріччя: північне, південно-східне і південно-західне. Цей поділ є розвитком запропонованої К. Михальчуком його первісної тричленної класифікації.
Опанас Шафонський
Наукове діалектне членування української мови розпочинає свою історію першою спробою групування українських говорів на території Лівобережної України ще у XVIII ст., коли вийшла праця Опанаса Шафонського «Топографічний опис Чернігівського намісництва» (1786). За мовними і антропологічними особливостями населення Опанас Шафонський Лівобережну Україну поділяв на три частини: північно-західну (на північ від Десни), середню (між Десною, Сеймом, Сулою до міста Лубен і Дніпром), південно-східну (між Пслом, Сулою і Дніпром).
Опанас Шафонський виділяв такі особливості: у північно-західній частині говорять конь, нож, вол, у середній — кунь, нуж, вул, у південно-східній — кінь, ніж, віл. З погляду сучасних досягнень діалектології така характеристика східноукраїнських говорів спрощена і неточна, проте правильним слід визнати спостереження Шафонського про відмінність північних лівобережних українських говірок від південних та про наявність між ними окремого типу говірок, який за сучасним діалектним членуванням української мови загалом відповідає перехідним говіркам між північним і південно-східним наріччями.
Олексій Павловський та Михайло Максимович
Про відмінність північних українських говорів від південних згадує Олексій Павловський у граматиці української мови, написаній 1805 р., зазначаючи, що північні говори, на відміну від південних, характеризуються наявністю дифтонгів (двозвуків) на місці давніх голосних о і е.
У 1830-х роках відносно багато уваги діалектному членуванню української мови присвятив Михайло Максимович. Учений розрізняв малоруське або українське (північно-східне) і червоноруське або галицьке (південно-західне) наріччя української мови. До першого він зараховував говори по обидва боки Дніпра, а також Полісся, Волині і Поділля; до другого — говори по обидва боки Дністра в Галичині і в Карпатах. Серед рис північно-східного наріччя, що протиставляється південно-західному, Максимович виділяв дієслівні форми майбутнього часу типу знатиму, форму орудного відмінка однини іменників і займенників жіночого роду на -ою, -ею (такою головою, цею землею) відповідно до форм на -ов, -ев (тов головов, цев землев) у південно-західному наріччі. В обох наріччях дослідник вирізняв піднаріччя: у північно-східному — українське (південне) і сіверське (північне), у південно-західному — галицьке і закарпатське. Спостереження Максимовича щодо розмежування говорів української мови приблизно відбивали фактичний стан речей, хоч у дослідника не було матеріалу для глибокої і точної класифікації українських говорів.
Іван Вагилевич