Літерату́ра украї́нської діа́спори або украї́нська еміграці́йна літерату́ра — література, написана українськими письменниками в еміґрації, які з політичних, економічних, релігійних причин виїхали з України на постійне або тривале проживання за кордоном. Діаспорна література — результат переселення літераторів насамперед через численні політичні репресії на території України в 20 столітті. Коли в СРСР єдиним офіційним стилем мистецтва було проголошено соціалістичний реалізм, письменники-емігранти мали більшу свободу художнього вираження, а також можливість критично осмислювати події в Україні. Таким чином українська діаспорна література 20 століття розвивалася паралельно з іншими європейськими літературами в той час, коли в Україні ці процеси були зупинені і замінені значною мірою суто пропагандистською та прорадянською літературною продукцією.

Передісторія Одним із найперших літературних творів, написаних українським автором на чужині, є віршована присвята Юрія Дрогобича римському папі Сиксту VI. Присвята була опублікована разом з працею Юрія Дрогобича «Прогностична оцінка поточного 1483 року» в друкарні Зільбера (Рим, 1483). Це римське видання є першою друкованою книгою, написаною українським автором. У латиномовній присвяті йдеться про здатність людського розуму пізнати закономірності світу.стаття «Дрогобич Юрій» / Енциклопедія історії України, — Київ: Наукова думка, 2004, т. 2, с. 466.

Важливі твори мемуарної, епістолярної та публіцистичної літератури залишили представники так званої «мазепинської еміграції» (1709–1750-ті роки). Насамперед це тексти Пилипа Орлика («Діярій подорожній»; «Замітки про Україну й козаків, про яких Європа мало що знає»; «Вивід прав України»)«Мазепинська еміграція» / Енциклопедія історії України, — Київ: Наукова думка, 2004, т. 2, с. 427—430.Ян Токаржевський-Карашевич, Діярій гетьмана Пилипа Орлика, Варшава, 1936.The Diariusz podorozny of P. Orlyk, vol. 1-2. Cambridge, Massachusetts, 1988—1989.

Початок трудової еміграції з українських теренів дослідники відносять до першої половини XVII століття. Тоді відбувалося переселення до Воєводини (зараз Сербія), Банату (зараз Румунія), Среми й Славонії (зараз Хорватія).«Еміграція українського населення» / Енциклопедія історії України, — Київ: Наукова думка, 2004, т. 3, с. 33. Літературні здобутки цього періоду обмежуються розвитком народно-пісенного жанру заробітчанських пісень.

У 1878–1881 роках «Женевський гурток», очолюваний Михайлом Драгомановим й до якого входили Михайло Павлик, Федір Вовк, Микола Зібер, Сергій Подолинський, видає в Женеві журнал «Громада», де публікуються зокрема й літературні твори.

В широкому сенсі до еміграційної літератури можна зарахувати більшість творів Миколи Гоголя, що мешкав у Санкт-Петербурзі. Так само, як і більшість доробку Тараса Шевченка, адже ці твори були написані поза Україною: в Санкт-Петербурзі й на засланні в Кос-Аралі, а деякі прижиттєві видання Тараса Шевченка публікувалися, наприклад, в Лейпцигу.Новые стихотворенія Пушкина и Шавченки, Leipzig: Wolfgang Gerhard, 1859 (репринт: Київ: Вид. Либідь, 1990)

Проте українське літературознавство, зазвичай, веде мову про літературу української діаспори або еміграційну літературу від часу заснування тривалих осередків літературного життя за межами України (кінець XIX-початок XX століття).Пор. хронологію в статті «Еміграційна літертаура» //  — С. 330.

Історія літератури в діаспорі

Перша хвиля української еміграції на межі XIX—XX століть вважається трудовою, тож вона представлена скромними літературними набутками, що з'явилися переважно в США й Канаді. Зокрема, це жанр заробітчанських та емігрантських народних пісень, які дійшли до нас у збірниках Володимира Гнатюка, Філарета Колесси та інших фольклористів.

Друга хвиля еміграції була пов'язана з поразкою національно-визвольних змагань. Саме ця хвиля принесла значні літературні твори та саму атмосферу живого літературного процесу. Тож перші значні українські літературні угрупування з'явилися в 1920-х роках. До них належали передовсім Празька школа (Юрій Липа, Юрій Клен, Олег Ольжич, Олена Теліга, Євген Маланюк, Наталя Лівицька-Холодна та ін.) в Чехословаччині та групи Танк та Ми в Польщі. Письменники Празької школи найчастіше друкувалися в «Літературно-науковому віснику» за редакцією Дмитра Донцова, мали свій журнал «Ми», видавництво «Варяг». Діаспорна література поповнилася на цьому етапі не лише вартісними творами, але й науково-теоретичними працями Леоніда Білецького, Миколи Гнатишака, Павла Зайцева та ін.

Наступна хвиля українських письменників-емігрантів була спричинена Другою світовою війною. Завдяки свободі самовираження в еміграції з'явилося багато оригінальних літературних творів, які продовжували модерністську традицію обірвану в УРСР політичними репресіями. Так, у післявоєнній Німеччині від 1945 до 1948 року активно діяла організація українських письменників «Мистецький український рух» (Іван Багряний, Віктор Домонтович, Юрій Косач, Ігор Костецький та ін.) очолювана Уласом Самчуком. У МУРі були і літературні критики, серед яких Юрій Шевельов, Володимир Державин та Віктор Домонтович. Важливим завданням для себе письменники діаспори бачили також переклади сучасних їм літературних творів. Активними перекладачами були Ігор Костецький, Олег Зуєвський та Михайло Орест. Ігор Костецький відомий також як літературознавець і видавець, його видавництво «На горі» опублікувало багато творів українських письменників, а також переклади українською таких авторів, як Данте, Вільям Шекспір, Поль Верлен, Шарль Бодлер, Оскар Вайльд, Езра Павнд, Штефан Георге та ін.

Після переселення значної частини українських емігрантів за межі Німеччини літературні об'єднання виникали в англомовних країнах. Так, у 1954 році аналогом МУРу постало об'єднання письменників «Слово», в якому згуртувалися прозаїки, поети, драматурги, літературознавці (Григорій Костюк, Юрій Шерех, Василь Барка, Тодось Осьмачка, Улас Самчук, Докія Гуменна, Ольга Мак та ін.).

Особливо яскравою була творчість неформального об'єднання поетів під назвою Нью-Йоркська група (Юрій Тарнавський, Емма Андієвська, Богдан Рубчак, Богдан Бойчук, Марія Ревакович, Роман Бабовал та ін.). Їхні твори відзначаються модерністською елітарної естетикою і віддалені від політики. При цьому складність сприйняття поезії деяких поетів Нью-Йоркської групи, зокрема Юрія Тарнавського, деякі критики не завжди обґрунтовано пояснюють недостатнім володінням ними українською мовою.

У середовищі української діаспори створювалися альтернативні радянським структури для підтримки українського культурного та літературного життя. Це стосується як часописів, серед яких особливо впливовим був журнал «Сучасність», так і установ присвячених науковому вивченню української літератури (Український вільний університет, Канадський інститут українських студій та Український науковий інститут Гарвардського університету). Також у діаспорі була заснована Премія фундації Антоновичів для відзначення найкращих україномовних літературних творів.

Зі здобуттям Україною незалежності значно почастішали контакти «материкових» і діаспорних письменників. Загалом література діаспори дедалі більше інтегрується в загальноукраїнський літературний процес.

Водночас в Канаді, США, Німеччині (насамперед, Мюнхен), Франції (Париж), Польщі, Словаччині, Румунії та інших країнах зберігаються важливі осередки української літератури, виходять українські часописи (Дукля, Словаччина), альманахи («Зерна»., Німеччина), діють деякі українські видавництва (Бродіна, Німеччина). Дехто із сучасних українських письменників надає перевагу проживанню за кордном в осередках української діаспори, але продовжує писати українською мовою. До таких належать Василь Махно, Володимир Діброва, Оксана Луцишина, Таня Малярчук, В'ячеслав Друзяка, а також Ігор Трач, який видає в Німеччині альманах «Зерна».

Марко Роберт Стех разом з Адріяном Івахівом, Нестором Микитином та Романом Ващуком, членами театральної групи АУТ (Аванґардний український театр, Торонто), був одним із засновників новаторського журналу «Термінус», що виходив у 1986–1989 роках, і який вплинув на тогочасний український літературний андерґраундВ. М. Шейко. Літературні періодичні видання України в роки незалежності: культурологічний аспект // Вісник ХДАК. Випуск 28. 2009Мала українська енциклопедія актуальної літератури, Плерома, 3, проект Повернення деміургів — Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 1998. — 287 с. ISBN 9667263223.

Українська література у світі

Австралія

Перша українська книжка була опублікована в Австралії в 1951 році.Дані про українську літературу в Австралії за Енциклопедією «Українська мова». — Київ: видавництво Українська енциклопедія, 2000, с. 662. Це була збірка імпресіоністичних новел Володимира Русальського «Після облоги міста».

Найпомітніші українські письменники Австралії: Дмитро Нитченко (Чуб), його дочка Леся Богуславець (Ткач), Ярослав Масляк (Гриць Волокита), Зоя Когут, Василь Онуфрієнко, Пилип Вакуленко, Богдан Подолянко, Галина Чорнобицька, Євген Зозе, М. Гойя, Божена Сірко, Боженна Коваленко, Микола Лазорський, Іван Стоцький, Лідія Гаєвська-Денис, Марія Дейко, Тетяна Волошка.

Юрій Ткач займається перекладами української літератури англійською, зокрема він переклав твори Бориса Антоненка-Давидовича, Олеся Гончара, Валерія Шевчука, Остапа Вишні, Олеся Бердника, Анатолія Дімарова, Ігоря Качуровського. Юрій Ткач також заснував українське видавництво «Bayda Books». Дмитро Нитченко заснував українське видавництво «Ластівка», Микола Цюрак — видавництво «Книга».

У 1954 році у видавництва «Ластівка» (Мельбурн) вийшов друком ілюстрований україномовний альманах української діаспори в Австралії під редакцією Дмитра Нитченка (Чуба) «Новий обрій».

В Аделаїді довгий час діяло «Товариство імені Миколи Зерова», яке опублікувало дещо зі спадщини неокласиків, збірку спогадів про них, великий том поезій Євгена Плужника. В Австралії є доволі багато українських літературно-мистецьких клубів, наприклад, заснований Д. Нитченком у Мельбурні «Клуб імені Василя Симоненка», який періодично проводить літературні конкурси.

Північна Америка КанадаДані про українську літературу в Канади за Енциклопедією «Українська мова». — Київ: видавництво Українська енциклопедія, 2000, с. 669.

Література українською мовою започаткована в Канаді з 90-х років XIX століття. У 1897 році Дмитрів Нестор опублікував першу українську книжку під заголовком «Канадійська Русь. Подорожні вспомини». Перший україномовний вірш було опубліковано в 1898 році в газеті «Свобода», його автором був Іван Збура (1860—1940), вірш називався «Канадійські емігранти». У 1954–1998 роках українські письменники Канади і США мали своє об'єднання «Слово» та з 1970 року видавали однойменний альманах (всього 13 випусків). З 1964 року виходив альманах «Північне сяйво» (5 випусків).

Першими перекладачами української літератури в Канаді були Ф. Г. Р. Лайвес, Е. Дж. Гантер, П. Канді. Серед перекладачів українського походження можна назвати таких, як Юрій Луцький, Джон Вір (Іван Вив'юрський) Микола Скрипник, Богдан Мельник, Н. Педан-Попіль, М. Тарнавський. Вотсон Кіркконел за допомогою підрядників Костянтина Г. Андрусишина переклав і видав антологію «Українські поети 1189—1962» (1963) та майже повне видання Кобзаря (1964). У 1968 році за редакцією К. Біди вийшла антологія «Поезія сучасного Квебеку» в українських перекладах Б. Олександріва, Ігоря Качуровського, К. Дмитрика. О. П'ясецький уклав бібліографічний покажчик «Українська література англійською і французькою мовами» (1950—1986).

Видатним письменником, визнаним в сучасній Україні, був Улас Самчук, який з 1948 року переїхав до Канади і був одним із засновників ОУП «Слово» (1954).