В Автономній Республіці Крим зареєстровано 1362 релігійні організації. Діє більше 1330 релігійних громад, 9 духовних навчальних закладів. 690 культових будівель знаходиться в користуванні або власності релігійних організацій. З 1991 року було побудовано 166 культових будівель, у тому числі 80 мечетей.
До традиційних конфесій Криму відносять іслам, християнство.
Християнство
Православ'я Згідно з церковною традицією та історичними свідченнями, християнство прийшло в Крим майже одночасно з його появою в Римській імперії.
За переказами, апостол Андрій Перозваний відвідав Боспор (Керч) та Херсонес (Севастополь), проповідуючи серед грецького та скіфського населення.
У період Візантії православ'я стає державною релігією імперії, а Крим її північним форпостом. У Херсонесі, Пантікапеї та Алушті зводяться величні храми за візантійським зразком. У Криму формується особлива структура для германських племен готів, які прийняли православ'я. Центром став Мангуп.
У 988 році князь Володимир Великий захопив Херсонес (Корсунь). Тут він прийняв християнське хрещення, щоб укласти династичний шлюб із візантійською принцесою Анною. Саме з Криму Володимир привіз до Києва перших священників, церковне начиння та мощі св. Климента. Після падіння князівства Феодоро та захоплення генуезьких колоній османами у 1475 році, православне життя у Криму зазнало кардинальних змін. Попри те, що іслам став державною релігією Кримського ханства та Османської імперії, православя не було знищене, а набуло специфічних рис.
Османська влада розглядала православних як «зіммі» (захищених іновірців). Громади мали право на власні суди, школи та релігійні обряди під керівництвом Готської єпархії (Константинопольський патріархат). Християни сплачували спеціальний податок — джизью, але натомість звільнялися від служби у війську.
Успенський печерний монастир став резиденцією митрополитів. Кримські хани ставилися до нього з повагою, а деякі (як-от Хаджі Герай) навіть робили монастирю багаті пожертви та видавали охоронні грамоти.
Багато православних греків почали розмовляти мовою, близькою до кримськотатарської (так звані греки-уруми), але при цьому фанатично зберігали візантійські церковні обряди. Молитовники та Біблії часто переписувалися грецькими літерами, але тюркською мовою.
Російська імперія за ініціативою митрополита Ігнатія переселила майже 30 тисяч православних (греків, вірмен, грузинів) до Приазов'я. Це було зроблено, щоб послабити Кримське ханство економічно, але воно фактично знищило давні православні громади на півострові.
У 1930-х роках було підірвано Олександро-Невський собор у Сімферополі, закриті майже всі монастирі. Видатний хірург та архієпископ Святитель Лука (Войно-Ясенецький), який служив у Криму в повоєнні роки (1946–1961). Він зміг зберегти релігійне життя навіть під жорстким наглядом КДБ. Його мощі зараз є головною православною святинею Сімферополя.
Після відновлення незалежності України релігійне життя Криму характеризувалося паралельним існуванням двох основних православних гілок, що відображали різні вектори суспільно-політичної орієнтації півострова.
УПЦ (МП) успадкувала майже всю церковну інфраструктуру радянських часів. Під її контролем опинилися всі ключові сакральні об'єкти: Свято-Успенський монастир у Бахчисараї, Володимирський собор у Херсонесі та понад 500 парафій.
Розвиток єпархії УПЦ КП почався в 1990-х роках у надскладних умовах. Громади часто не отримували дозволів на будівництво, тому храми облаштовували в пристосованих приміщеннях. Кафедральний собор святих рівноапостольних Володимира і Ольги в Сімферополі став не лише храмом, а й культурним центром, де лунала українська мова, діяли недільні школи та збиралася інтелігенція. Очоливши єпархію, митрополит Климент (Кущ) зосередився на правозахисній та просвітницькій діяльності. Він став головою Православного місійного товариства та активно займався поверненням української культурної спадщини.
Період 90-х та 2000-х супроводжувався конфліктами за церковне майно, особливо у Севастополі та Сімферополі. Українська держава намагалася підтримувати баланс, проте місцева кримська влада часто відверто лобіювала інтереси Московського патріархату, чинячи бюрократичні перешкоди для реєстрації громад УПЦ КП.
Анексія Криму створила критичну ситуацію для православних, не пов’язаних з Москвою. Після 2014 року громади Київського патріархату були фактично оголошені "поза законом". Окупаційна влада силоміць відібрала головний собор у Сімферополі, а священників змусили залишити півострів.
Католицька церква Перші сліди католицької (вселенської) традиції пов'язані з Римською імперією. Четвертий Папа Римський Климент, який був засланий до інкерманських каменоломень (поблизу сучасного Севастополя) наприкінці I ст. Тут він проповідував і прийняв мученицьку смерть. Його мощі, віднайдені святими Кирилом і Мефодієм, стали символом єдності християнського світу.
Папа Мартин I також був засланий до Херсонеса у VII ст., де й помер, ставши одним із останніх Пап-мучеників. Найбільшого розквіту католицтво досягло за часів панування Генуї та Венеції. У Кафі (Феодосія), Солдаї (Судак) та Чембало (Балаклава) діяли десятки католицьких храмів і монастирів (францисканців та домініканців).
У 1318 році Папа Іван XXII заснував Кафську єпархію, яка була духовним центром для латинян у всьому Причорномор'ї.
Після 1783 року католицтво в Криму почало асоціюватися з новими хвилями мігрантів. Громади формувалися з поляків, німців, італійців та французів.
1840 року був збудований Костел у Сімферополі та 1911 року Костел Святого Климента у Севастополі.
З приходом більшовиків Католицька церква в Криму була практично ліквідована. Усі храми були закриті або перебудовані (наприклад, костел у Севастополі перетворили на кінотеатр "Дружба"). Священники зазнали репресій, а віряни (особливо поляки та німці) були депортовані або змушені приховувати віру.
Період незалежності України (1991–2014) став для католиків Криму періодом духовного відродження. Після майже повного знищення церковних структур у радянські часи, громади почали відновлюватися практично з нуля, спираючись на підтримку Ватикану, волонтерів та місцевих вірян. На початку 1990-х у Криму почали реєструватися перші римсько-католицькі парафії (Севастополь, Сімферополь, Керч, Ялта).
1991 року відбулося офіційне відновлення структур РКЦ в Україні. Крим увійшов до складу Кам'янець-Подільської дієцезії. У 2002 році була створена Одесько-Сімферопольська дієцезія. Першим єпископом став Броніслав Бернацький.
До Криму приїхали священники та черниці з Польщі та Заходу України, оскільки місцевих кадрів після десятиліть атеїзму не залишилося.
Ситуація змінилася із окупація Криму Росією 2014 року. Більшість священників РКЦ у Криму були громадянами Польщі або України. Окупаційна влада відмовила їм у продовженні віз або дозволів на проживання. Це призвело до гострого дефіциту кадрів. Вірменська апостольська церква Перші вірмени з'явилися в Криму ще у VIII столітті, переважно як візантійські військові та торговці. Однак масове переселення почалося в XI столітті після падіння столиці вірменського царства міста Ані.
Найдавніші письмові згадки про вірменських священників у Криму датуються початком XIV століття, але археологічні знахідки вказують на існування громад у Кафі (Феодосія) та Судаку значно раніше. Сурб-Саркіс є один із найстаріших храмів (XIV ст., за деякими даними зведений на фундаменті XII ст.) знаходиться у Феодосії. Саме тут похований видатний художник Іван Айвазовський.
У XIV–XV століттях вірменська громада стала настільки впливовою, що південно-східний Крим у тогочасних джерелах іноді називали «Морською Вірменією». Монастир Сурб-Хач заснований у 1358 році поблизу Старого Криму. Він став духовним центром ВАЦ у всьому Північному Причорномор’ї. Тут діяла вища школа, скрипторій (де переписували книги) та осередок книжкової мініатюри.
Після завоювання Криму османами у 1475 році становище християн ускладнилося, проте ВАЦ зберегла свої права. За наказом російського уряду 1778 року значна частина вірмен (понад 12 тис. осіб) була примусово переселена з Криму на Дон та заснували місто Нахічевань-на-Дону. Це завдало величезного удару по церковній структурі півострова. Згодом вірменам дозволили повернутися. У XIX столітті церква знову стає центром меценатства. Вірменські родини (Айвазовські, Спендіарови) фінансували будівництво шкіл та храмів.
Церква Сурб-Ріпсіме у Ялті побудована на початку ХХ століття (1909–1917) на кошти нафтопромисловця П. Гукасова. Вона є шедевром вірменської архітектури, що наслідує давні традиції Ечміадзіна.
У 1920-х роках більшість храмів було закрито, монастир Сурб-Хач ліквідовано, а духовенство зазнало переслідувань. Церковні будівлі використовувалися як склади, музеї або просто руйнувалися.
Відродження ВАЦ у Криму почалося наприкінці 80-х років ХХ століття. У 1994 році поновилися богослужіння в монастирі Сурб-Хач. На сьогодні деяких містах Криму діють громади Української єпархії Вірменської апостольської церкви. У Ялті, Феодосії та Євпаторії є вірменські традиційні християнські пам'ятки – хачкар.
Протестантизм На початку XIX ст. у Криму виникли німецькі колонії (Цюріхталь, Кроненталь). Переселенці з Німеччини та Швейцарії привезли із собою протестантську етику та високу культуру землеробства. Особлива група протестантів-менонітів, яка розселилася в степовому Криму створювала зразкові господарства та були відомі своєю відмовою від військової служби.
Друга хвиля протестантизму була вже не «етнічною», а внутрішньою вона поширювалася серед місцевого населення. Баптисти та адвентисти почали виникати в Криму наприкінці XIX століття. Попри переслідування з боку царського уряду, вони активно залучали нових вірян.
Протестанти зазнали найжорстокіших переслідувань у добу СРСР. Лютеранство та менонітство в Криму були практично знищені фізично через виселення етнічних німців. Баптисти та П'ятидесятники діяли підпільно. Багато пасторів пройшли через табори.
Доба незалежності України стала для протестантизму в Криму періодом безпрецедентної свободи та стрімкого кількісного зростання. У великих містах Криму відновили свою діяльність громади Церкви баптистів, Церкви адвентистів Сьомого дня.
Свідки Єгови Свідки Єгови з’явилися в Криму переважно після Другої світової війни. Радянська влада вважала їх однією з найбільш «небезпечних» релігійних груп через їхню відмову від служби в армії, участі в політиці та вшанування державних символів.
У 1960–1980-х роках громади діяли таємно. Літературу друкували на саморобних верстатах у підвалах, а зустрічі проводили невеликими групами в лісах або приватних будинках. КДБ постійно проводило обшуки та арешти лідерів.
У Криму й Севастополі діяли 22 зареєстровані місцеві релігійні організації Свідків Єгови і приблизно сотня релігійних груп, які об'єднують приблизно 7000 вірян.
Анексія Криму Росією кардинально змінила ситуацію. Після повної заборони організації в РФ у 2017 році, вірян у Криму масово затримують, катують та засуджують до тривалих термінів за «організацію діяльності екстремістської організації».
Іслам
Хоча існують легенди про появу ісламу в Криму ще за часів пророка Мухаммеда (місії Маліка аль-Аштара та Газі Мансура), історично підтверджене проникнення релігії почалося пізніше. У VIII–IX ст. іслам приходить через торговельні зв'язки з арабським світом та Волзькою Булгарією.
У XIII ст. султан Ала-ад-Дін Кей-Кубад захопив Судак, де була зведена одна з перших мечетей. У цей же час у степовий Крим іслам принесли половецько-кипчацькі племена.
Вирішальний поворот стався у 1312–1313 роках, коли за правління хана Узбека іслам став державною релігією Золотої Орди.
Мечеть хана Узбека в Старому Криму (Солхаті), зведена у 1314 році, є найдавнішою збереженою мечеттю півострова. Поруч із нею діяло медресе — вищий духовний навчальний заклад.