Жив де не жив багатий граф. Мав він немало різного маєтку, а найбільше мав лісу. Лісів мав стільки, що не знав їм ні краю, ні кінця.
Графські ліси сторожили гайники. Одного разу гайник, блукаючи в лісі, вийшов на полянку й сів собі відпочити. Дивиться ураз, а з хащі вибрався Дикий чоловік. Тільки втямив гайника, напудився, і під кліпом ока зник. Гайник дуже хотів знати, що то за дикар. Коли дістав від графа платню, каже йому:
Там і там я видів Дикого чоловіка. Я відпочивав на поляні, а він вибіг з гущавини. Тільки помітив мене, як тут же зник.
Очі графа засвітилися, коли це почув.
Мусиш Дикого чоловіка піймати. Коли ніти коротший головою.
Засмутився, зажурився гайник:
Вельможний пане! Як мені піймати дикаря, коли він біжить, як олень,не встигну руку підняти, а його вже нема...
Знати нічого не хочу! Ти мусиш піймати Дикого чоловіка, і все! А коли нізлою смертю помреш!
Гайник повертався додому зажурений. Він навіть пошкодував того, що сказав графові. «Чому я нагадав про Дикого чоловіка?»сварив себе.
Дома гайник розповів про все жінці. Заплакала жінка, руки заломила від жалю.
Що чинити? Що чинити?примовляла вона в сльозах.
Після двох днів гайник знову зустрів графа й почав просити, щоб його відпустив:
Вельможний пане! Ви мені завдали великого клопоту і поставили переді мною складну задачу. Я мушу зараз іти по світу, щоб від мудрих людей дістати пораду. Ви знаєте, що я живу з служби у вашому лісі. У мене жона, діти. А хто їх буде годувати, коли я заберуся світом? Я прошу вас: не дайте погинути моїй родині з голоду, доки не буде мене дома.
Граф дав згоду.
Можеш собі спокійно йти... Я не забуду твоїх дітей, не забуду і твоєї жінки. А як тільки приведеш до мене Дикого чоловіка, дам тобі велику нагороду.
Гайник заспокоївся і каже своїй жінці:
Граф погодився платити моїй родині гроші, доки я не повернуся. Приготуй мені на дорогу їсти, бо я йду далеко.
Жінка їжу приготувала, гайник рушив в дорогу. Іде він з села до села, з міста до міста, з держави в державу. І шукає він такого порадника, котрий дав би йому мудрості, як піймати Дикого чоловіка. А одного разу гайник забрів до густого лісу і блукав цілий день по бездоріжжях. Тут, у лісі, його й ніч застала. «Що чинити? Де переночувати?»думає він. Вибрався на високе дерево, оглядається у всі сторони. Зрадів ураз, побачивши дим.
Ось там куриться. Піду туди. Де є дим, там має хтось бути. Бодай переночую. А може, і їсти дадуть.
Зліз з дерева на землю і поспішив до місця, де курилося. Між деревами знайшов малу хатину. Створив двері і чемно вклонився старенькій жінці. А бабка була така стара, що голова її вже падала на коліна.
Добрий вечір, мамко!
Доброго здоров'я, синку! Велике діло тебе сюди привело, бо місце у нас незахідне, тут люди не бувають.
Немале діло, мамко... Ягайник, служу в одного графа. Раз у лісі на полянці я увидів Дикого чоловіка. А він тільки помітив мене, як під кліпом ока зник. На другий день я графові розповів про нього. Граф дуже зацікавився тим чоловіком і наказав будь-що піймати його. Коли не піймаюмені страшна смерть. Тому я пішов світом, щоб десь знайти пораду. Дуже вас прошу, люба мамко, порадьте, коли знаєте. Живете ви на землі немало, хащу знаєте добре, може, вам траплялося видіти Дикого чоловіка...
Бабка пошкодувала гайника:
Ти, синку, у великій біді. Щось тут треба робити. Ти спершу сідай до столу, повечеряй. Ти, навірно, зголоднів.
Баба поклала на стіл страву. Гайник повечеряв. Після вечері баба гайникові каже:
Я тобі, сину, пораду дам. Як повернешся до свого краю, попроси від графа красного стола, красну скатертину, всілякої страви і всілякого напиткупаленок, вин, пива. Це все поклади на віз і повези до лісу на ту полянку, де ти зустрів Дикого чоловіка. Стіл поклади на траву, прикрий скатертю, яка сягне до самої землі. На стіл постав їсти й пити. Та не забудь взяти з собою і міцного мотуза. Бо коли Дикий чоловік наїсться, нап'ється й засне, тим мотузом зв'яжеш його і привезеш до графа.
Гайник вислухав пораду уважно. Переночував, а вранці встав, подякував бабці за гостинність і рушив додому.
Прямо з дороги повернув до графа:
Так і так, ясновельможний пане! Беруся привести до вас Дикого чоловіка в тому разі, коли приготуєте для мене:
красного стола, скатерть, страви і всіляких напоїв. Дайте мені і міцного мотуза. Потрібен також віз, щоб було на чому все повезти до лісу.
То мале діло! Я тобі дам усе, що просиш. Граф приготував те, що гайник просив. Гайник поклав на воза, погнав коней до полянки. Знайшов зручне місце для того, щоб поставити стіл. Накрив стола скатертиною, наклав їжі й напоїв. Коня з возом повів далеко в корчі, сам повернувся, заліз під стіл і з-за скатертини дивиться.
Не скоро, та все-таки вийшов Дикий чоловік на полянку. Тільки побачив стола, як втік. Та гайник терпеливо сидів собі під столом і чекав. Через невеликий час Дикий чоловік знову з'явився на поляні. Крадучись, мало-помалу все до столу та до столу наближається. Зненацька знову злякався й ноги під себе. Багато разів виходив з лісу, наближався до столу й тікав.
А далі осмілився, приступив до страви, до напоїв. Такого він ніколи ще не видав. З страхом взяв страву й почав їсти. А їжа йому дуже полюбилася. Попробував з іншої. Посмакував і цю. А потім взявся за пляшку з вином. Прийшло до смаку й вино. Випив раз, випив удруге. Не забув і про пляшку з горілкою. Посмакував горілку.
Напій вдарив Дикого чоловіка в голову. Чоловік повеселів, осмілів й захотів ще випити. Так випив він кілька склянок, поки зовсім не сп'янів. П'яний почав співати. Співає, співає, п'є далі. Вже нікого не боїться, нікого не соромиться, хоч ледве тримається на ногах. Ще й підскакувати пробує, ніби музики грають. П'яний падає на землю, а пляшки з рук не випускає. Розливав напій до того часу, що повалився на землю і твердо заснув. Гайник виліз з-під стола, мотузом міцно пов'язав Дикого чоловіка. Той нічого не чув і тоді, коли гайник його поклав на воза й повіз до графа.
Коли прочунявся, почав собою кидати, вириватися. Та даремно. Звільнитися не міг, бо руки й ноги були пов'язані.
Граф приготував для Дикого чоловіка невелику хату. На стінах довкола поставив дзеркала, щоб той себе видів. Мучився, мучився неборак, кидав собою сарака, бо був у кожному дзеркалі. Довго, дуже довго не міг звикнути до хати з дзеркалами.
Граф задумав показати піймане чудо панам не лише своєї держави, але й сусідньої. Написав усім, що в нього є такий і такий «звір», що подібного ніхто ніде ніколи не видів. І покликав граф панство до себе в гості. Зібралися королі, міністри, з'їхалися генерали, бо кому не хотілося увидіти диво? Граф поклав на столи таку багату гостину, яка звикла бувати тільки у вельможних царів, їли, пили, веселилися, а музика їм грала.
А графський синтрирічний хлопчиназахворів і дуже жалісно плакав. Не можна було його ні розвеселити, ні забавити. І батько, і мати, ще й слуги мають клопіт з ним. Графиня носила при собі на поясі багато ключів від хат, палат і комор. Щоб якось втішити хвору дитину, взяла ключі і почала ними подзвонювати. Хлопчик задивився і перестав плакати. Мати зраділа і подала синові ключі.
Слава богу, що перестав плакати. Най пограється ключами!промовила.
Залишила графиня хлопця одного, а сама пішла до гостей.
Хлопець зліз з постелі, непомітно вибрався з кімнати. На дворі став перед будиночком, де жив Дикий чоловік. Почав хлопець приміряти ключі до дверей. Один ключ, на нещастя, потрапив до дірки, хлопець ним крутнув, двері відчинилися. Дикий чоловік скочив через дитину на двір і втік так, що тільки вихор за ним подув. Хлопець налякався, побіг до своєї кімнати, забрався до свого ліжка, а ключами кинув на землю.
Панство погостилося, повеселилося, а потім піднялося з-за столів, бо вже час глянути і на чудо.
Вся громада панства рушила юрмою до будиночка, де був Дикий чоловік.
Граф з гонором відчинив двері. Дивиться, а в будинку нікого нема. Заганьбився і розізлився, бо одні пани над ним сміються, інші мовчать, а треті у вічі кажуть:
Ти нас обдурив!
Між гостями неприємна бесіда, бо шум пішов по натовпу, бо почулося вже й кепкування над графом. Граф питає:
Хто випустив дикаря?
Жінка графа була щира і призналася, що ключі передала хлопчикові для забави. Привели хлопчика:
Ти відімкнув двері?
Я.
А що ти видів за дверима?
Великий чоловік скочив над моїми плечима і втік. Почали пани хлопця судити. Одні кажуть: «Треба його стратити».
А як дитину стратити?протестують інші.
А що з ним вчинити?
Один старий пан дав таку пораду:
Дитину судити до смерті не можна. Якщо хочете його покарати, спровадьте його світом так, щоб ніколи не вернувся до свого домівства. Та нехай з ним піде і вояк. На дорогу дайте таке письмо, щоб хлопець у чужих банках міг діставати грошей у такій кількості, яка йому потрібна.
Граф послухав старого порадника. Найняв синові вояка, приготував у дорогудав їсти, пити, грошей. Так хлопчик з товаришем подався у світ.
Ідуть, куди тільки очі ведуть. З села до села, з міста до міста, з країни до країни. Доти блукали, що потрапили до столиці, в якій бував цар. Воякові докучило волочитися по світу. Він і попросив царя:
Візьміть мене на службу.
Добре! Я тебе візьму, бо мені слуга потрібен. Саме вчора від мене пішов садівник. Коли розумієшся в цьому ділі, ставай на його місце.
Я розуміюся і в саду буду працювати охоче. Але я не один, зі мною маленький хлопчик.
Нехай і він залишається.
Цар мав таку дочку, як той хлопець. «Нехай собі двоє граються,подумав цар,веселіше їм буде».
Хлопчика одягли, бо в дорозі обірвався, діти собі граються, бігають по дворові, по саду.
Вояк робив своє, спершу не дивився на дітей. А потім позавидував хлопцеві, якого любила не тільки дочка царська, але любили і її родичі. Похмурився вояк, мовчить, зненавидів хлопця.
Літа минали. Діти росли. Прийшов час записати малих до школи. Записали їх. Діти ходять весело, вчаться добре.
І цар, і цариця настільки полюбили хлопця, що прийняли його за свого. Так з ним поводяться, як з власною дитиною. А вояк ще дужче заздрить. Сердиться і весь час думає, як би звести хлопчика з білого світу. Та й додумався вояк до такого: «Скажу цареві, що хлопець знає про златокрилу качку, яка несе золоті яйця, може висидіти златокрилих качат».
Коли одного разу цар гуляв по саду, прихвалив вояка за порядок, той і каже:
Пресвітлий царю! Ваш сад був би ще кращим, коли б у ньому літали та й вили гнізда златокрилі качки!
А звідки взяти таких?
Не знаю, але наш Іванко малий добре знає. Цар здивувався і дав покликати хлопчика:
Іванку, я чув, що ти знаєш про златокрилих качок, які несуть золоті яйця?
Я не знаю.
Знаєш, тільки не хочеш сказати!каже вояк.Ти мені хвалився. Цар уже дуже хотів мати чарівну птицю, тому легко повірив садівнику й сердито гукнув до хлопця:
Ти знаєш! І мусиш добути златокрилу качку! А коли її не добудеш, ти коротший головою.
Та що тепер чинити? Царського наказу міняти не можна. Цариця й дочка пошкодували хлопця, а відпустити його у світ.мусили.
Йде Іванко, йде горами, лісами, полями з села до села, з міста до міста. Зайшов у високі верховини. Дороги тут ніякої. Загубився, плачучи блукає по хащі. Уже й зголоднів. Де видить ягідки, малинузбирає і їсть, щоб не загинути. Якось сів собі під деревом відпочити. До нього приступив невідомий чоловік.
Чого ти, хлопчику, журишся?
А що з того, коли я вам скажу? Ви мені і так не поможете.
А коли допоможу?
Так і так... Цар наказав мені принести златокрилу качку. А я про неї і не чував.
Ходи зі мною, то мале діло! Я тобі допоможу. Взяв чоловік хлопця за руку, повів за собою, каже:
Я тобі знайду златокрилу качку, що несе золоті яйця.
Привів чоловік хлопця до своєї хати, що стояла в густій хащі, передав трьом дочкам.
Спершу накорміть хлопчика, бо він голоден. Доки я повернуся, навчіть його співанки. Та такої, щоб її мусили співати й ті, котрі слухають.
Добре, няньку! Все зробимо.
Чоловік рушив до Дикого моря, де водиться всіляка звірина. Довкола моря росте висока-превисока травакомиш. А в комишах усіляка птиця, якої тільки загадати можна.