«Пі́сня про Нібелу́нгів», або «Біда Нібелунгам» () — середньовічна німецька епічна поема, написана невідомим автором наприкінці XII — початку XIII століття. В основу «Нібелунгів» лягла сага про кохання Зігфріда до прекрасної валькірії Брунгільди. Текст поеми складається з 39 частин (пісень), що мають назву «авентюр».

Разом з Сагою про Вельсунгів та поемою «Гудрун» твір належить до вершини середньовічної германської епіки.

Сюжет У місті Вормсі, столиці держави бургундів, росте прекрасна Крімгільда. Вона живе у своїх братів Гюнтера, Гернота та Гізельгера, які керують племенем бургундів. Слава про вроду Крімгільди досягає міста Сантена, столиці Нідерландів, де править Зіґмунд. Славетний своїми подвигами син його Зіґфрід бажає здобути Крімгільду за дружину і з почтом приїздить до Вормса. Про молодого Зіґфріда йде гучна слава. Васал короля Гюнтера мудрий Гаґен із Троньє розповідає присутнім, що прибулець, який викликав на поєдинок короля з метою відібрати собі Бургундію — це той самий Зіґфрід, що десь на півночі заволодів скарбами Нібелунгів, убив дракона, що стеріг їх, і викупавшись у його крові, зробився невразливим. Побачивши Зіґфріда на турнірі, Крімгільда була так вражена його вродою, силою та впевненістю, що довго не могла відірвати від нього очей.

Король, намовлений Гаґеном, не приймає виклик молодого звитяжця і запрошує Зіґфріда бути гостем при дворі. Під час перебування Зіґфріда у Вормсі, на Бургундію напали сакси та данці. Зіґфрід прагне здобути прихильність юної Крімгільди, тому виступає в похід із тисячею молодців і відбиває напад ворогів Гюнтера, розбиває обох королів, одного з них навіть бере у полон і зі славою повертається до Вормса. Коли Зіґфрід зустрівся в той день із Крімгільдою, остання почала гаряче дякувати йому за поміч, але на це Зігфрід відповів просто: «Все це я зробив, люблячи вас». Гюнтер обіцяє Зіґфрідові сестру за дружину, якщо той йому допоможе в одній небезпечній справі. Справа ця була — сватання Гюнтера до північної красуні Брюнгільди. Красуня лише в такому разі погоджувалась вийти заміж за претендента, якщо він переможе її у випробуваннях сили й умінні володіти зброєю. За допомогою шапки-невидимки () Зіґфрід допомагає Гюнтеру перемогти Брюнгільду в поєдинку. Гюнтер одружується з Брюнгільдою, а Зігфріду віддають за дружину Крімгільдою.

Перед від'їздом на батьківщину, Зіґфрідові довелося іще раз допомогти Гюнтерові з його норовливою нареченою. Підкоривши її вдруге, він лишає молоду королеву Гюнтерові, аби той довершив шлюбний ритуал. А сам, однак, викрадає у Брюнгільди пояс і перстень і повертається у спальню до своєї дружини. Розказуючи, де він був, Зіґфрід необережно похвалився юній Крімгільді своїм останнім подвигом і подарував їй свої нічні трофеї.

Проходить цілих десять років і обидві пари живуть у щасті та радості й так було б й на далі, коли б не цікавість Брюнгільди: її гнітило, що королівну Крімгільду віддали заміж не за короля, а за "васала її чоловіка", як сам Зіґфрід їй представився в далекій Ісландії, на батьківщині Брюнгільди. Такий нерівний шлюб кидав тінь на честь сім'ї. Також вона стала вимагати від чоловіка, аби той змусив "свого васала" прибути до королівського двору, як і належить слузі. Гюнтер поступився напору дружини і запросив Зіґфріда у гості, не розкривши правди про реальне стан їхніх стосунків із нідерландцем. Це призвело до сварки двох королев. Один раз Крімгільда почала вихваляти Зігфріда, не усвідомлюючи, як цим вражає Брунгільду: «Подивись, сказала Крімгільда, як мій Зігфрід пишається серед інших героїв, наче місяць між зорями». — «Так, але він усе ж таки лише васал мого чоловіка» — відповіла Брунгільда. Бачачи, що її чоловіка хочуть образити, Крімгільда в мить втратила обережність: «А, коли так, то знай, що завтра я зайду до церкви перед тобою!» Наступного дня коли Брюнгільда хоче загородити шлях Крімгільді, та каже їй з презирством: «Геть з дороги, наложнице мого мужа! Хіба мені невідомо, що Зіґфрід підкорив тебе для Гунтера?» Після цього вона показує Брунгільді перстень та пояс, що взяв їх у неї Зігфрід і остання примушена була замовкнути. Брюнгільда скаржиться чоловікові, той викликає Зіґфріда, аби з'ясувати стосунки, той карає свою дружину і вона публічно відмовляється від своїх слів. Та образу Брюнгільді було завдано. Васал Гюнтера Гаґен із Троньє присягає помститися Зіґфрідові і починає намовляти Гюнтера проти нідерландця.

Гаґен оголошує при дворі звістку про новий напад данців. Простодушний Зіґфрід знову згоджується стати на допомогу. Гаґен просить Крімгільду відпустити чоловіка і запевняє, що сам буде стежити за Зігфрідом у битві. Насправді він випитує в королеви секрет вразливості Зіґфріда. Крімгільда боїться за нього, тому що її чоловік дійсно має вразливе місце на спині: коли той купався в крові дракона, листок впав йому між плечі. За порадою Гаґена Крімгільда вишиває хрест на тому місці, де Зігфріда може уразити зброя, і благає Гаґена захищати це місце в бою. Гаґен їй обіцяє. Але коли так звані данські посли прийшли з миром, Гюнтер з радості влаштовує полювання. На тому полюванні Гаґен убиває списом Зіґфріда, коли той нахилившись пив воду зі струмка. Зіґфрід умирає, а Гаґен наказує віднести його труп і покласти перед порогом Крімгільди. Вранці королева йде до церкви й мало не наступає на задубілий труп свого чоловіка. Вона голосить і обвинувачує брата в убивстві. Той виправдовується і стає до Божого суду. Всі лицарі, починаючи від Гюнтера, наближаються по черзі до трупа Зіґфріда. При наближенні Гаґена із Троньє рана Зіґфрідова розкривається і з неї починає текти кров — середньовічна прикмета, що він і є убивця. Крімгільда не подає виду, проте затаїла в душі помсту. На цьому завершується перша частина "Пісні".

Друга частина розказує, як Кримгільда чекає на слушний випадок, аби здійснити свій задум. Випадок цей трапляється, коли вона виходить заміж за короля Гунів Етцеля (Аттилу). Коли минуло 13 років, вона закликає всіх своїх кревних, між ними й Гаґена, і вбиває їх, а сама теж гине від руки старого рицаря Гільдебранда. Етцель оплакує загиблих.

Історія твору

Редакції «Пісня про Нібелунгів» дійшла до нас у 10 рукописах (XIII—XVI ст.) та багатьох уривках. У новий час вона стала відома з середини XVIII століття: у 1757 Бодмер видав останню частину Нібелунгів, разом з так званим Плачем (Klage) — невеликою ліричною поемою, що розповідає, як Етцель, Дітріг, Гільдебранд, родина та люди Рюдігера та інші оплакували померлих«Chrimhildens Bache u. die Klage, zwei Heldengedichte etc.», Цюрих. У 1782 Мюллер (Myller) видав повний текст Нібелунгів, але без жодної спроби до наукової критики та аналізу. З початку XIX століття з'являються характеристики й аналізи поеми; один з її перекладачів, Гаген, вже у 1810 прагне здійснити її критичне видання, розглянувши розбіжності.

Честь першого суто наукового досліду Нібелунгів належить Лахману. Палкий прибічник теорії Вольфа у гомерівському питанні, Лахман впевнений, що народні пісні самі по собі — вершина художності, що їх псують й розбавляють водою пізні поети-збирачі, Лахман поставив собі за мету відокремити в Нібелунгах істинні пісні від пізніших додавань. Матеріалом для цього послужила ретельна критика тексту Нібелунгів.

З 3-х найдавніших (XIII ст.) пергаментних рукописів кожен має свою особливу редакцію: один (гогенемський, нині мюнхенський, А) значно коротший за всі інші; другий (санкт-галленський, В; в ньому, як і в А, поема має назву «Der Nibelunge nôt» — Біда Нібелунгам), до якого долучається більшість рукописів пізніх та який тому може вважатись вульгарним, стоїть у цьому сенсі посередині; третій (раніше теж гогенемський, нині в Донауешингені, С — «Der Nibelunge lied» — Пісня про Нібелунгів) найбільш обширний текст.

Лахман робить висновок, що A найближче до пісень, а В і С — його пізніші розповсюдження; за допомогою прийомів, безсумнівно дотепних, але іноді штучних, з 2316 строф рукопису А він викидає 745, а решту 1571 розділяє на 20 пісень, які, на його переконання, побачили світ між 1190 та 1210 (все решта перероблено, до С включно, з'явились у наступному 10-літті). Оскільки Лахман водночас роз'яснив основу поеми й визначив її відношення до скандинавських переказів про Ніфлунгів, то його висновки до 50-х років вважались загальновживаними.

Проте, 1851 року звернули увагу на цікаву обставину, приховану Лахманом: число строф у кожній пісні виявилось кратним 7 — а він був відомим прихильником гептад, у своїх роботах з історії грецької поезії. У 1854 проти теорії Лагмана виступили незалежно один від одного два германісти: Гольцман («Untersuchungen ueber das Nibelungenlied») і Царнке («Zur Nibelungenfrage»); вони відхилили можливість механічно поєднання народних пісень та дійшли висновку, що С ближче за всіх до оригіналу, а В й А — його скорочення. Спалахнула полеміка (вона мала, окрім спеціального, досить важливе загальне значення: справа йшла про участь особистості у створенні пам'яток народної поезії), оскільки на захист теорії Лахмана виступив його учень Мюлленгоф («Zur Geschichte der Nibelunge na ôt», 1855).

У 1865 з'явилось дослідження Барча («Untersuchungen ueber d. Nibelungenlied»), який, прийняв дотепну здогадку Пфейфера, що автором Пісні був австрійський лицар Кюренбергер, що писав розміром Пісні, відніс створення поеми до 1150, а першу її переробку — приблизно до 1170; з неї вийшли незалежно В і С, А ж є лише поганим скороченням популярного тексту В, який і потрібно брати в основу видання. Дослідники кінця XIX століття погоджуються в тому, що первинну редакцію поеми у наш час відновити неможливо, а слід прагнути до її історичного пояснення та виділення різноманітних елементів, з яких склав цю поему єдиний автор; у справжньому своєму вигляді поема призначалась не для співу, а для читання у придворних колах Австрії.

Витоки Сказання про Нібелунгів, що складає сюжет поеми, було створено в епоху переселення народів до землі прирейнських франків з двох елементів: давньонімецької героїчної саги (на думку більшості — міфу) про Зіґфріда, вбивцю дракона, визволителя віщої діви Брунгільди, який потрапляє до влади лихих братів і втрачає скарб, наречену й саме життя, й історичної саги про загибель бургундського королівського дому 437 року в битві з гунами Аттіли (Етцеля).

Дехто із вчених припускає, 453 між німецькими племенами поширюються чутки про смерть страшного завойовника Аттіли в ніч його шлюбу з Ільдико, яку народний поголос вважає винуватицею смерті чоловіка. Шукають мотив для цього вчинку — і знаходять його у події 437 року. В результаті з'являється сага про те, як Аттіла, чоловік бургундської принцеси Гільди, вбиває її братів, королів Гундахарі, Годомара та Гізлахари, й гине від руки їхньої сестри, яка раніше була дружиною Зіґфріда, що трагічно загинув.

Проте істинний сюжет обертається не навколо міфічної валькірії, покараної Одіном, а австразійської королеви Брюнгільди, що жила на півтора століття пізніше: це її образ у творі розділяється на ісландську королеву, до якої посватався король бургундів, — і на його сестру Кримгільду. Саме між цими героями (двома королевами) стався конфлікт, що вилився у криваву різанину. Етцель, хоч і названий королем гунів, проте править не в Паноннії, а "на Дунаї" (у сучасній Австрії) і є не чужоземцем, а споріднений культурою з германцями, як і самі бургунди.

В мистецтві

Фестивалі Щороку в серпні у німецькому місті Вормс () проходить Фестиваль Нібелунгів (), головною дією якого є сучасна театральна постановка середньовічної поеми «Пісня про Нібелунгів» ().

Екранізації Відомі дві більш-менш близькі до тексту «Пісні» екранізації. 1924 року відбулась прем'єра класичного двосерійного німого фільму Фріца Ланга «Нібелунги» («Die Nibelungen»). Його римейк, поставлений Харальдом Райнлем також у двох частинах, вийшов на екрани 1966 (перша частина) й 1967 (друга частина) років.

Крім того існують декілька фільмів (художніх та телевізійних), у яких було використано ті чи інші мотиви епосу.

ЮНЕСКО