Латинська мова

Лати́нська мо́ва, лати́на (lingua Latīna, ) — класична індо-європейська мова. Належить до латинсько-фаліскської групи італьських мов. Одна з найстаріших і наріжних мов Європи, які формували її цивілізацію. Використовує латинську абетку, створену на основі етруської і грецької. Флективна мова, має три роди, сім відмінків, п'ять відмін, чотири дієвідміни, три часи, три особи, три способи дієслова, три стани, три види, два числа. Походить від мови населення Стародавнього Рима. Набула поширення у Середземномор'ї та Західній Європі завдяки розростанню Римської республіки та Римської імперії. Стала панівною мовою Італії та Західної Римської імперії. У середньовіччі була офіційною мовою Католицької церкви, завдяки чому перетворилася на універсальну мову Європи середньовіччя та раннього модерну. Використовувалася в літературі, науці, офіційній документації тощо. Пройшла декілька етапів розвитку: стародавній, класичний (І—ІІ ст.), пізній (ІІІ—V ст.), середньовічний (V—XIV ст.), ренесансний (XV—XVII ст.), новий час (XVII-XX ст.). На основі народної латини виникли романські мови такі як італійська, французька, іспанська, португальська, румунська тощо.

Справила вплив на становлення більшості європейських мов: англійської, німецької, польської, української тощо. Фактично є мертвою мовою (носіїв, які б вважали латину рідною мовою, немає); проте на практиці широко використовується як мова міжнародного спілкування серед науковців, літераторів, освітян. Церковна латина залишається офіційною мовою Святого Престолу та Католицької церкви римського обряду. Вивчається у школах усіх рівнів Європи та Західного світу.

Класифікація Латинська разом з оскською та умбрською мовами утворює італьську гілку індоєвропейської сім'ї мов. У процесі історичного розвитку давньої Італії латинська мова витіснила інші італьські мови і з часом зайняла панівне становище в західному Середземномор'ї. Зараз латина належить до так званих мертвих мов, подібно до санскриту, давньогрецької та інших.

Історія

Поширення Первісно це мова стародавнього племені латинів, які заселяли Апеннінський півострів приблизно три тисячі років тому. Назва цього племені — латини (Latīni), область поширення — Лацій (Latium) у нижній течії ріки Тибру. Столицею цієї області у 754—753 рр. до н. е. стало місто Рим (Roma), побудоване на семи пагорбах (Septimontium). Пізніше йому дали назву «Вічне місто» — Urbs aeterna.

Унаслідок військових, політичних та економічних успіхів Стародавнього Риму латинська мова поширюється по всій Італії, а починаючи з II ст. до н. е., виходить за її межі. У І ст. н. е. Рим стає метрополією наймогутнішої держави стародавнього світу — Римської імперії, до складу якої входили сучасні Франція, Іспанія, Португалія, Швейцарія, деякі частини Німеччини, Південної Англії, колишньої Югославії, Хорватії, Болгарії, Росії, Румунії, Угорщини, Чехії, Словаччини, Греції, Туреччини, України, Лівану, Сирії, Лівії, Тунісу, Алжиру та іншіРевак Н. Г., Сулим В. Т. Латинська мова (для неспеціальних факультетів) 2-ге вид., виправлене і доповнене. — Львів: ЛНУ імені Івана Франка, 2006. — 415 с. ISBN 966-96073-2-9.

Зі свого боку латина постійно відчувала на собі вплив давньогрецької мови, особливо після підкорення Греції Римом у 146 р. до н. е.

До кінця II століття до н. е. латинська мова панує не тільки на всій території Італії, але як офіційна державна мова проникає в підкорені римлянами області Піренейського півострова та нинішньої південної Франції. Через римських солдатів і торговців латинська мова в її розмовній формі поширюється серед місцевого населення і стає одним з найефективніших засобів романізації завойованих територій. При цьому найактивніше романізуються найближчі сусіди римлян — кельтські племена, що проживали в Галлії (територія нинішніх Франції, Бельгії, почасти Нідерландів і Швейцарії). Підкорення римлянами Галлії почалося ще в другій половині II століття до н. е. і було завершене наприкінці 50-х років I століття до н. е. після тривалих військових дій під командуванням Юлія Цезаря (галльські війни 58—51 до н. е.). Тоді ж римські війська йдуть на зіткнення з германськими племенами, що займали велику область на схід від Рейну. Цезар робить також два походи на Британію, але ці короткочасні експедиції (в 55 та 54 до н. е.) не мали серйозних наслідків для відносин між римлянами і британцями (кельтами). Тільки через 100 років, у 43 році н. е., Британія була завойована римськими військами, які пробули там до 407 року н. е. Таким чином, протягом приблизно п'яти століть, до падіння Римської імперії в 476 році н. е., племена, що населяли Галлію і Британію, а також германці зазнають великого впливу латинської мови.

Після смерті імператора Феодосія 395 р. н. е. відбувається остаточний поділ Римської імперії на Східну та Західну. На роз'єднаних землях занепадає освіченість, мовні розбіжності між римськими провінціями зростають, поступово втрачається латинський елемент, а «Вульгарна (народна) латина» стає мовою-основою для нових національних мов (романських).

Розмовна різновидність латинської мови, так звана народна латина, впливаючи на місцеві мови, дала початок групі романських мов, до якої належать італійська, іспанська, португальська, французька, румунська та інші Є. І. Світлична, І. О. Толок Т. Латинська мова. Підручник. — К., «Центр учбової літератури», 2011. — 440 с. ISBN 978-611-01-0241-4.

Значення латинської мови для формування нових західноєвропейських мов зберігається і після падіння Західної Римської імперії (476 р. н. е.). Вплив латинської мови на європейську культуру не обмежується періодом розквіту та могутності Римської імперії. Й після падіння Риму вона залишається мовою церкви та юриспруденції, літератури та дипломатії. Включно до XVIII століття латина — мова науки.

Латина довгий час залишалась офіційною мовою в Австро-Угорській імперії (XIX ст.) нарівні з німецькою.

Архаїчна латина (240—81 рр. до н. е.)

Перші письмові пам'ятки латинської мови походять, імовірно, з кінця VI — початку V століть до н. е. Серед найдавніших пам'яток — напис на золотій застібці з міста Пренеста (VI—V ст. до н. е.Енциклопедія «Українська мова». — Київ: Українська енциклопедія, 2000, с. 269 (стаття «Латиниця»), знайдений в 1978 році присвятний напис зі стародавнього міста Сатріка (за 50 км на південь від Риму), що датується останнім десятиліттям VI століття до н. е., а також уривок сакрального напису на уламку чорного каменю, знайденого в 1899 році під час розкопок римського форуму, що відповідає приблизно до 500 р. до н. е. До давніх пам'яток архаїчної латини належать також численні надгробні написи, фрагменти обрядових пісень та офіційні документи середини III — початку II століття до н. е., з яких найвідоміші епітафії римських політичних діячів Сціпіонів і текст сенатської постанови про святилища бога Вакха.

Історія літературної мови починається 240 р. до н. е., коли військовополонений грек Люцій Лівій Андронік приніс до Риму латинською мовою трагедію і комедію як результат перекладу грецьких творів, зокрема Гомерової «Одіссеї».

Найбільшим представником архаїчного періоду в галузі літературної мови є давньоримський комедіограф Плавт (бл. 245—184 до н. е.), від якого до нашого часу дійшло 20 комедій повністю й одна — в уривках. Проте словниковий склад комедій Плавта і фонетичний лад його мови вже значною мірою наближаються до норм класичної латини I століття до н. е. — початку I століття. Іншим представником архаїчного періоду є Теренцій (190—159 рр. до н. е.), автор шести комедій.

Класична латина (81 р. до н. е. — 120 р. н. е.)

Класичний період — період найвищого розвитку латинської мови, який у науці прийнято поділяти на два століття — «золоте» (81 р. до н. е. — 14 р. н. е.) і «срібне». Інколи класичний період також називають «золотою добою», тоді як післякласичний — «срібною добою». Класичний період — час найвищого розвитку латинської мови, на який припадає діяльність видатних поетів і прозаїків. Найвизначнішими представниками «золотої доби» (81 р. до н. е. — 14 р. н. е.) є Цицерон (106—43 рр. до н. е.), Цезар (100—44 р. до н. е.), Вергілій (70—19 р. до н. е.), Горацій (65—8 р. до н. е.), Овідій (43 р. до н. е. — 18 р. н. е.) та ін. Вони створили загальноприйнятий канон прозової і поетичної мови.

Значний внесок, починаючи з I ст. н. е., у розвиток правил латини зробили давньоримські граматики, зокрема Велій Лонг, Марій Плотій Сацердот, Ноній Марцелл, Елій Донат, Харісій, Діомед, Авл Гелій, Марк Валерій Проб, Асконій Педіан, Прісціан.

Період формування та розквіту класичної латинської мови був пов'язаний з перетворенням Риму в найбільшу державу Середземномор'я, що підкорила великі території на заході і південному сході Європи, в північній Африці та Малій Азії. У східних провінціях Римської держави (в Греції, Малій Азії та на північному узбережжі Африки), де до часу завоювання їх римлянами була широко поширена грецька мова і високорозвинена грецька культура, латинська мова не набула великого значення. Інакше відбувалося в західному Середземномор'ї — в результаті військових, політичних та економічних успіхів Стародавнього Риму латинська мова поширюється по всій Італії, а, починаючи з II ст. до н. е., виходить за її межі.

Посткласичний період (14—120 рр. н. е.) Від класичної латини прийнято відрізняти мову римської художньої літератури т. зв. посткласичного або пізньоантичного періоду («срібна доба»), що хронологічно збігається з першими двома століттями нашого літочислення (т. зв. епоха ранньої імперії).

Мова прозаїків і поетів цього часу (Сенека, Тацит, Ювенал, Марціал, Апулей) відрізняється значною своєрідністю у виборі стильових засобів. Проте у творах цього періоду вироблені за століття норми граматичного ладу латинської мови не надто відрізняються від золотої доби, тож такий розподіл латинської мови на класичний і післякласичний період має радше літературознавче, ніж лінгвістичне значення.

З середини II ст. н. е. латина стає мовою Західної Церкви, з'являється перша християнська література латинськоюDudley D. The civilization of Roma. New-York; London, 1962. P. 234..

Пізня латина (III—VII ст. н. е.).

Як окремий період в історії латинської мови виділяється пізня латина, хронологічними межами якої є III—VI століття — епоха пізньої імперії та виникнення, після її падіння, варварських держав. У творах письменників цієї пори — переважно істориків і християнських богословів — можна натрапити на багато морфологічних та синтаксичних явищ, що готують перехід до нових романських мов.

Як історичне джерело, зберегли своє значення твори Амміана Марцелліна (330—400 рр. н. е.), св. Ієроніма (348—420 рр. н. е.), св. Авґустина (354—430 рр. н. е.).

Середньовічна латина (VII—XIV ст.)

Середньовічна, або християнізована латина — це насамперед літургійні тексти — гімни, піснеспіви, молитви. Наприкінці IV століття святий Ієронім переклав всю Біблію на латинську мову. Його переклад відомий під назвою «Вульгата» (тобто Народна Біблія). На католицькому Тридентському соборі в XVI столітті цей переклад був визнаний рівноцінним оригіналу. Відтоді латинська, поряд з староєврейською і старогрецькою, вважається однією зі священних мов Біблії. Латинська мова стала мовою культурного та інтелектуального життя при монастирях і катедральних соборах.

Польща прийняла 966 року римський обряд християнства і латинська мова функціонувала на польських територіях.

Латина представлена у творчості італійського філософа й теолога Томи Аквінського (1227—1274), який поєднав учення Арістотеля з християнськими догмами. На базі шкіл XII ст. виникають нові центри культури та освіти — університети, які з'являються у Болоньї (1119), Оксфорді (1163), Падуї (1222), Неаполі (1224), Севільї (1254), Парижі (1259), де латина була мовою освіти і спілкування. Книги, які видавалися в університетських скрипторіях, були написані латинською мовою. В університетах вивчали твори Лівія, Лукреція, Тацита, Катулла — класиків римської літератури і культури загалом.