«Убивство — це легко» () — детективний роман англійської письменниці Агати Кристі, вперше опублікований у Великій Британії видавництвом Collins Crime Club 5 червня 1939 року, та в США видавництвом Dodd, Mead and Company у вересні того ж року.
Сюжет Повертаючись до Англії після служби в поліції за кордоном, Люк Фіцвільям їде в одному купе поїзда до Лондона з Лавінією Пінкертон. Вона розповідає йому про причину своєї поїздки до Скотленд-Ярду: жінка планує повідомити про серійного вбивцю у своєму селі й називає імена вже загиблих та наступної жертви. Емі Ґіббс, Томмі Пірс і Гаррі Картер були вбиті, а наступним має стати доктор Джон Гамблбі. Жінка нагадує Люку його улюблену тітку, тому він ввічливо підтримує розмову й запам'ятовує її слова.
Наступного дня Люк читає про смерть міс Пінкертон, а згодом — про смерть доктора Гамблбі від сепсису. Люк не може залишити це без уваги й вирушає до села Вічвуд-під-Ешем (), де його добрий друг знайомить його зі своєю двоюрідною сестрою Бріджит Конвей.
Для розслідування Люк видає себе за письменника, який збирає матеріал для книги про відьомство та забобони. Він зупиняється в будинку Ґордона Реґґа, також відомого як лорд Вітфілд (Істерфілд в американському виданні), стверджуючи, що є двоюрідним братом Бріджит Конвей — секретарки та нареченої Вітфілда. Люк і Бріджит отримують допомогу від Гонорії Вейнфліт, яка, на їхню думку, може знати, хто стоїть за вбивствами. Люк спілкується з жителями села, щоб дізнатися подробиці останніх смертей, зокрема з соліситором паном Ебботом, який звільнив Томмі Пірса; преподобним паном Вейком, місцевим ректором; паном Еллсворті, власником антикварної крамниці, який здається психічно нестабільним; та доктором Томасом, молодшим партнером Гамблбі.
Більшість мешканців села вважають серію смертей нещасними випадками, а не вбивствами.
Через психічну нестабільність Еллсворті Люк підозрює його у вбивствах. Побачивши, як Еллсворті повертається додому з закривавленими руками в день літнього сонцестояння, Люк лише переконується у своїх підозрах. Згодом Люк і міс Вейнфліт стають свідками сварки Вітфілда з його шофером Ріверсом, який без дозволу взяв «Rolls-Royce» лорда для розваги.
Люк і Бріджит усвідомлюють, що кохають одне одного. Невдовзі вони знаходять Ріверса мертвим — той загинув від удару по голові. Після вечері в будинку Ґордона Люк слухає розповідь господаря про те, як кожен, хто його ображає або виявляє неповагу, зазнає відплати. Ґордон перераховує всіх убитих місцевих жителів та їхні «провини»: пані Гортон сперечалася з ним, Томмі Пірс дражнив його, Гаррі Картер кричав на нього у п'яному стані, Емі Ґіббс виявила зухвалість, Гамблбі не погодився з ним щодо водопостачання села, а Ріверс скористався його авто без дозволу та грубо з ним розмовляв. Усі вони померли невдовзі після цих подій. Ґордон переконаний, що це божественне правосуддя.
Люк і Бріджит вирішують залишити будинок Ґордона. Залишивши Бріджит, Люк вирушає на зустріч із суперінтендантом Баттлом, який прибув із Лондона для розкриття справи. Вони планують повідомити Ґордона про своє рішення після повернення Люка.
Бріджит не чекає і під час відсутності Люка сама оголошує Ґордону про рішення розірвати заручини.
Люк доходить висновку, що Ґордон безпосередньо причетний до вбивств. Міс Вейнфліт підтверджує його підозри. Вона розповідає, що в молодості була заручена з Ґордоном. Одного вечора Вітфілд убив її домашнього птаха, причому з вигляду здавалося, що це принесло йому задоволення. За її словами, саме після цього вона розірвала заручини.
Бріджит вирішує зупинитися в будинку Гонорії Вейнфліт, попередньо попросивши Люка детально переповісти все, що йому казала міс Пінкертон. Бріджит не п'є чай, який їй приносить міс Вейнфліт, оскільки загалом не любить цей напій.
Бріджит і Гонорія йдуть на прогулянку до лісу. Там Гонорія відкриває своє справжнє обличчя: погрожуючи ножем, вона зізнається, що є вбивцею, і збирається додати Бріджит до списку своїх жертв. Як з'ясується пізніше, саме Гонорія колись убила власного птаха, після чого Ґордон сам розірвав їхні заручини. Вона заприсяглася помститися Ґордону, коли той повернувся до села багатієм.
Її план полягав у тому, щоб підставити Ґордона, зробивши його очевидним винуватцем злочинів, які здійснювала вона сама. Гонорія всіляко підтримувала його у вірі, що Бог карає кожного, хто виявляє до нього неповагу.
Гонорія отруїла чай для Лідії Гортон. Вона вбила Емі, підмінивши пляшечки вночі та зачинивши двері ззовні за допомогою обценьків. Вона вбила Картера, зіштовхнувши його з мосту в день його сварки з Вітфілдом, а Томмі Пірса так само виштовхнула з вікна, коли той працював у бібліотеці, де працювала й вона.
Гонорія зрозуміла, що Лавінія Пінкертон здогадалася про її злочини та про те, що наступною жертвою стане Гамблбі. Вона вистежила Лавінію в Лондоні та штовхнула її під колеса автомобіля. Після цього вона сподівалася підставити Ґордона, заявивши свідку, що бачила реєстраційний номер його «Rolls-Royce». Запросивши Гамблбі до себе додому, вона поранила йому руку ножицями. Потім вона наклала на рану пов'язку з гноєм, що витікав із вуха її хворого кота. Побачивши, як звільнили Ріверса, Гонорія вдарила його мішечком із піском і розкроїла йому череп кам'яним ананасом.
Гонорія не знає, що Бріджит не пила чай зі снодійним. Бріджит прикидається сонною й провокує вбивцю на відвертість, виграючи час та отримуючи повне зізнання. Крім того, Гонорія влаштувала все так, щоб Ґордона бачили одного поблизу місця, де мало лежати тіло Бріджит. Однак Бріджит вступає у боротьбу з Гонорією. Вона кличе Люка на допомогу, і той встигає вчасно.
Після короткої розмови з пані Гамблбі, вдовою лікаря, Люк усвідомлює, що саме Гонорія цілком може бути вбивцею, і біжить рятувати Бріджит. Міс Пінкертон ніколи не зазначала стать убивці, а лише говорила про «вбивцю» взагалі.
Суперінтендант Баттл повідомляє Люку та Бріджит, що після арешту Гонорія Вейнфліт остаточно збожеволіла. Ґордон не може прийняти той факт, що це була не божественна кара, і повертається до свого холостяцького життя, продовжуючи керувати місцевими газетами.
Бріджит і Люк залишають село, щоб одружитися й жити разом.
Персонажі Головні Люк Фіцвільям (Luke Fitzwilliam) — молодий розумний чоловік. Бріджит Конвей (Bridget Conway) — молода дівчина, подруга Люка. Гонорія Вейнфлет (Honoria Waynflete) — библіотекар-волонтер, колишня наречена лорда Вітфілда. Лорд Гордон Вітфілд (Гордон Рагг) (Lord Gordon Whitfield / Gordon Ragg) — підприємець, жених Гонорії в молодості та жених Бріджит у зрілому віці. Жертви Лідія Гортон (Lydia Horton) — дружина майора Гортона, отруєна миш'яком. Гаррі Картер (Garry Karter) — алкоголік, впав у річку й потонув. Томмі Пірс (Tommy Pearce) — підліток, помер після падіння з вікна Вайт Холла, сільської бібліотеки. Емі Гіббс (Amy Gibbs) — покоївка міс Вейнфлет, отруєна фарбою для капелюхів, якою було підмінено сироп від кашлю. Доктор Джон Едвард Гамблбі (Dr. John Edward Humbleby) — помер від зараження крові. Лавінія Пінкертон (Lavinia Pinkerton) — збита автомобілем у центрі Лондона, по дорозі до Скотленд-Ярда. Ріверс (Rivers) — водій Гордона Вітфілда, звільнений, вбитий кам'яною прикрасою з огорожі. Підозрювані Джайлз Еллсворті (Giles Ellsworthy) — власник антикварної крамниці в Вічвуді, коханець Емі Гіббс. Майор Гортон (Major Horton) — вдівець, розводить бульдогів. Доктор Джеффрі Томас (Dr. Geoffrey Thomas) — колега доктора Гамблбі. Містер Еббот (Mr Abbot) — місцевий адвокат. Інші персонажі Джиммі Лоррімер (Jimmy Lorrimer) — друг Люка Фіцвільяма. Місіс Анструтер (Mrs Anstruther) — тітка Бріджит Конвей. Джессі Гамблбі (Jessie Humbleby) — вдова доктора Гамблбі. Роуз Гамблбі (Rose Humbleby) — дочка доктора Гамблбі. Містер Джонс (Mr. Jones) — директор банку. Гетті Джонс (Hettie Jones) — дочка директора банку. Отець Альфред Вейк (Father Alfred Wake) — вікарій. Джим Гарві (Jim Harvey) — жених Емі Гіббс. Місіс Гіббс (Mrs. Gibbs) — тітка Емі Гіббс. Місіс Пірс (Mrs. Pearce) — мати великої родини, управитель тютюнової фабрики. Суперінтендант Баттл (Supt. Battle) — поліцейський зі Скотленд-Ярда. Вонкі Пух (Wonky Pooh) — рудий перський кіт з хворими вухами міс Пінкертон, якого доглядає Гонорія Вейнфлет.
Літературне значення та критика У випуску часопису «The Times Literary Supplement» від 10 червня 1939 року було опубліковано огляд книги, написаний Морісом Персі Ешлі, разом із романом «І смерть прийшла також» (англ. And Death Came Too) Річарда Галла, який починався словами: «Тиждень, коли виходять нові романи пана Галла та пані Крісті, має бути незабутнім тижнем для поціновувачів детективної прози. Однак доводиться неохоче визнати, що жоден із них не відповідає стандартам повною мірою».
Розглянувши окремо роман «І смерть прийшла також», Ешлі звернув увагу на «Убивство — це легко» і зазначив: «Пані Крісті у своєму новому романі відмовилася від пана Еркюля Пуаро, але слід визнати, що його заміннику, Люку Фіцвільяму, поліцейському у відставці зі штатів Маянг, явно бракує "сірих клітин". Пуаро, можливо, з роками й став трохи статечним, але розлука змушує любити його ще дужче». Окресливши основні риси сюжету та любовні інтереси головного героя, пан Ешлі підсумував: «Він [Люк] менш ефективний як детектив, ніж як коханець, що й не дивно, оскільки ані йому, ані читачеві не надано жодних чітких зачіпок, які б вказували на дивовижно успішного вбивцю. Любовна лінія ледь компенсує брак детективного розслідування, а персонажі межують із карикатурою; Фіцвільям також не здатен достатньо яскраво відтворити обставини попередніх убивств»The Times Literary Supplement, 10 June 1939 (p. 343).
У рецензії для The New York Times Book Review від 24 вересня 1939 року Кей Ірвін назвала книгу «одним із найкращих детективних романів Агати Крісті, історією із захопливим сюжетом, розумними та жвавими персонажами й блискучою технікою». Вона підсумувала: «Зацікавленість історією не згасає, а фінал приносить як хвилювання, так і несподіванку»The New York Times Book Review, 24 September 1939 (p. 20).
Вільям Блант у газеті The Observer від 4 червня 1939 року порушив питання щодо здатності Крісті писати недетективну прозу (що свідчить про те, що про її псевдонім Мері Вестмакотт тоді ще не було відомо загалу): «Я б не хотів під присягою стверджувати, яку історію Агати Крісті вважаю найкращою, але, думаю, можу сказати, що ця входить до першої шістки. Гумор і людяність у деталях викликають питання, відповідь на яке може дати лише одна людина. Агата Крісті звикла вишивати свої візерунки на чорному тлі. Чи зможе вона обійтися без смертей та розслідувань і так само добре вишивати на зеленому? Я вірю, що вона — одна з кількох авторів детективів, хто здатен на це. Якби вона спробувала це зробити заради розваги, гадаю, це принесло б величезне задоволення й іншим»The Observer, 4 June 1939 (p. 7).
Е. Р. Поншон у випуску The Guardian від 11 липня 1939 року зазначив: «Читачам може бракувати майже надприродної хитрості Пуаро, але якби Люк також покладався на знамениті "сірі клітини", він був би лише ще одним Пуаро, а не мав би власні незграбні, прямі, але зрештою ефективні методи». Пан Поншон підсумував, що ця історія «має вважатися ще одним доказом невичерпної винахідливості пані Крісті»The Guardian, 11 July 1939 (p. 7).
Мері Делл із Daily Mirror написала 8 червня 1939 року: «Ця найновіша книга з-під пера одного з найкращих авторів трилерів в історії змусить вас здогадуватися до самого кінця»Daily Mirror, 8 June 1939 (p. 22).
Безіменний рецензент у Toronto Daily Star від 2 грудня 1939 року зауважив: «Анемічна романтична лінія часом загрожує обірватися, проте таємниця задовольняє вимоги та сповнена напруги»Toronto Daily Star, 2 December 1939 (p. 13).