Віджаянагарська імперія

Віджаянагарська імперія та Віджаянагара — індуїстська імперія, що займала весь південь Індії за річкою Крішною і яка існувала з 1336 до середини XVII століття. Виникла в ході боротьби індусів Південної Індії з очолюваним мусульманами Делійським султанатом. Держава досягла піку могутності в 1422-1446 роках при Девараї II, який здійснив завойовницькі походи в Бірму та на Шрі-Ланку.

У XV-XVI століттях головним противником Віджаянагарської імперії виступав Бахманідський султанат на заході Індії. Хоч врешті султанат розпався на окремі князівства, але вони змогли об'єднатися і в 1565 році завдали Віджаянагару поразки, від якої ця держава вже не змогла оговтатися.

Назва «Віджаянагар» перекладається як «Місто перемоги». Карната Радж'я (Карнатське царство) була ще однією назвою, яка використовувалася в деяких написах та літературних творах часів Віджаянагарської імперіїFritz, John M.; Michell, George (2001). "Introduction". New Light on Hampi: Recent Research at Vijayanagara. Mumbai: MARG, p. 14. Європейці називали імперію «Королівством Нарасінга»"The Narasinga Kingdom". Deccan Herald. 21 April 2015, назва яка похідна від «Нарасімха», надану португальцями"The Rayas of Vijayanagar". Notes on Indian History. 7 October 2013.

Історія Заснування До появи Віджаянагарської імперії, індуїстські держави Декана – Сеуни в Девагірі, династія Какатіїв в Варангалі та Пандья в Мадураї – неодноразово зазнавали набігів та нападів мусульман з півночі. До 1336 року верхній регіон Декана (сучасні Махараштра та Телангана) був розгромлений арміями делійських султанів Алауддіна Хілджі та Мухаммада бін ТуґлакаNilakanta Sastri, K. A. (1955) [reissued 2002]. A History of South India: From Prehistoric Times to the Fall of Vijayanagar. New Delhi: Indian Branch, Oxford University Press, p. 216Chopra, P. N.; Ravindran, T. K.; Subrahmanian, N. (2003). "Medieval Period". History of South India. New Delhi: Rajendra Ravindra Printers, p. 22.

Віджаянагар було засноване в 1336 році як наступник досі індуїстських держав Хойсалів, Какатіїв та Сеунів, а відокремлене царство Кампілі додало нового виміру опору мусульманському вторгненню в Південну ІндіюGilmartin, David; Lawrence, Bruce B. (2000). Beyond Turk and Hindu: Rethinking Religious Identities in Islamicate South Asia. University Press of Florida. pp. 300–306, 321–322. ISBN 978-0-8130-3099-9.Chopra, Ravindran & Subrahmanian 2003, part II, pp. 22–24. Було запропоновано дві теорії щодо етнолінгвістичного походження: одна з них полягає в тому, що Харіхара I та Букка I, засновники імперії, були командирами армії держави Хойсалів, дислокованої в регіоні Тунгабхадра для відбиття мусульманських вторгненьKarmarkar, A.P. (1947). Cultural history of Karnataka: ancient and medieval. Dharwad: Karnataka Vidyavardhaka Sangha, p. 30Kulke, Hermann; Rothermund, Dietmar (2004). A History of India (4th ed.). Routledge, p. 188; інша теорія полягає в тому, що Харіхара та Букка були пов'язані з Какатіями, яке взяло під контроль північні частини держави Хойсала під час її занепадуN. Ventakaramanayya; B. Suryanarayana Rao in Kamath, Suryanath U. (2001) . A concise history of Karnataka: from pre-historic times to the present. Bangalore: Jupiter books, pp. 157–160. Згідно з традицією, засновників підтримував і надихав Від'яранья з монастиря СрінгеріNilakanta Sastri 1955, p. 216.

Протягом перших двох десятиліть після заснування імперії Харіхара I отримав контроль над більшою частиною території на південь від річки Тунгабхадра та здобув титул «володаря східних і західних морів» (пурвапашіма самудрадхішавара). До 1374 року наступний володар Букка I переміг Аркотське вождівство, Редді Кондавіду та Мадурайський султанат, а також отримав контроль над Гоа (на заході) та доабом річок Тунгабхадра-Крішна (на півночі)Kamath 2001, p. 162Nilakanta Sastri 1955, p. 317Sen, Sailendra (2013). A Textbook of Medieval Indian History. Primus Books, pp. 103–106.

Піднесення Харіхара II, другий син Букки I, ще більше зміцнив імперію за річкою Крішна, і Південна Індія перейшла під контроль Віджаянагарської імперіїNilakanta Sastri 1955, p. 242. Наступний правитель, Деварая I, успішно боровся з Пізними Східними Гангами та розпочав роботи з укріплення та іригації. 1406 року зазнав поразки від бахманідського султана Фіруз-шаха поразки, погодившись у 1407 році сплачувати щорічну данину у розмірі 100 000 гунів, 5 маундів перлів (1 маунд дорівнював 15 кгSatish Chandra (2014) . History of Medieval India: 800–1700. Orient Longman. p. 103. ISBN 978-81-250-3226-7) та 50 слонів. У 1417 році році відмовився від сплати данини, спричинивши нову війну з Бахмані. 1420 року завдав поразки султану Фіруз-шаху, внаслідок чого захопив південні та східні області Бахманідського султанатуEaton, Richard M. (2006). A Social History of the Deccan, 1300-1761 : Eight Indian Lives. Cambridge: Cambridge University Press, pp. 89–90 with footnote 28.

Деварая II був, мабуть, найуспішнішим з правителів династії Сангама. Він приборкав повсталих феодалів та саморінів Калікута та Кілона на півдні. Він вторгся до Шрі-Ланки та здійснив успішний похід проти ГантавадіNilakanta Sastri 1955, p. 244. До 1436 року повстанські вожді Кондавіду та правителі Велама були змушені прийняти верховенство ВіджаянагаруChopra, Ravindran & Subrahmanian 2003, part II, p. 31.

Криза Після кількох років спокою в 1443 році спалахнули війни з Бахманідським султанатами, які принесли як успіхи, так і невдачі. Султанат намагався скористатися боротьбою за владу у Віджаянагарській імперіїChopra, Ravindran & Subrahmanian 2003, part II, p. 2. За наступного володаря Маллікарджуни відбувається послаблення імперії. Гаджапатське царство окупувало держави Раджамундрі, Кондавіду, Канчіпурам і Тіручірапаллі, що знизило престиж імперії на південному сході ІндостануChopra, Ravindran & Subrahmanian 2003, part II, p. 33.

Наступник — Вірупакшарайя II — вів життя, сповнене задоволення, насолоджуючись вином та жінками, що призвело до втрати Гоа та більшої частини Карнатаки на користь Бахманідського султанату. В цей час починає посилюватися військовик Нарасімхарая Салува, що став успішно воювати проти бахмані та Гаджапатського царстваChopra, Ravindran & Subrahmanian 2003, part II, p. 34. 1485 року він захопив владу в державі, започаткувавши власну династію.

Боротьба з Бахманідським султанатом і Гаджапатським царством, а також численними заколотами в середині держави тривала до початку XVI ст.Chopra, Ravindran & Subrahmanian 2003, part II, pp. 35–36 У 1505 році Віра Нарасімха повалив династію Салува, ставши таким чином першим правителем династії Тулува. Це спричинило повстання знатті, чим скористалися війська Бахмані й ГаджапатіChopra, Ravindran & Subrahmanian 2003, part II, p. 36.

Нове піднесення Наступний володар Крішнадеварая успішно боровся проти повсталих намісників, яких підтримувало Гаджапатське царство. Водночас криза в Бахманідському султанаті та його розпад спричинило зменшення тиску з цього бокуEaton 2006, pp. 86–87. Новий володар імперії зміцнював та консолідував імперію, здобуваючи одну перемогу за раз. Він був проникливим правителем, який наймав до своєї армії як індусів, так і мусульманEaton 2006, pp. 87–88. У наступні десятиліття імперія охоплювала Південну Індію та успішно протягом 1520-х років відбивала вторгнення з п'яти султанатів Декану, що знаходилися на півночіNilakanta Sastri 1955, p. 239.

Наступний магараджахіраджа Ач'ютадеварая захищав імперію від зовнішніх загроз з боку Біджапурського султанату та провів успішні південні кампаніїRamanayya, N. Venkata (2009). Studies in the History of the Third Dynasty of Vijayanagara. Gyan Publishing House. pp. 81–87. ISBN 978-81-212-0066-0. Але вже його сина Венкатапаті I було повалено дядьком Салакараджу Тірумала, що захопив трон 1542 року. У відчаї він запросив біджапурського султана по військову допомогу, дозволивши йому символічно сісти на трон, що було вкрай непопулярним кроком, який обурив віджаянагарську знатьRamanayya, N. Venkata (2009). Studies in the History of the Third Dynasty of Vijayanagara. Gyan Publishing House. pp. 81–87. ISBN 978-81-212-0066-0.. Знать підтримала брата загиблого правителя — Садашівараю, що 1543 року захопив владу, але фактично став керувати Рамарая АравідуRamanayya, N. Venkata (2009). Studies in the History of the Third Dynasty of Vijayanagara. Gyan Publishing House. pp. 81–87. ISBN 978-81-212-0066-0..

Найбільшого посилення імперія досягла за фактичного правителя Рамараї, що активно втручався у внутрішні справи різних султанатів Декана та налаштовував мусульманські держави одна проти одної, водночас ставши правителем наймогутнішої та найвпливовішої регіональної держави. Це працювало деякий час, але зрештою зробило його дуже непопулярним серед його народу та мусульманських правителівPillai, Manu S. (2020). Rebel Sultans:The Deccan from Khilji to Shivaji. New Delhi: Juggernaut Books, pp. 116–118. Він уклав комерційний договір з португальцями, щоб припинити постачання коней до Біджапуру, потім переміг султана Біджапуру та завдав принизливих поразок Голконді та АхмеднагаруChopra, Ravindran & Subrahmanian 2003, part II, p. 43.

Занепад Зрештою, деканські султанати об'єдналися та атакували віджаянагарську армію в січні 1565 року в битві при ТалікотіEaton 2006, pp. 96–98. Поразку Віджаянагу зумовили кіннота, більш якісні гармати, якими керували османські найманці, тоді як віджаянагарські гармаши застосовували застарілу артилеріюKamath 2001, pp. 183 та зрада двох мусульманських командувачів — персів братів Гілані — на бік деканських султанатів. За цим вороги захопили столицю імперію, яку пограбували, сплюндрували та вщент зруйнувалиEaton 2006, pp. 98–101.

Втім брат загиблого Рамараї — Тірумаларая — спробував відновити державу. Він повалив правителя Садашівараю, започаткувавши власну династію. Він зрікся престолу в 1572 році, розділивши залишки своєї імперії між трьома синами. Наступники династії Аравіду правили регіоном, але імперія розпалася в 1614 році після смерті Венкатапаті II, а останні залишки зникли в 1646 році через постійні війни з сусідами, до 1652 року останній магараджахіраджа Шрі Ранга III контролював лише землі навколо Веллора. З його смертю 1678 року імперія офіційно припинила існування. Кінець Віджаянагарської імперії призвів до утворення держави Анегунді наступниками останнього магараджахіраджиC.hayavadana Rao. History Of Mysore 1399 1799 Ad Vol Iii.

У цей період багато намісників (наяків) стали незалежними, включаючи Чітрадурги, Келаді, Майсур, Гінгі, Тханджавура та МадураюKamath 2001, pp. 220, 226, 234.

Символіка Вараха був емблемою імперіїKamath, Suryanath U. (2001) . A concise history of Karnataka: from pre-historic times to the present. Bangalore: Jupiter books, p. 177.

Столиці Первісна столиця імперії знаходилася в князівстві Анегунді на північних берегах річки Тунгабхадра в сучасній Карнатаці. За часів правління Букки Райї I її було перенесено до Віджаянагари, оскільки там було легше захищатися від мусульманських армій, які наполегливо атакували з північних земельChopra, Ravindran & Subrahmanian 2003, Part II, p. 24.. На місці багатолюдної столиці держави нині стоїть село Хампі. У 1986 році архітектурна спадщина Хампі була удостоєна включення до списку Світової спадщини. 1570 року було засновано нову столицю в ПенукондіEaton 2006, pp. 100–101.

Устрій Була абсолютною монархією, традиційною для південного Індостану. Правителі Віджаянагарської імперії зберігали адміністративні методи, розроблені їхніми попередниками – державами Хойсалів, Какатіїв та ПандьяK.M. Panikkar in Kamath 2001, p. 174. На чолі стояв магараджахіраджа (імператор), що був найвищою політичною, військовою, судовою і законодавчою владою, йому допомагав прадхана (уряд) на чолі з магапрадхана. Іншими важливими посадовцями були головний секретар (кар'якартха або райасвамі) та імператорські чиновники (адхікарі). Усі високопосадовці повинні були мати військову підготовкуB.A. Saletore in Kamath 2001, p. 175.