The Colour and the Shape () — другий студійний альбом американського рок-гурту Foo Fighters, що вийшов 1997 року на лейблі Capitol Records.
The Colour and the Shape став першим альбомом, записаним Foo Fighters як колективом виконавців, бо попередня платівка Foo Fighters складалася з демоверсій, в яких колишній барабанщик Nirvana Дейв Ґрол сам зіграв на всіх інструментах. Для запису другої платівки він залучив знайомих музикантів та британського продюсера Гіла Нортона, відомого співпрацею з Pixies. Альбом записувався на фоні розлучення Ґрола з дружиною, що вплинуло на тематику пісень з платівки.
Платівка вийшла в травні 1997 року та містила ретельно спродюсований мелодійний альтернативний рок, відрізняючись від безкомпромісного гардкор-панку з першого альбому проєкту. Тексти пісень стали змістовнішими, описуючи відносини між коханими людьми та відображаючи переживання Дейва Ґрола. Сингли «Monkey Wrench», «Everlong» та «My Hero» стали популярними радіохітами, а платівку номінували на здобуття нагороди «Греммі» за найкращий рок-альбом року.
The Colour and the Shape вважається одним з найкращих альбомів Foo Fighters та залишається найпродаванішою платівкою гурту, отримавши «платиновий» статус в США, Великій Британії, Австралії та Канаді.
Передумови
Гурт Foo Fighters заснував колишній барабанщик Nirvana Дейв Ґрол. Після смерті Курта Кобейна, наприкінці 1994 року він разом зі знайомим продюсером Барреттом Джонсоном записував демоверсії власних пісень. Майже всі партії інструментів музикант виконував самостійно, лише раз долучивши гітариста Грега Дуллі з гурту The Afghan Whigs. Попри відсутність у Ґрола суттєвих очікувань від матеріалу, що вийшов 1995 року на альбомі з назвою Foo Fighters, декілька його пісень — зокрема «This Is a Call», «I Stick Around» та «Big Me», — стали популярними на радіо. Тоді музикант вирішив вирушити на гастролі в підтримку платівки, зібравши для цього колектив музикантів.
До першого складу Foo Fighters, окрім самого Дейва Ґрола, який грав на гітарі та співав, увійшло три інших виконавці. Серед них був колишній гітарист The Germs Пет Смір, добре знайомим фронтмену за спільними виступами в Nirvana. Ритм-секцію нового колективу, своєю чергою, склали бас-гітарист Нейт Мендел і барабанщик Вільям Ґолдсміт, які залишилися без роботи після розпаду сіетлського рок-гурту Sunny Day Real Estate . Концертний склад Foo Fighters провів у гастролях 15 місяців, протягом яких вони не тільки грали пісні з дебютної платівки, але й виконували деякі новостворені композиції, зокрема «Enough Space», «Up In Arms», «My Poor Brain» і «My Hero». Повернувшись із турне, Дейв Ґрол вирішив записати з колегами по гурту «великий, справжній рок-альбом», який би відрізнявся від його попередньої сольної роботи, створеної нашвидкуруч в стилі панк-року.
Робота в студії
У листопаді 1996 року Ґрол та інші учасники Foo Fighters вирушили до студії Bear Creek Studio для запису нової платівки. Студійне приміщення було в місті Вудінвілл, штат Вашингтон, де на ділянці площею чотири гектари розташовувався обладнаний апаратурою житловий будинок. Продюсером альбому став британець Ґіл Нортон. Дейв Ґрол захоплювався його роботою з Pixies та Echo & the Bunnymen і сподівався, що той зможе додати до композицій Foo Fighters елементи попмузики, зробивши з них хіти. Попри оптимістичні очікування фронтмена, співпраця із Нортоном просувалася дуже важко. Відомий продюсер виявився перфекціоністом і вимагав бездоганного виконання партій від музикантів, які не мали формальної музичної освіти та звикли більше покладатися на емоційність, аніж на власну майстерність. Найбільше дісталося Ґолдсміту та Менделу, яких він називав «безритмічною секцією». Раз за разом продюсер вилучав їхні невдалі дублі та вимагав зіграти заново. Окрім цього, Нортон постійно тиснув на Ґрола, що не вважав себе справжнім поетом, щоб той писав змістовніші тексти. Творчі труднощі наклалися на особисті проблеми фронтмена — він був на межі розставання з акторкою Дженіфер Янгблад, яка перед Різдвом подала на розлучення.
Дейв Ґрол провів різдвяні свята у Вірджинії, вдома у своєї матері, розмірковуючи над причинами власних невдач. Там він зустрів свого знайомого Джеффа Тернера з місцевого гурту Gray Matter, який дозволив фронтмену Foo Fighters використати свою студію WGNS. Ґрол самотужки записав в ній демоверсії своїх двох нещодавно написаних пісень — «Walking After You» та «Everlong». За словами музиканта, саме акордова прогресія до «Everlong» найкращим чином відображала його тодішній емоційний стан. До того ж під впливом Ґіла Нортона він чи не вперше наважився писати тексти на теми, які його дійсно глибоко хвилювали. Чорнову версію «Everlong» Ґрол дав послухати Кім Ґордон і Терстону Муру, музикантам гурту Sonic Youth, бо вбачав у ній можливий плагіат їхної пісні. Проте вони, навпаки, були приємно вражені створеною в останній момент композицією та заохотили Ґрола додати її до альбому.
На початку 1997 року Foo Fighters змінили локацію, переїхавши з Вашингтону до Голлівуду, де продовжили запис в студії Grandmaster Recorders. Двоповерхова будівля раніше була кінотеатром, а в 1970-ті роки її перетворили на студію, де, серед інших, було записано альбом Стіві Вандера Songs in the Key of Life. Оренда приміщення коштувала гурту великих грошей, а Голдсміт витрачав на свої партії забагато часу (за його словами, на одну з пісень у нього пішло 96 дублів, а запис іншої зайняв 13 годин). Тоді Дейв Ґрол вирішив спочатку самостійно записати барабани для нових пісень, а потім почав переписувати попередні партії Ґолдсміта. Врешті-решт, з усіх пісень альбому оригінальні барабани залишилися лише на «Doll» та «Up in Arms». Коли Ґолдсміт дізнався, що результати його багатоденної праці було знищено, то розлютився та повідомив, що залишає Foo Fighters. Ґрол пропонував барабанщику залишитися членом концертного складу гурту, але той відмовився. Пізніше того ж року Sunny Day Real Estate возз'єдналися і Ґолдсміт повернувся до колективу, проте Мендел вирішив залишитися з Ґролом.
Зміст альбому
Назва та обкладинка
Другий альбом Foo Fighters отримав назву The Colour and the Shape (), яка жодним чином не відображала наповнення платівки, а походила з жарту, зрозумілого лише учасникам гурту. За словами Ґрола, концертний менеджер Foo Fighters під час турне часто купував незвичні речі, на кшталт старовинних ламп або свічок, і одного разу придбав в комісійному магазині червоно-білу кеглю для боулінгу. Коли здивовані музиканти запитали, навіщо він виклав за неї гроші, менеджер відповів: «Бо мені сподобалися її колір та її форма». Слово «колір» у назві альбому написано за британським правописом (), а не за американським (), на знак подяки англійському продюсеру Ґілу Нортону за важку працю зі створення платівки.
На обкладинці альбому зображено абстрактну мінімалістичну композицію, що складається з поєднаних лініями куль, яку порівнювали із футуристичною спорудою «Атоміум», відкритою в Брюсселі до Всесвітньої виставки 1958 року. Автором тривимірного рендеру моделі став американський 3D-дизайнер Джакомо Маркезі (справжнє ім'я — Джеймс Гері). Він вважав «скульптуру з м'ячами» своєю найулюбленішою роботою, бо завдяки ній, на його думку, зміг отримати певне визнання в попкультурі.
Тексти та музика
Тексти пісень з альбому суттєво відрізнялися від тих, що Дейв Ґрол писав для своєї дебютної платівки два роки тому. Раніше він не надавав великого значення ліриці, дозволяючи собі співати нісенітниці, незрозумілі широкому загалу. Так, британські фанати були здивовані рядками з пісні «This Is a Call»: «Мінісин — це добре, мінісин — це круто»; згодом з'ясувалося, що мінісин — це засіб від прищів, про який британці ніколи не чули. До того ж перший альбом Foo Fighters було записано протягом лише п'яти днів, переважно для себе, а не для широкого загалу, через що Ґрол не бачив сенсу витрачати час на глибокі тексти. На другій платівці все мало бути інакше: справжній гурт, професійна студія та відомий продюсер, який змушував Ґрола писати серйозну лірику. «Він не дозволяв мені повечеряти, доки я не напишу текст. Щоразу, коли я писав поганий рядок, я отримував 40 ударів батогом», — жартівливо скаржився Ґрол на Ґіла Нортона. Зусилля продюсера не були марними — тексти пісень з The Colour and the Shape стали змістовнішими. Співак важко переносив розлучення з дружиною, тому багато пісень присвячені саме цьому періоду його життя — «зимі мого невдоволення», як її описував Ґрол. Критики вважали The Colour and the Shape концептуальним альбомом, який описував початок і кінець відносин із коханою людиною. Сам Ґрол порівнював платівку з терапевтичною сесією, яка починається з обговорення страхів («Doll»), але закінчується на позитивній ноті («New Way Home»), жартуючи, що через це на обкладинці міг опинитися диван психотерапевта.
У порівнянні з дебютним альбомом, The Colour and the Shape перетворив Foo Fighters з «гурту одного музиканта» на справжній колектив. Другий гітарист Пет Смір зробив гітарне звучання насиченішим та різноманітнішим, поєднуючи DIY-підхід, типовий для панк-рокерів The Germs, зі стадіонним роком в стилі Queen, а зіграна ритм-секція — бас-гітарист і барабанщик, які чудово знали один одного з часів Sunny Day Real Estate, — не дозволила платівці перетворитися на набір гітарних екзерсисів. Динаміка пісень нагадувала гранджову творчість Nirvana та Hole, коли в межах одної композиції поєднувалися спокійні та гучні фрагменти, шепіт і крики. Голос Ґрола став впевненішим, що дозволяло йому точно передавати нюанси звучання пісень, серед яких вистачало як повільних балад, так і гучних рок-гімнів. Якщо попередня платівка була прямолінійнішою та записаною «на колінці», то продюсування The Colour and the Shape стало набагато кращим: Ґрол не просто прийшов до студії, щоб записати наявний матеріал, а витрачав час на препродакшен та запросив відомого продюсера, здатного кардинально змінити звучання гурту. На зміну гітарному шуму прийшли привабливі мелодії — що нагадувало трансформацію, яка сталася з Nirvana між першим і другим альбомами, — а Foo Fighters з панкроківського проєкту перетворилися у справжній попроковий або альтроковий колектив.
Список пісень
1. The Colour and the Shape розпочинається з 84-секундної балади «Doll» (). Перший куплет Дейв Ґрол співає під акомпанемент гітари, після чого вступають інші інструменти. Герой пісні звертається до людини, з якою довго був разом, зізнаючися, що ніколи ще не був настільки наляканим. Дейв Ґрол співав про страх перед чимось, до чого ти не був готовим: в журналі Kerrang! вбачали в цьому емоції після розлучення з Дженіфер Янгблад, а у Rolling Stone припускали, що справа у невпевненості колишнього барабанщика Nirvana, який розпочинає власну кар'єру.
2. Слідом за спокійним «прологом» йде швидка та гучна «Monkey Wrench» (), натхнена невдалим шлюбом Дейва Ґрола. «Я завжди був в клітці, але тепер я вільний», «Краще я піду, аніж продовжуватиму страждати» — співає головний герой, намагаючись розірвати стосунки, приречені на невдачу. Музична складова частина пісні була близькою до панк-року та нагадувала творчість гуртів Biffy Clyro, Ash і Hüsker Dü.
3. Пісня «Hey, Johnny Park!» () названа на честь дитячого друга Дейва Ґрола, якого він не бачив з 14-річного віку. За словами музиканта, за допомогою пісні він намагався знайти свого товариша, але безрезультатно. Динамічна композиція, в якій співалося «про близько п'ятнадцяти різних речей», не виходила як сингл і не стала відомим радіохітом, але посіла важливе місце на концертах Foo Fighters.
4. «My Poor Brain» () — ще один експеримент Ґрола з різкими змінами стилю та настрою. В мрійливому куплеті під акомпанемент пульсуючої гітари він співає в стилі The Jackson 5, а в важкому приспіві із гранджовими гітарами голосно кричить, ніби перетворюючись на фронтмена Black Sabbath.