Жила вдова Оврамиха Та чотири сини мала. Найменшого, найкращого, В похід не пускала: "Не їдь, сину Овраменку, В далеку дорогу, Побудь, синку Овраменку, Хоть до середи зо мною!" "Далеко, нене Оврамихо, Та до середи ждати,- Треба мерщій риштуватись Та в похід рушати! За городом за Отамаром П'ють козаченьки, гуляють, Вони мене, Овраменка, Давно к собі піджидають". А в городі в Отамарі Дві квітоньки в'ється,- Під городом під Отамаром Овраменко б'ється. У городі в Отамарі Аж дві квітки звито,- Під городом під Отамаром Там Овраменка вбито. Не плач, мати Оврамихо, Не вдаряйся в ліки,- Випровадила сина Овраменка У похід навіки. Не плач, мати Оврамихо, Не вдаряйсь в ворожки,- Поховали сина Овраменка В степу край дорожки.