Націона́льний парк Ві́льсанді () — національний парк на крайньому заході Естонії. Заснований як заказник у 1910 році, є найстарішою природоохоронною територією в Балтійських країнах. В сучасному статусі перебуває з 1993 року. З 1997 року включений до переліку водно-болотних угідь міжнародного значення Рамсарської конвенції. Належить до європейської природоохоронної мережі Natura 2000Sepp M. Saare maakonna loodusväärtused. — 2012. — C. 8.. Площа охоронюваної території складає 23 882 га, з яких ⅔ припадає на акваторію, тому національний парк Вільсанді називають найбільш морським у країні.
Об'єктом охорони в парку виступають культурні, морські та прибережні природні ландшафти Західно-Естонського архіпелагу. На його теренах знайдено 520 видів рослин, 157 видів лишайників і 70 видів водоростей, що становить понад 70 % флори острівної частини країни. В національному парку зареєстровано 14 видів ссавців, 247 видів птахів і 39 видів риб, серед яких трапляються дуже рідкісні й екзотичні. Особливу роль відіграє ця природоохоронна установа в збереженні тюленів тев'яків і перелітних птахівЗаповедники СССР: в 11 т. / под ред. В. Е. Соколова, Е. Е. Сыроечковского. — М.: Мысль, 1989. — Т. Заповедники Прибалтики и Белоруссии. — С. 32—44. .
Національний парк Вільсанді належить до популярних об'єктів туризму в Естонії, на його теренах розташовані численні пам'ятки історії та культури.
Етимологія Національний парк Вільсанді отримав свою сучасну назву від однойменного острова — найбільшого в межах його кордонів. Однак за свою довгу історію він неодноразово змінював природоохоронний статус і назву. Раніше його називали: до 1923 року — зака́зник Вайка, у період з 1923 по 1971 рік — Вайкаський державний природний запові́дник або запові́дник Вайка, з 1971 по 1993 рік — Держа́вний природний запові́дник Ві́льсанді або скорочено Вільсанді́йський запові́дник. Топонім «Вайка» у його назві походить від групи менших островів, які також входять до його складу.
Історія
Найдавніші відомості щодо Вільсанді датовані 1906 роком. Тоді на островах Вайка процвітав промисел морських качок: збирали яйця і пташенят в таких обсягах, що птахи практично не залишали потомства. Таким чином історія природоохоронної території Вільсанді не мала наукового підґрунтя, вона почалася з аматорського захоплення пернатими. 1908 року наглядач Вільсандійського маяку орнітолог-аматор Артур Тоом орендував у місцевого пастора 6 невеликих морських островів задля охорони птахів, які там гніздувалися. Восени 1909 року Ризька спілка натуралістів заснувала на західному березі острова Сааремаа першу в країні біологічну станцію, а вже 14 серпня 1910 року ця організація офіційно перетворила орендовані острови Вайка на заказник — першу природоохоронну територію у Балтійських країнах. Того ж року тут здійснили кільцювання птахів, це був перший досвід подібної роботи у тогочасній Російській імперії. Успіхи в охороні природи перервала Перша світова війна: до 1918 року острови Вайка були розорені. Однак у 1921 році в Кууснимме створили нову біологічну станцію, цього разу під проводом Тартуського університету. 26 жовтня 1923 року керівництво університету заснувало Вайкаський заповідник, який був підпорядкований біологічній станції 1 травня 1924 року. 20 жовтня 1937 року площу заповідника збільшили, додавши до його теренів південно-західну частину острова Вільсанді, острови Алуміне-Вайка, Кескміне-Вяйка, Юлеміне-Вяйка, Кулліпанк, Мустпанк, Каріраху. Не зважаючи на це, Вайкаський заповідник не мав жодної штатної посади, до 1940 року його незмінним наглядачем залишався відданий природоохоронній справі Артур ТоомЗаповедники СССР: в 11 т. / под ред. В. Е. Соколова, Е. Е. Сыроечковского. — М.: Мысль, 1989. — Т. Заповедники Прибалтики и Белоруссии. — С. 24—31. .
Друга світова війна завдала заповідним теренам ще більшої шкоди ніж попередня — його тваринний світ був достоту знищений. Тільки 11 липня 1957 року створили новий заповідник Вайка площею усього 35 га. В серпні 1958 року визначили і його штат (дві посади). Істотних змін ця природоохоронна установа зазнала 21 вересня 1971 року, коли її площу збільшили до 10 689 га (число островів при цьому зросло з 6 до 102). Земельний фонд заповіднику Вільсанді передали 1981 року, при цьому його площа збільшилась ще трохи — до 10 940 га, з яких тільки 1 290 га були суходолом. Навколо цього заповідного ядра створили додаткову охоронну (буферну) зону площею 5 557 га. Крім того, акваторію заповідника оточувала охоронна смуга завширшки 200 м. Оскільки заповідна природа приваблювала туристів, 1993 року статус установи понизили до національного парку. Це дозволило відкрити її територію для сторонніх відвідувачів, однак охорона природи при цьому не постраждала. Визнанням цього стало включення Вільсанді 1997 року до переліку водно-болотних угідь міжнародного значення у рамках Рамсарської конвенції. Після створення Європейського Союзу національний парк Вільсанді увійшов до мережі природоохоронних територій Natura 2000. Одночасно з цими здобутками його площу збільшили майже до 24 000 га, цього разу переважно за рахунок суходолу.
Клімат
Національний парк Вільсанді знаходиться в атлантико-континентальній кліматичні зоні помірного поясу. На всій його території панує субатлантичний морський клімат, на який сильно впливають циклони, що надходять переважно із заходу. Їхня діяльність спричинює довгу, м'яку, теплу зиму та коротке, вологе і прохолодне літо. Історія метеорологічних спостережень на Вільсанді дуже давня. Перші описи погоди, зроблені з судна, датують 18 серпня 1731 року, а перші опубліковані відомості про місцеву погоду з'явились 1865 року. З того часу вони тривають дотепер.
Рух циклонів над Вільсанді, з одного боку, обумовлює часту помірну хмарність, причому найменше ясних днів у грудні, а найбільше — у червні. Взагалі період з березня по липень доволі сонячний (10—12 ясних днів на місяць). З іншого боку, зовсім похмурих днів із суцільною хмарністю у національному парку дуже мало — за тривалістю сонячного сяяння (1900 годин на рік) цей острів є найбільш сонячним в Естонії. Пряме сонячне випромінювання становить 39 ккал/см², а розсіяне — 42,9 ккал/см².
Середньорічна температура повітря на Вільсанді також найвища в країні — +6 °C. Найхолодніший місяць року — лютий із середньою температурою -3,4 °C, а найтепліший — липень із температурою +16,3 °C (в XXI столітті через глобальне потепління вона зросла до +19 °CВилсанди / Энциклопедический словарь. — 2009.). Окрім цих місяців температурні екстремуми фіксували у грудні, січні, березні, серпні. Найнижча температура за всю історію спостережень склала -32 °C, а найвища — +33 °C. Вегетаційний період із температурами вищими за 10 °C триває чотири місяці — з червня по вересень. Взимку часті відлиги. Безморозний період у національному парку триває в середньому 170—190 днів. Перший лід у місцевих затоках спостерігають у середині грудня, а стійкий льодяний покрив формується наприкінці грудня — початку січня. Скресає лід у першій декаді квітня. Сніговий покрив формується у листопаді, а тане у березні. Стійкий сніговий покрив тримається в середньому 63 дні, причому в особливо м'які зими його може не бути взагалі. Середня товщина снігового покриву дуже варіює в залежності від місця вимірювань. Наприклад, на відкритих місцинах вона не перевищує 3—20 см, на морському льоді сягає 10—30 см, у лісі — 15—20 см, а поміж чагарниками подекуди утворюються кучугури до 2 м заввишки.
Загальна кількість опадів над національним парком дещо нижча, ніж в середньому по Естонії: з 540—600 мм 65 % випадає у період з квітня по жовтень, а 35 % — з листопада по березень, причому найменшу кількість опадів спостерігають з лютого по квітень. 74 % опадів випадає у вигляді дощу, 14 % — у вигляді снігу, ще 12 % — це мішані опади. Дощі над Вільсанді найчастіше трапляться у серпні, а завірюхи — у січні. За рік від 15 до 40 днів може бути із завірюхами, натомість град випадає не частіше 1—5 раз на рік. Слід зазначити, що в національному парку іноді випадають кислотні дощі, які несприятливо впливають на рослинність, спричинює це явище дальній перенос із Західної Європи, оскільки поблизу охоронної зони джерела забруднення відсутні.
Географія Національний парк Вільсанді знаходиться на крайньому заході Естонії, поблизу морського кордону країни. Західний і північний кордони охоронюваної зони пролягають через акваторію Балтійського моря, їх окреслює умовна лінія, прокладена на відстані 200 м від західних берегів островів Салавамаа, Ноотомаа, Лооналайд, Каріраху і Весілоо. Показово, що острів Ноотамаа взагалі є найзахіднішою точкою суходолу в Естонії. Зі сходу і півдня кордони заповідної території дугою окреслює західне узбережжя острова Сааремаа: від півострова Тагамийза на північному сході до кліфу (глінту) Соегініна на південному заході. Крім того, його територія включає два острови, віддалені від заповідного ядра. Це острів Іннараху за 3 км на південь та острів Найстеківімаа за 10 км на південному заході від кордонів парку. Загалом в межах національного парку знаходяться 160 островів, більшість з яких малі. Адміністративно національний парк Вільсанді приналежний до волостей Кіхельконна і Ляене-Сааре повіту Сааремаа. Центр установи розташований на мизі Лоона.
Острови
Найбільший острів національного парку — Вільсанді площею 8,9 км². Він простягнувся з заходу на схід, маючи завдовжки 6,3 км і завширшки 2,3 км. Цей острів складається з двох частин: більша за площею західна має форму овалу і називається Суур-Вільсанді, а менша східна має форму ромба і називається Вяйке-Вільсанді. В минулому це були окремі острови, які з часом з'єднались перешийком Вяхемере, однак він і зараз при високому рівні моря затоплюється водою. Берег Вільсанді пересічений мисами й затоками, море біля нього мілке і має багато невеликих підводних скель, які загрожують судноплавству.
Біля західного узбережжя Вільсанді на відстані від кількох сотень метрів до кілометра розкидані острови Вайка. Це невеликі за розміром (площею від 0,1 до 1,8 га) скелясті ділянки суходолу, висота яких не перевищує 3 м, а острови Кулліпанк і Каріраху настільки низькі, що при кожному штормі затоплюються водою. На найбільших островах Вайка західні береги відносно круті, тут подекуди можна бачити уступи заввишки 1—2 м, натомість з південно-східного боку на них намиті пологі галечникові вали.
На північ від Вільсанді лежить острів Весілоо. Його північно-західна частина вкрита галечником, у центрі знаходиться улоговина (колишня лагуна), а південно-західна сторона переходить у підводний вал. На південному сході Весілоо є мис, який поступово переходить у ряд острівців. Крім того, біля цього острова є дві підводні коси. Коса Весілоо на північному заході є підводним уступом, який захищає острів від штормових припливів. Коса Ріймсяере на півдні з'єднує Весілоо з островом Вільсанді, при низькому рівні моря вона обсихає і стає прохідною.
На південному сході від Вяйке-Вільсанді розкидано багато невеликих островів, найбільший з яких — Ноогімаа. Далеко на південний захід від Вільсанді лежить острів Лооналайд — другий за розміром у національному парку. Його довжина сягає 2,5 км, ширина — 0,8 км. Весь Лооналайд пересічений галечниковими береговими валами, які тягнуться з півночі й північного заходу на південний схід і переходять у косу. На південному березі цього острова привертає увагу валун завбільшки 4×2,5×2 м, принесений морською кригою у XIX сторіччі.
«Материкова» частина Східний кордон національного парку Вільсанді є західним узбережжям острова Сааремаа, яке має звивисті обриси. Тут затоки і півострови різного розміру змінюють одне одне. Оскільки Сааремаа розмірами значно перевищує усі острови національного парку разом узяті, то в популярній літературі ці терени образно називають «материковими».